Частина перша. Незримі ваги




Перекручена реальність

Усі персонажі та події у романі – вигадані, і будь-яка  подібність до живих або померлих персонажів або до  теперішніх чи минулих подій є винятково та  цілком випадковою





Здесь все было словно перекрученная реальность Изученного мира, - одновременно страшная, смешная и нелепая...
Станіслав Соловйов, "Grunedaal"


Частина перша. Незримі ваги

           
         1

            Одного спекотного травневого  дня  на початку  ХХІ сторіччя до залу засідань  районного суду великого міста впевненою ходою увійшла жінка середнього зросту років сорока восьми-п'ятдесяти.  Одягнена в чорну мантію, з під якої кокетливо визирали елегантні червоні туфлі, жінка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, повернулася, огледіла зал, поклала на стіл важкі томи  і промовила  напрочуд низьким та співучим голосом: «Прошу всіх сідати». Відкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона  зажадала аби прочинили вікно. Конвоїр, червонопикий  і  на диво аж ніяк не спітнілий дядько виконав її прохання і обережно присів на хиткий стілець поруч з кліткою. Важко  зітхнувши, жінка пірнула у своє крісло і знову огледіла зал. На   лавах  примостилися п'ятеро учасників засідання, які  дивилися на неї напруженими та сумними очима.  Підсудний, чорнявий, гнучкий, фізично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчі, нервово бігав по клітці. В його ході навіть по такій мізерній площині відчувався крок військового: плечі рівні, а підборіддя – геть піднесене вгору.
            Суддя Ольга Дорош, так звали цю жінку, відкрила товстий том кримінальної справи. Сьогодні – звичайне судове засідання в справі Забарова за частиною першою статті 115 «Умисне вбивство»… Звичайне – та не звичайне.  Вбивства судді доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засідання, які наразі не зводили з неї очей, не здогадувалися. А всюдисущі адвокати знали та помовчували... Проте суддя вела справу досить впевнено. Після формальних процедур вже почали допитувати свідка Лисенка, коли раптом двері розчинилися,  й до зали влетіла груба, яскраво нафарбована дівчина з довгим вибіленим  волоссям. З-під її куцого джинсового  сарафану  вилискували товсті литки.  За дівчиною  ледве протиснувся оператор, приосадкуватий  парубок у шкіряних штанях та кінокамерою на плечах. 
            - Пробачте, що так запізно… Алла Жинсовська,  21 канал, - рішуче відрекомендувалася  дівиця та кинула операторові. - Дмитре, постій тут...
            Голос в неї був занадто верескливим для такого дебелого тіла і через це разив слух. Допоки збиті з пантелику конвойні дивилися на суддю, метикуючи чи не з її дозволу в залі буде провадитися зйомка, новоприбула  притулила мікрофона до рота. Звикла до всього  на світі, суддя  на мить розгубилася. Вона навіть трохи почервоніла від такої нахабності, та потім підвелася, і міцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 років суддівства крісла,  аж занадто чітко вимовила:
            - З якої рації? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засідань!
            Конвой нарешті оговтався й зіскочили з місць. Журналістка, розуміючи, що зараз її виведуть,  звернулася до судді:
            - Вибачте, в мене не було часу отримати дозвіл...
            - Я нічого не маю проти вашої присутності на судовому процесі як глядача... І для цього не потрібно мати ніякого дозволу. Засідання –  відкрите, й будь-який громадянин має право тут сидіти. Але я – проти зйомки в залі суду! Прошу оператора залишити зал.
            Дівчина напевно була готова й до  такого розгортання подій. Вона прожогом повернулася обличчям до камери й почала своїм пронизливим голосом квапливо наговорювати текст:
            - Суддя забороняє нам знімати судове засідання! Ось така в Україні свобода  слова!  21 канал мав намір зробити репортаж про нашуміле, за білого дня, вбивство  у спальному районі міста...
            Останні слова Алла Жинсовська вимовляла вже в коридорі, куди її відтіснив конвой. Суддя провела всіх їх поглядом, знову всілася і спокійно продовжила допит свідка. Лише червоні плями на щоках виказували її хвилювання.
            Згодом, коли всі вже й забули про інцидент, а плями зійшли з обличчя судді, журналістка  знову з’явилася у дверях залу засідань. Вона скромно присіла скраєчку на  останню лаву, та просидівши там хвилин з двадцять  тихенько підвелася і непомітною вислизнула геть.
            … На вулиці на неї чекав відданий оператор.
            - Посидимо тут, - видихнула  Алла. - Там така задуха, що я ледве витримала. Не знаю, як вона там в мантії сидить… Цей вбивця – колишній міліціонер, і напевно його будуть відмазувати…Шеф наказав стежити за процесом.  Ти встиг його зняти?
            -  Ні... Клітка була далеко в кутку, незручно...  Так, майнув  десь на задньому плані.
            – Добре…Тоді я зараз наговорю стендап, а потім піду до судді…
            Висмаливши сигарету, Алла виструнчилась на фоні будівлі районного суду і взяла до рук мікрофона… Більшість перехожих бігло по своїх невідкладних   справах,  не звертаючи на телевізійників жодної уваги. Та й будівля не вабила стороннього погляду. У кожному українському місті є така непоказна споруда: порохняві вікна, свинцеві стіни… Людський потік пливе й оком не затримується. Може тільки хтось пильний помітить іржаву, давно не фарбовану гойдалку у дворі,  старий заґратований фургон коло паркану… Зупиниться та й побіжить далі у своїх справах, зітхнувши  з полегшенням, що не має до цієї будівлі жодного стосунку.
            Алла швиденько наговорила стендап, а потім знов побігла до суду. Прослизнувши попри конвой, який  зацікавлено провів її поглядом, обережно присіла  на лаву  біля кабінету судді Дорош  і дочекалася, коли  із залу засідання почали виходити. Виждавши секунд двадцять, вона рішуче увійшла до кабінету та наштовхнулася на секретаря, сувору сухорляву високу дівчину років двадцяти п'яти, яка запропонувала настирливій відвідувачці  зачекати у коридорі. Нарешті   секретар покликала Аллу... В   дверях вона трохи пригальмувала, а потім  підкреслено  чемно запитала:
            - А я маю право довідатися, скільки часу триватиме цей процес? У мене є редакційне завдання його висвітлювати.
            І Алла витягла зі своєї  брунатної шкіряної сумки якийсь папірець.
            - Не знаю... - стримано відповіла суддя, - там дуже багато питань, в яких потрібно ретельно розбиратися... Може до півроку, а може й рік...  Приходьте на наступне засідання, сидіть, слухайте... Вам цього ніхто не може заборонити.
            - Ольго…
            - Володимирівна...Там було написано на дверях...
            - Ольго Володимирівна...  І що мені робити?  Мені потрібна картинка процесу... Мені потрібно зняти очі підсудного великим планом, коли прокурор його заганяє в кут своїми підступними питаннями ... Мені потрібна сенсація! Розумієте?
            - Немає  тут ніякої сенсації, Алло. Це дуже заплутана справа... Чому ви вирішили висвітлювати саме її? Що в ній особливого?
            Дівчина знизала плечима.
            - Я ж казала...Редакційне завдання…
            – Завдання-не завдання,  мене це не стосується, – вимовила суддя. – Ви маєте право бути присутньою на судовому засіданні, і ніхто не може позбавити вас цього права, бо засідання – відкрите…
            … Оператора вона знайшла  у найближчій кав’ярні. Замовивши і собі філіжанку  кави з лікером, Алла проінформувала  колегу про подальші дії.
            - Так... Чекаємо до кінця дня...  Знайдемо укриття у дворі… Там під деревом я вже придивилася зручне містечко... Звідтіля знімемо, як цього Забарова  вантажитимуть до тюремної машини.
            Так і зробили. Сіли на напівзруйновану заіржавілу гойдалку і почали чекати.
           …Повз них  все ще бігли люди у своїх щоденних справах ... Ввечері, вже вдома, декотрі з них вмикнули телевізора, вмостилися з комфортом біля екрану  і побачили свіженький репортаж Алли Жинсовської... Потім перемикнули – а там передача «Час судді». Так ось що діється за тими сірими мурами! Простора кімната... Прокурор, адвокати… Яке  захоплююче дійство! А ось і підсудний…. В домашньому кремовому светрі. Красень та й годі... Не визнає, звичайно, що зґвалтував  шляхетну красуню. Та прокурор - молодця! Таки загнав негідника в кут своїми каверзними питаннями.  Суддя сидить – ані пари з вуст: уважно слухає пікірування адвокатів  з прокурором. А тут ще й тещу підсудного підвезли в якості свідка. Та розповідає, що підсудний і до неї намагався залицятися, тож від такого нахаби усього можна очікувати. Адвокат виголошує промову у стилі Плєвако.  Нарешті мерзотник-підсудний дістане своє. Катюзі  по заслузі!… Обиватель  позіхає й лізе у своє ліжко, яке дякувати Богові, зовсім не схоже на нари. Тепленьке і затишне, як і пристало чесній та порядній людини.
            «А цікаво та прокурор притисла підсудного, – щось і помислив чесний та  порядний громадянин перед тим, як впасти у короткочасне забуття. «А адвокатка схожа на дівицю, яку бачив сьогодні біля колишнього дитячого садка… Така сама вгодована…».
  

2            

                Журналістка пішла, а в голові засіло дурне слово «сенсація». Навіть дорогою додому суддя згадувала спритну телевізійницю... І треба ж... Алла Жинсовська... Мабуть  псевдонім... А насправді якась Маня Булкіна.  Вдома  розкрила тлумачний словник. «Сенсація – сильне, приголомшливе враження, яке справляє на громадськість певна подія, якесь повідомлення.»  А «враження - це відбиток, залишений у свідомості, у душі чимось пережитим, сприйнятим».  І який відбиток у душі та свідомості телеглядача залишить повідомлення про вбивство на автостоянці? І вона  уявила собі як її сусід,  пересічний водій маршрутного таксі Вітя, сидить перед телевізором і пережовує перші, другі й треті страви, що йому підкладає на тарелю дружина-домогосподарка. Та невже на Вітю, якого нічого в світі не турбує, окрім власної персони та оцієї тарелі,  справить приголомшливе враження, що  якийсь там Забаров когось вбив на околиці міста? Ні.  Вітіна дрібна душиця зазнає   хвилюючого враження лише тоді, коли йому дружина десерт вчасно не подасть.
                Та то таке... Ця Алла (а більш за все Маня) сказала, що задля сенсації їй конче необхідно зняти очі  підсудного... Невже це примусить Вітю на деякий час забути про свою тарелю?  Нісенітниця якась...
                Приготувавши на вечерю пельмені з супермаркету, суддя Дорош пішла вечеряти в зал до телевізора. Щойно  поклала першого пельменя до рота, як зателенькав мобільний. То  дочка нагадала, що завтра вони їдуть на цвинтар поминати померлу минулого року бабусю... Домовилися, що донька зі своїм дворічним сином Славком заїдуть за нею десь о десятій ранку.  Леся вже все напорала і наказала матері нічого з собою не брати…  Поклавши  телефон на канапу,  суддя зробила спробу взяти до рота другого пельменя та раптом почула  з телевізору знайомий різкувато-зависокий голос.
                –   Репортаж мав бути з залу суду, де розглядається справа  про вбивство  середодня у спальному районі міста. Однак суддя Дорош забороняє пресі бути присутніми на судовому засіданні й висвітлювати це резонансне вбивство. Ось яка в Україні свобода слова! Ми вважаємо, що дороші  та їм подібні  настільки цинічно виявляють неповагу до закону й прав громадян,  що не мають права носити суддівські мантії! Ні в чому не винного хлопця вбито колишнім міліціонером, який останнього часу ніде не працював.  Міліціонер – вбивця…Що може бути жахливіше? Подейкують, йому довелося піти з внутрішніх органів  через корупцію.  Також є версія  про кримінальні розбірки. Ми будемо стежити за подіями...
                Далі суддя нічого не чула… Вона знов схопила мобільного. Ігор напевно вже дома, та то нічого: в його телефоні вона введена під кодовим ім'ям «Кузьмич»... Але він її скинув... Хвилин за десять таки перетелефонував.
                - Алло!.. Ігорю, ти ще не спиш? 
                - Ні... Сиджу у дворі...Так добре... Прохолодно й затишно...Щось трапилося?
                Ігор жив у приватному будинку за містом і мав змогу повноцінно відпочивати на свіжому повітрі.
                - Ти дивився телевізор?
                - Ні... з бані тільки-но вийшов... А що?
                – Сьогодні до мене увірвалася на засідання журналістка з кінокамерою, шукала в справі Забарова якоїсь сенсації…Я, звичайно, зажадала аби кінокамеру винесли із залу суду, а вона… Уявляєш, сказала в репортажі, що  «дороші  та їм подібні не мають права носити суддівські мантії»… Що мені робити? Притягти до відповідальності  за образу?
                - От мерзотниця... Притягай, звичайно...
                - Та коли мені цим займатися? У мене по три-чотири справи на день!…
                - Не хвилюйся.... З якого вона каналу?
                - З 21-го здається...
                - Докладу всіх зусиль, щоб залагодити... Та не хвилюйся ти, заради Бога!... Ти що, плачеш?
                - Та як тут не хвилюватися? Публічна образа судді! Вона шукала в справі Забарова  якоїсь сенсації!... Уявляєш?
                - Якої ще сенсації?
                -  А може вона має рацію? Вбивство людини… Хіба то не сенсація?
                - Взагалі-то сенсація.… Та, на жаль, не в цьому світі... Ті самі газетярі й телевізійники затягали це слово, бо намагаються  видати за сенсацію будь-що...
                -  Почекай, тут у мене тлумачний словник під рукою.. «Скандал - це подія, голосна сварка, що порушують порядок». Тепер зрозуміло... Вбивство - це подія, тобто скандал... Але журналісти  ганяються за сенсацією!  Вважають, що салогуб на кшталт  мого  сусіди Віті обожнює сенсації. А щоб витягти із скандалу  сенсацію потрібно, виявляється, показати великим планом очі «скандаліста»!
                - Так, мила моя... Це тільки ми з тобою знаємо, що судовий процес  провадить приголомшливе враження лише на прямих учасників цієї події...
                - Ігорю, а якщо великим планом показати очі скандаліста, – потроху заспокоюючись промовила суддя, – то може це й буде сенсацією  хоча б для частини населення? Може хоч когось ці очі схвилюють? Може я дарма  не дозволила їй знімати?  А з другого боку, що вона хотіла побачити в тих очах? Скільки я в них не заглядаю, та бачу лише страх за самих себе...
                - Лягай спати... Я все владнаю… Вона вибачиться…
                Суддя   поклала мобільного телефона на стіл і пішла викидати захололі пельмені у смітницю...
               
                3

                …Ольга Володимирівна йшла на роботу як і звичайно  пішки. Дорогою згадувала сьогоднішні справи. Перше засідання – наркоман, що нібито вирізав телефонний кабель. Напевно доведеться  повернути справу на дослідування. Явно опера навісили на хлопця...  Потім два  хуліганства й  знову Забаров...  Справа дійсно заплутана.  «От посиділа б на засіданнях та послухала», - продовжувала  суддя подумки сперечатися з журналісткою. -   Для тебе вбивство - це роздмухана сенсація, а  суддя подібний до лікаря, який не може звикнути до смерті своїх пацієнтів. Навіть дітлахи, що колись грались у моєму залі засідань, знають, що переважна більшість убивств  трапляється  на побутовому ґрунті.  І це теж...І це теж? А адвокати? Класика: зазвичай намагаються перекваліфікувати на ненавмисне, необережне вбивство... Така вже їх робота... А якщо вбивство  кваліфіковане, силуються витягти на просте. Для  простого шукають пом'якшувальні обставини….
                Діставшись роботи суддя  наказала помічникові ні з ким її не з'єднувати й нікого не впускати. Вона буде готуватися до слухань.
                Отже, допит свідка Лисенка, вітчима Забарова,  нічого не висвітлив. Лисенко намагається змалювати самозахист. Підсудний якось підсвідомо назвав вітчима Мішанею…. Що в них за стосунки? Кволий Лисенко набагато старший за Забарова. А той його так поблажливо:  Мішаня… Далі…Частина перша статті 115 – це умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, яке тягне за собою від семи до п'ятнадцяти років.  А умисел Забарова полягає в тому, що він  усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння і  передбачав його суспільно небезпечні наслідки.  Якого характеру є умисел Забарова: прямий чи непрямий? Прямим вважається умисел, якщо особа бажала настання  небезпечних наслідків. Та ні… Не схоже… По всьому Забаров не бажав смерті того хлопця… Тож напевно умисел був непрямим, тобто Забаров хоча й не бажав, але свідомо припускав настання смерті.   Він не бажав смерті хлопця... Звісно не бажав…  Але свідомо припускав її настання. Свідомо… Тому що притомна  людина розуміє, які наслідки може мати розмахування зарядженим пістолетом.
                Про кваліфікацію тут не ведеться,  і прокурор її не зажадає. А що може зм'якшити провину Забарова? Які привілеї дає йому Кримінальний Кодекс? Стаття 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання», стаття 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», стаття 119 «Вбивство через необережність».  Ось і увесь арсенал адвокатів… Чи знаходився   Забаров у стані сильного душевного хвилювання? Можливо… Чи перевищив межі необхідної оборони? Навряд чи… Таким, що обороняється, його допоки важко назвати. Хоча, подальший розгляд покаже…. А щодо необережності, то її  два види:  злочинна самовпевненість та  злочинна недбалість. Якщо в діях Забарова і була  необережність, то у вигляді  злочинної самовпевненості… Забаров передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, але міг легковажно розраховувати на їх відвернення.  Словом, то справа адвокатів  відпрацьовувати свій «пом’якшувальний» хліб. На сьогодні слідчий визначив  вбивство умисним, але без кваліфікуючих ознак, передбачених частиною  2 статті 115, а також без ознак, передбачених статтями 116-118, зокрема вбивства в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим.
                І ось її завдання – продертися крізь накопичення фактів, свідчень, аргументів, лжесвідчень, натиску й об'єктивної реальності з метою встановлення істини. 
                А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець...  Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити...
                Потихеньку відчинилися двері, й  до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.
                - Там якийсь письменник проситься на судове засідання...
                - Який ще до біса письменник?
                - Не знаю. Каже, що письменник.
                - Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.
                У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений:  сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка... Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного...  Сам – тілистий, засмаглий, чисто виголений... Його можливо було б назвати навіть імпозантним,  якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав.... З родиною. Все – як у людей...
                – Здрастуйте, здрастуйте… – привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.
                - Сідайте, будь ласка...
                - Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери...
                - Вибачте, я такого не читаю принципово.
                - А я, вибачте, таке пописую...  «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик».  Знаєте, детективи та трилери – найзатребуваніші літературні жанри, – розглагольствував  літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. –  Люди полюбляють гострі сюжети.  Особливо жахи з вбивствами.  Ось можу запропонувати мій останній твір –  «Живцем розрізаний».
                І Цоколько витяг з своєї блакитної теки  книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик.  Суддя  розвела руками…
                – Пробачте, не маю часу…
                Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…
                – Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна - посиджу на вашому засіданні... Знаю, що сьогодні вбивство... А я тут якраз збираю матер’яльчик...
                - Хм... Матер’яльчик... Хіба що матер’яльчик... Будь ласка, то - ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач...
                - А можна диктофончиком скористатися?
                -  Будь ласка...
                - А то мені в Заводському районі заборонили...
                - То - право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.
                «Детективчик, матер’яльчик, диктофончик... подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже її зять-лікар:  зменшувальні суфікси - перша ознака шизофренії.  Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?

       
4

            - Встати, суд іде!
            Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно,  цей детективник так і почне свого романа.  І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають  та ахкають. А позаду  – двері до нарадчої кімнати.  До біса непотрібні думки... Починаємо...
            І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.
            Сьогодні допит свідка  Тетяни  Кириченко.    Невисока тендітна  дівчина переступає з ноги на ногу.
            - Ким працюєте?
            - Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».  
            - Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?
            - Так.
            - Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
            - Так, зрозуміло.
            - Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то  з якого часу ви його знаєте?
            - Перший раз я його побачила на місці події.
            - Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?
            - Немає.
            -Чи знали ви потерпілого?
      - Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.
            - Про що?
            - Ні про що...Так ,про життя...
            - Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?
            - Немає.
            - Чи знайомі вам інші учасники події?
            - Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.
            Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній  лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.
            - Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого... Чому ви опинилися на околиці міста?
            - Денис  мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та .... Ну.... З добропорядної  родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець... Cтоянка – на околиці, машин мало й  зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то  сказала, що маю пропозицію щодо роботи...
            - Зачекайте, секретар не встигає... Далі...
            - Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час  дзвонили по мобільному.
            - Хто ще  був на стоянці, коли ви приїхали?
            - Лисенко...  Він стояв біля своєї машини, в кутку, у   паркана.
            - Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?
            - Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.
- Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?
- Ні.
- Що робив Лисенко, коли ви приїхали?
- Він  длубався в багажнику.
- Чи  не мав він наміру їхати або йти?
- Ні, він спокійно робив свої справи.
- Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?
- Ні... Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав  не звертати уваги.
- Що відбувалося потім?
– Приїхав підсудний зі своїм дружком,  таким собі лисим здорованем на Міцубіші.   Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли,  Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…
- Що у цей час робив підсудний?
- Він запропонував спокійно  розібратися.... Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.
- А що робив лисий здоровань…  Кулик?
- Він  не втручався...
- Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?
- Виделка, - прошепотів адвокат підсудного Куреник.
Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним...
 - Скляна банка з-під каші.
- Він міг нацькувати на підсудного собак?
- Не знаю...  Собаки швидко поїли й пішли кудись... Я не звертала на їх уваги.
- А банку де подів?
- Банку поставив поруч із мисками... Потім Забаров і Прокопчик   вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки.  Я …
- Почекайте, секретар не встигає... Далі.
-  За п'ять хвилин голомозий....
– Кулик, - підказала суддя.
 - Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла  звідси, тут чоловічі розмови». І тут  із-за паркану з’явився  Денис.  Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …
- Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?
- Я не чула.
- Що вам заважало чути?
- Паркан, напевно. Я далеко стояла...
– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?         
-   Я почула другий постріл...  Тут мені в очах потемніло…
- Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?
- Мовчки.
З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера,  але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав.  Тепер він  дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє,  коли все це закінчиться. «Чортів писака...», - подумала суддя й запитала свідка:
- Хто міг бачити перший постріл?
- Не знаю..  Я почула постріл і  втратила свідомість... Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка.   Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці...Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова.  Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.
– У прокурора є питання? 
- Так, Ваша честь... Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?
- При мені ні... Там, за парканом, може, і захищався...
- Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?
- Ні.
-   Прокопчик  міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?
- Не думаю...
- В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?
- Ні.
– Більше питань нема.
– У захисту є питання?
- Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?
- Питання знімається.  Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.
- Ви бачили підсудного через перешкоду?
- Знімається питання. Не бачила, це питання  з'ясовувалося.
- Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?
- Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.
- Але Ваша честь!
- Прошу задавати питання по суті.
- Добре, яка того  дня була видимість?
- Починало сутеніти...
- А коли провадилося відтворення події,  видимість була такою самою?
- Так, приблизно такою.
- По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?
- Так, все було так, як і тоді...
- У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?
- Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.
- Як він поводився?
- Квапливо.  Подивився, що відбувається й хотів піти...
- Як реагували на нього інші учасники події?
- Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.
- Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?
- Одразу як приїхав  підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов  з Забаровим за паркан...Мені було дуже страшно…
Засідання тривало вже більше години... За вікном люди пливли по розплавленому асфальту,  весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти,  а в залі суду  сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи... Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже  йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити  навчання онуків...
Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався... То була закономірність? Або випадковість? Хто  це аналізуватиме?
 Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню  з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте.  Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути  суддею,  чи жіноча  справа – длубатися в убивствах та  шахрайствах,  питання вже риторичні. Так, не жіночі... Та  жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої –   жінки в той час, коли учасники події -   всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це - нормально? Ні, ненормально.    І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це - цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення.  Сперечатися нема чого:  робота з людьми   завжди вабить.  Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді  кожного дня -  свіжі  обличчя.  Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до  суду...  А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди.  От би письменника туди, у народ... Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?
-   ... Підсудний, маєте питання?
-  Маю.  У який момент  ви втратили свідомість?
 - Після другого пострілу.
- Все, питань немає...
- У судовому засіданні оголошується перерва.

            5

Щось Ігор давно не телефонував... Напевно, дуже заклопотаний. Що ж...У судді апеляційного суду теж небагато вільного часу... Ігор –  колишній однокурсник судді Дорош.  «У нього була історія», і на цій підставі їх стосунки тривали дотепер. У студентські роки вони зустрічалися, кохалися та не одружилися. Після  закінчення інституту  Ігор, який  приїхав до міста із глухої закутини,   розподілився юрисконсультом до однієї шарашкіної контори.  Начальничком там працював татусь його майбутньої дружини. Татко  запримітив  великонадійного юриста, увів його до себе в дім та одружив на своїй доньці.  Ще за радянських часів тато зробив молодятам квартиру, придбав машину і дав зятеві поштовх у майбутнє. Тому сьогоднішнім станом речей Ігор був багато в чому  зобов'язаний тестеві. Дружину свою він споконвічно не любив, але кидати її ніколи не збирався, бо їх  Гіменеєві  пута  трималися на такій от «економіці». Поступово Ігор втягся в цю родину й став її повноправною часткою. Усе в його житті було  міцно та якісно: і дача, і машина, і будинок і єдина донька вчиться у Лондоні.  Життя, як-то кажуть,  вдалося. Але іноді чоловік відвідував колишню однокурсницю  й перетворювався на того самого  студента, якого вона знала ще за інститутських часів. У неї вдома він нібито  знімав свою шкіру. Не те, щоб чужу для нього шкіру, але і її треба було час од часу скидати, інакше він  би давно збожеволів або вкрай розпився. Дружина Ігоря  все життя пропрацювала бібліотекарем на заводі, куди її ще тато примостив. Це була проста і чиста  робота, але не для жінки успішного юриста. Ходила вона туди, як через пень колоду тягла... Втім Ігор усім репрезентував дружину  завідувачкою бібліотеки.  Ольга Володимирівна  розуміла, що в тій бібліотеці може з десяток книжок на одній поличці, та знаку не подавала.
Ззовні Ігор  виглядав як солідний дядько, бо цього вимагала професія та  становище у родині. Він важив за 100 кілограм та хизувався своїм черевцем, причому пішов на здобуття ваги цілком свідомо А колись же, худий та довготелесий, грав за студентську баскетбольну команду...  Сама  Ольга Володимирівна  теж виглядала трохи старшою за свої роки: на жаль постійні розумові вправи та зосередженість жінку не омолоджують. Втім, коли вони були разом, то поводили себе начебто  лишилися двадцятип’ятирічними. «У нас є історія, - казала Ольга своїй  подрузі дитинства Валі та сестрі Каті». А заводити у її віці нові романи  було не під силу. Та й ні з ким. Не з підсудними ж... І не з конвоєм... Тож Ольга Володимирівна    не могла відмовитися від Ігоря  при всіх його недоліках. Без нього в її житті  утворилася б порожнеча. А порожнечі вона боялася...  Тому на питання про особисте життя гордо відповідала,  що в неї «хтось є». З іншого боку Ігор був однієї з нею професії. З ним  можна було поділитися своїми проблемами і  це не називалося «вантажем». Нормальний  чоловік ненавидить розмовляти з коханкою про справи, бо приходить до неї поїсти, покохатися та відпочити. Та тут  інший випадок. Ольга ні за віком, ні за статусом   вже не годилася на роль коханки… Вона була радше  другою жінкою... Законна  дружина Ігоря –  вся у господарстві, і перечитувала, мабуть, вже по сто двадцять п’ятому  колу свої заводські книжки, а Ольга… Для душі, товариш і брат...
Коли вона втомлена  дісталася домівки,  то пішла не на кухню, а до зали... В голові  танком кружляли  обличчя підсудних, вона згадувала уривки судових засідань, промови адвокатів та прокурорів. Припинив цей хоровод дзвінок  Ігоря.
            - Я до тебе на весь вечір, якщо не виженеш. Моя виїхала вчора до Лондону, доньку провідати. 
            «Моя» - це дружина.  «Яким ти був холопом, таким і лишився», – подумала Ольга а вголос сказала.
            - Заради бога... Можеш навіть і пожити.
            - Пожити не можна... Сусідки-подружки мають бачити, що я десь поруч...
            Ігор приїхав веселий, привіз її улюблене новосвітське шампанське брют.
            - Їстоньки вмираю! – почав з порогу. –Є щось поїсти?
            Їстоньки було нема чого. Ольга Володимирівна  дістала з холодильника вчорашній борщ  і сумовито його понюхала.
            - Борщ будеш?
            - Твій?
            - А чий же?
            - Ні.. Твій не буду.
            Ігор теж сумовито зазирнув  у каструлю й побачив там  буру рідину.
            - Хоч голову мий, як моя бабуся казали... Олю, ну як це в тебе виходить? Чудово  готуєш.. Обожнюю твої голубці, печеню, салати!... А борщ варити не навчилася... Навіть шумівки не маєш.... А як можна зварити борщ без шумівки?
            - А навіщо вона?
            - Як це навіщо? Шумовиння збирати! Мила моя, колись я навчу тебе варити борщ.  Зізнайся, що ти як завжди вкинула у воду  пісний шматок м'яса, а коли вода закипіла, то бульйон злила, а натомість налила святу воду і поновила  урочисте варіння того жалюгідного пісного шматка мняса?
            - А як  мені ще позбутися   шумовиння? – обурилася Ольга Володимирівна.
            - Шумівкою!  І морквину натерла.... Це тобі що? Суп? І нічим не заправила...  Хай Бог милує...
            – Не подобається - не їж...
            Ігор прожогом вискочив до супермаркету і незабаром повернувся із салатами, шматочком буженини й очищеним коропом. Ольга Володимирівна засмажила коропа, накрила на стіл, подлубалася трохи виделкою... Ігор, навпаки,  наминав покректуючи, а потім запитав:
            - Як розгортаються події  з  твоїм Забаровим?
            - Та хіба він в мене один? Вчора почала  банду судити…
            -  Нехай не один... Журналісти більше не дошкуляють? Перед тобою вибачились?
            Ольга Володимирівна встала з-за столу й прилягла на дивані. Помізкувавши, вона кинула:
            - Та чорт з ними… Мене мучить інше. Ось дивись...  В Україні тривалість часу, який минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, не має ніякого значення для кваліфікації злочину як умисного вбивства.  У Кримінальному Кодексі  наразі відсутнє таке поняття  як «передумисне вбивство»… 
            - В принципі немає... Але  серед кваліфікованих до  навмисного можна віднести вбивство з корисливих мотивів. Зрозуміло, що коли вбивство здійснюється з мотивів, спрямованих … ну на отримання грошей або майна, або з наміром, наприклад, позбутися сплати боргу чи  аліментів, то таке вбивство  майже  завжди буде запланованим. У мене  нещодавно один  кар'єрист підсипав отрути колезі за обідом, щоб посісти його більш високооплачувану посаду. Ще  можуть бути  запланованими  вбивства  на замовлення  та за попередньою змовою групою осіб.
            – Згодна, що з корисливих мотивів здійснюються більшість запланованих вбивств. Але життя таке різноманітне...  Мені особисто було б набагато простіше, якби передумисне вбивство було виділено в окрему категорію. Наприклад, сусід вбиває сусіда за те, що той дрилем з ранку до ночі  заважає йому жити. Убивця  ретельно спланував це вбивство, але в нас воно піде як просте, за частиною  першою статті 115...
             - А ти що, за той дриль хочеш йому довічне впаяти? Ти хочеш сказати, що будь-яке вбивство із заздалегідь обміркованим наміром більш небезпечне для суспільства, ніж убивство, виконане з раптово виниклим наміром?
             – Так…Мені шкода, що українське законодавство не розрізняє вид наміру.  В  Російській імперії колись діяло Укладення про кримінальні та виправні покарання 1845-1885 р. І   згідно з цим Укладенням  вбивство із прямим наміром, розділялося на а) убивство з заздалегідь обміркованим наміром, б) без обміркованого заздалегідь наміру й в) у запальності та роздратуванні.  Тож навмисне вбивство визнавалося законодавцем більш небезпечним для суспільства, ніж убивство з раптово виниклим наміром… І каралося воно суворіше. Але в 1903 році Російська імперія відмовилася від диференціації вбивств за часом формування наміру…
            – І слушно зробило…Тому що судова практика підтвердила: вбивство із заздалегідь обміркованим наміром не завжди свідчить про його підвищену небезпеку, так само як прямий намір не завжди є небезпечнішим ніж непрямий. Тоді, в 1903 році на перше місце поставили  просте вбивство, а потім - кваліфіковані. І це  нормально... Після цього вже повинні йти норми про привілейовані види вбивства й, нарешті, про заподіяння смерті за необережністю. У радянський період ця система зламалася, але зараз все відновлено.
            Ігор їв рибу руками й дивився в телевізор. Риб'ячий жир стікав по його руці, але він на це не зважав. Він і слухав, і говорив, і дивився телевізор одночасно. Ольгу це чомусь роздратувало. Вона встала і вимкнула телевізор.
            –  Слухай мене! На  заході зберігається саме  диференціація вбивств за часом формування наміру!  От як у  Норвегії – просто й зрозуміло. Там  вбивства чітко поділяються на три категорії. Перша категорія – це заплановане вбивство  першого ступеня, виконане з наміром відібрати життя людиною, яка повністю перебуває у своєму розумі й усвідомлює, що вона робить. Якщо людина  заздалегідь запланувала акт  убивства, то її можуть кинути у в’язницю на  21 рік..  А якщо вбивство було виконане з особливою жорстокістю або суддя відчуває, що підсудний  може знов когось порішити, то може і додати.  Друга категорія – навмисне вбивство другого ступеня,   коли людина мала намір відібрати життя і при цьому була сповна розуму й усвідомлювала, що вона робить, але при цьому  не планувала таке дійство заздалегідь. В теорії  це називається – «з раптово виниклим наміром». Таке вбивство відбувається в стані вибуху почуттів, сильного щиросердечного хвилювання,  приступу гніву. Покарання - від 6 до 12 років.  І третя категорія - убивство в результаті зневаги (недбалості) або ненавмисне. Таке вбивство відбувається в результаті злочинної недбалості або неуважності. Наприклад, безтурботний водій збив жінку. Не хотів збивати, але збив. Або в бійці кулаком когось тюкнув, просто з бажання пристрахати, а той раз -  і помер. Розумієш? Раптово виниклий намір – він чимось обумовлений. І обумовлений зазвичай пристрастями, неуважністю...
            -  Та не у всіх західних країнах так, як ти кажеш...   Наше законодавство засноване на романському, і у Франції  теж стрижневий вид убивства – простий, а похідні – тяжкі, тобто кваліфіковані. Це в англійському праві - навпаки. А ти  просто душею тяжієш до англійського  права...
            Ігор розлив шампанське... Він сидів у своєму домашньому літньому халаті, який Ольга  йому подарувала на день народження, і почувався  затишно. У себе вдома він не міг так розшморгнутися, бо  і  дотепер прогинався  під тестем, який його вивів у люди. А тут він такий як є... І Ользі стало страшно...Як так можна жити? Як можна навіть вдома бути застебнутим на усі ґудзики?
            – Олю, –  чоловік розхристався і почухав свої волохаті зіпрілі груди, – ти ж знаєш, що англійське кримінальне право базується на конструкції тяжкого вбивства, яке є провідним видом цього злочину. Інші види позбавлення життя розглядаються як похідні від першого. Особливість тяжкого вбивства в  англійському праві - наявність "зломислення" – malice aforethought. Тому наявність передумислу відіграє там вирішальну роль.  Основний  вид убивства – murder. Навіть не знаю  як його перекласти. Від цього  murder мабуть утворилося  російське слово «замордовать».  Я читав багато вітчизняної літератури з цього приводу, але мало хто пише, що основою зломислення  є mens rea, що з латинської перекладається  як «винуватий розум».  А основа криміналу укладається в латинське прислів'я Actus non facit reum nisi mens sit rea, тобто  «Одна лише дія не робить людину винною, якщо тільки стан її душі також не винна». Вслухайся в це прислів'я... Вслухалася?  Отож бо...
            - «Одна лише дія не робить людину винною, якщо тільки стан її духу також не винний», - повільно повторила Ольга Володимирівна. - Простіше кажучи, намір вчинити злочин у повному розумі - провідна складова навмисності.
            – Так…І англійське право  розробило цілі тести, щоб зрозуміти, як діяв підсудний і у якому він був гуморі.  Коли людина планує щось робити або не робити, то результат її  поводження можна оцінити за шкалою: від «неминучого» через «ймовірне» до «можливого» і нарешті до «неймовірного». Чим ближче за шкалою до «неминучого», тим більш підсудний передбачав і бажав злочину.  Олю, – похвалився  чоловік  задоволено, – ти ж знаєш що я був в Америці, і там нам розповідали про цю спеціальну шкалу, яка визначає кваліфікуючі ознаки злочину й покарання за нього. Але в приватній бесіді судді казали мені, що вони не користуються цією шкалою, а покладаються лише на свій досвід.  Бо всі ці теорії, тести й шкали не замінять людський розум судді, який зважує кожний крок підсудного на своїх незримих вагах.  Тобі закон дає право     вирішувати  судові справи  відповідно  до  твого  внутрішнього  переконання. До речі, щоб кваліфікувати твого сусіда із дрилем у тебе є така паличка-рятівничка, як вбивство з хуліганських мотивів.  Умисне вбивство з хуліганських мотивів має місце у випадку, якщо воно характеризується  виразною неповагою до суспільства, зневагою до правил співжиття та норм моралі, без мотиву чи за незначним мотивом, як приводу для вбивства. А у випадку з дрилем  є саме  незначний мотив.... Упаяєш  йому довічне! Ха-ха-ха!!!
            - Так, але якщо там був лише  дриль. А якщо там ще  були ревнощі, помста чи інші мотиви, що виникли на ґрунті особистих відносин, хоча при цьому й було порушено громадський порядок, то не можна кваліфікувати таке вбивство, як вчинене з хуліганських мотивів. А може в сусідів ще  були й особисті стосунки? Ревнощі чи ще щось?
            - А по мені однаково, коли виник  намір...
            - Та ні...Подумай, Ігорю, є ж різниця...  Дивися. Намір вважається  заздалегідь обміркованим, якщо є якийсь проміжок часу після його виникнення. Злочинець обмірковує деталі: де, яким чином і чим вбити, а також як сховати сліди злочину. Якщо я бачу ці деталі, то вважаю вбивство навмисним, тобто запланованим. І так, напевно, робить будь-який суддя, тобто він однаково аналізує, чи є намір обміркованим, чи виник раптово. Хіба ти так не аналізуєш?
            - Гаразд...- підхопився Ігор і забігав по кімнаті.  - Ось твій Забаров кілька років тинявся вулицями  з пістолетом у кишені. І тепер він проходить по простому вбивству. Але ж він кілька років становив небезпеку для суспільства, тому що в будь-який момент був налаштований вбити людину, яка скривдила його або його близьких. Він був налаштований на  це як підготовлений спецназівець. Адже його вимуштровували діяти автоматично,  навчили стріляти без попереджувального пострілу...
            - Забаров  зробив попереджувальний постріл...
            - Це йому в плюс... Але він ішов до того свого фатального дня  з того моменту, коли  придбав пістолета. Він  був готовий до цього як професіонал. До цього були всі передумови.  І  найголовніше  - було mens rea.  Так, він заздалегідь не обмірковував свій злочин, але він його припускав, і його рішення вбити Прокопчика виникло не раптово. В момент придбання пістолета Забаров  усвідомлював, що  може накоїти.  Чому його потрібно карати менш суворо, ніж того, який  заздалегідь все обміркував?  Забаров  свідомо припускав настання наслідків свого поводження, тобто по суті він вчинив навмисне вбивство. 
            - Ну ти загнув...
            - Чому ні? Проявом заздалегідь обміркованого наміру  є виготовлення знарядь і засобів злочину, навмисне створення умов для здійснення злочину, а також виявлення наміру. Підшукування знарядь - у наявності… У момент знищення перетинки або, швидше за все, він вже купив пістолета без перетинки.  Тепер вивчимо  конкретну життєву  ситуацію й особистість Забарова. Якщо він прогнозував, що застосує зброю на ураження, то це  виключає раптово виниклий намір. Адже ми не знаємо подробиць його біографії, тож вважаю, що він не раз застосовував свого пістолета і вміє з ним поводитися. Який тут раптово виниклий  намір?  Просто цього разу він убив, а до цього може все закінчувалося пораненнями або невеличким переляком... Ми ж не знаємо!...
            - Та ні, тут мова про інше. Для навмисного вбивства має бути мотивація, а Забаров ймовірно бачив цього Прокопчика перший раз в житті. Які він мав мотиви  ще за півгодини до пострілу?
            - Я трохи перебільшив, щоб довести тобі, що незалежно від того планувала людина  чи не планувала, вбивство лишається вбивством...І наш романський кримінальний кодекс  мені більш зрозумілий... І простіший, я б додав...
            Ігор солодко потягся й підвівся зі стільця.
            - Утомився...Піду спати.
            І попрямував просто до спальні. А Ольга ще півгодини мила посуд, прибирала зі столу, прислухаючись до хрипкого  сопіння свого так би мовити «полумужа».

6

            Через тиждень ранком Ольга Володимирівна прийшла на роботу у чудовому настрої. Тільки-но секретарка нагадала, що на 11.00 справа Забарова, як у двері зазирнула Алла Жинсовська, за якою сунувся її незмінний оператор у дірчатих рукавичках.
            - Дозволите? .
            - Так, проходьте... Але без кінокамери.
            - Я саме прийшла попросити вашого дозволу на зйомку. Ось офіційний лист, підписаний головним редактором нашого каналу.
            - Залиште лист у секретаря. Поки  що ніякого дозволу я не даю.
            - Але чому?
            - Без «чому». 
            –  Тоді я прошу у вас інтерв'ю, адже суддя  є публічною особою й ви зобов'язані інформувати суспільство  про проблеми суддівства…
            - Інтерв'ю про проблеми в судовій системі я б залюбки вам  надала, якби не ваш репортаж, просякнутий зневагою до суду. За законом  поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди авторитету або вплинути  на  неупередженість  суду  забороняється. Вам це зрозуміло?
            Та Алла  Жинсовська  навіть не збентежилася… Хоч кіл на голові теши… Стовбичила у дверях, демонструючи усім своїм виглядом, що вона нічого не порушувала. Виникла пауза...  Ольга Володимирівна допомогла настирливиці:
            - Прошу мене вибачити, але мені треба готуватися до засідання.  
            Журналістка крутнулася на високих підборах й нарешті вийшла, кинувши через плече: «Я залишу лист у секретаря». За мить  суддя Дорош  вже забула про її існування.
            … Сідаєте, будь ласка... Сьогодні ми завершуємо допит свідка Кириченко....  Свідок Кулик, вийдіть, будь ласка, до коридору, ми вас потім допитаємо...  Свідок Кириченко, піднімайтеся.  Адвокат Щеглова, у вас ще є питання до свідка Кириченко? 
            - На даний момент немає... Я б хотіла, щоб після допиту свідка Кулика...
            - У вас є питання до свідка Кириченко?
            - Немає.
            - Сідайте. Захисник, є питання?
            - Так. Який у вас зір?
            - Стовідсотковий.
            - У підсудного є питання? Потерпіла! Вимкніть мобільного телефона! 
            - Є... Скажіть, коли потерпілий вибіг з-за паркану, у якому стані він був?
            - Схвильований...
            - Він вам щось сказав?
            - Ні.
            - Все, у мене питань більше немає.
            - Дякую. Запросіть  свідка Банасевича.
            - Здрастуйте. Назвіть свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте? 
            - Банасевич Ілля Вікторович, народився 15 вересня 1964 року, проживаю  на вулиці Ленінградській, 15/95, працюю в Каменському відділку міліції  старшим інспектором дозвільної системи.
            - Ілля Вікторовичу, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання для допиту як свідок в кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вам роз'яснює, що у відповідності з 63 Конституції України й ст. 69 прим Кримінально-процесуального Кодексу України ви маєте право давати показання рідною мовою, тою мовою, якою ви вільно володієте, користуватися послугами перекладачів і заявляти відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся й допитуєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань у відношенні себе, членів родини й близьких родичів, одержувати відшкодування коштів на ваш виклик у судове засідання й при наявності відповідних на те підстав ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?
- Так.
- Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
- Зрозуміло.
- Зрозуміло...Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви підсудного і якщо так, то з якого часу й у яких стосунках ви перебуваєте?
- Наскільки я пам'ятаю, він був власником зброї й стояв мене на обліку. Більше ніяких відносин у мене з ним  немає.
- Чи є у вас підстава обмовляти підсудного, тобто говорити про нього неправду?
- Ні.
- Розкажіть, будь ласка, про порядок видачі дозволу на носіння зброї.
- Людина звертається в дозвільну систему із заявою на зберігання й носіння зброї, після чого збираються відповідні документи: медичні довідки від психіатра, довідка про те, що вона не є судимою,  під слідством тощо. Якщо обмежень немає,  людині видається дозвіл.
- Забарову  видали вогнепальну зброю?
- Вогнепальна зброя населенню не видається, тож йому поза всяким сумнівом видали не вогнепальну зброю.
-  При видачі зброю оглядали?
- Так, при видачі я оглядав його зброю.
- І що ви можете про неї сказати?
- Головна вимога до газової й шумової зброї - наявність перетинки у стволі.  Без наявності перетинки він би дозволу не отримав.
- Ця перетинка – деталь, яка знімається?
– Так, вона вкручується. Всі ці спецзасоби завозилися з Німеччини й Польщі з гладкими дулами,  а вже в Україні в них вправляють перетинки.
- Без перетинки така зброя вважається вогнепальною?
–   Важко сказати, Ваша честь. Установити чим є той чи інший  спецзасіб може тільки експерт. Також відіграє величезну роль, чим пістолет заряджений. А я - не експерт.
- При видачі дозволу на носіння зброї ви роз'яснюєте, як користуватися зброєю, правила безпеки?
- Звичайно, знайомимо з правилами, і людина за це розписується.
- Чи ви доводите, з якої відстані можна стріляти?
- Всі спецзасоби здобуваються з метою самозахисту... Якщо людина використає їх з метою нападу, то вона мусить нести за це відповідальність.
- Після видачі зброї чи перевіряєте ви її на наявність перетинки, слідів від його неправомірного використання?
– Раз у три роки провадиться перереєстрація зброї. Потрібно знову надати необхідні документи. Як мінімум раз на рік дільничний інспектор перевіряє умови зберігання зброї.
- У прокурора є питання?
Прокурор - висока яскрава жінка років сорока. Струнка, гарна, доглянута, з пухкими губами. На голові – бучна стрижка, закріплена лаком.  Блакитна сукня облягає струнку фігуру. Ніяка спека їй не страшна, від неї пашить не потом, а дорогими парфумами.
- Так, Ваша честь. Скажіть, будь ласка, якими боєприпасами заряджаються спецзасоби?
– До  газової зброї –  шумові й газові набої…А на травматичні набої мають право лише судді й працівники судів, працівники правоохоронних органів і прокуратури, їхні близькі родичі, особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві і яким загрожують. Також журналісти і особи, які беруть участь в охороні громадського порядку. Ми попереджаємо всіх власників, що  їм не дозволяється використовувати травматичні набої.
- А металева шайба? Чи легко вона  знімається? Чи можна її видаляти?
- Шайба  знімається легко. Але її можна видаляти тільки при чищенні зброї.
- Питань немає.
- У потерпілої є питання?
- Немає.
- Представник  потерпілої... Адвокат Щеглова...
- Скажіть, що дає відсутність  перетинки  при пострілі?
-  Перетинка зменшує швидкість.
- Питань немає.
- Адвокат підсудного...
- Чим  зовні відрізняються між собою газові шумові й гумові кулі?
– Майже нічим. Маркування зверху пластмаси може бути яким завгодно. Мається на увазі, що маркування мусить бути певних кольорів. Та справа в тому, що маркування – не вітчизняне. В Україні  є лише один завод набоїв, але вітчизняні набої дуже  неякісні …
- Чи можна перевірити, як людина сприйняла інструктування, що запам'ятала?
– Ні, звичайно…  Справа в тому, що газові пістолети не зовсім ефективні, при пострілі половина газу розпорошується. І, може бути, щось дістанеться твоєму опонентові. Тому за  Законом про зброю у першому читанні, всі громадяни, які досягли 18 років, мають право на травматичні спецзасоби. Та поки що цей закон не набув чинності.
- Чи можна на вигляд визначити який набій - гумовий або з дробом?
- Візуально ні.
- Все, питань немає.
- Підсудний, маєте питання?
- Так, маю. Чи можна травмувати аби вбити людину гумовою кулею?
- Ви знаєте.... Можна втопитися навіть у ложці супу...Я знаю випадки, коли вбивали сліпим патроном. За гумову кулю таких випадків не знаю, бо вона – зупиняючої дії.
- Питань немає.
– Добре… Тобто нами встановлено, що підсудному Забарову видали пістолет, при реєстрації якого  він був ознайомлений з порядком зберігання зброї. При перереєстрації зброї порушення конструкції не встановлено.
- Підсудний, ви згодні?
- Згодний.
- Свідок Банасевич, дякуємо. А суд переходить до допиту свідка Кулика.  Ваше прізвище, ім'я по батькові.
- Кулик Анатолій Анатолійович.
- Коли ви народилися?
- 15 листопада 1972 року.
- Де працюєте?
- Охоронцем у торговельно-разважальному комплексі «Гуантанамеро».
- Де проживаєте?
- Вулиця Єсеніна, будинок 2.
- Суд вам роз'ясняє, що ви викликані в судове засідання для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності з 63 Конституції України й ст. 69 прим Кримінально-процесуального Кодексу України ви маєте право давати показання рідною мовою, на тій мові, якому ви вільно володієте, користуватися послугами перекладача й заявляти відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся й допитуєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань у відношенні себе, членів родини й близьких родичів, одержувати відшкодування коштів на ваш виклик у судове засідання й при наявності відповідних на те підстав ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?
- Так.
- Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
- Зрозуміло. …
- Чи знайомий вам підсудний, якщо так, то з якого часу й у яких відносинах ви перебуваєте?
- Ми познайомилися три роки тому, коли  я прийшов на роботу в експедиторську фірму, а Микола там працював  менеджером.
- Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?
- Ні, ми завжди були в добрих стосунках.
- Чи знали ви потерпілого Прокопчика?
- Ні, не знав.
- Чи є у вас підстави його обмовляти, говорити про нього неправду?
- Немає.
- Чи знаєте свідка Кириченко?
- Ні.
- Чи є у вас підстави її обмовляти, говорити про неї неправду?
- Немає.
- Ще одним свідком був чоловік, який був присутнім на початку й наприкінці події... Ви знаєте, хто це був?
- Ні.
- У яких відносинах ви перебуваєте з вітчимом підсудного Лисенко? Чи були ви з ним знайомі?
- Так, знайомий, ми з Миколою приятелювали, і коли його мати виходила заміж, я допомагав організовувати... Ну не весілля, а невелике сімейне свято. Ми були з Лисенком в добрих стосунках.
- Розповідайте, як і чому ви опинилися на автостоянці того дня , і що ви там бачили?
- Того вечора ми сиділи з Миколою у  мене вдома. Він був останнім часом безробітний, і через те знаходився у пригніченому стані. Ми сиділи, розмовляли. Аж тут  йому зателефонували... Микола поговорив по телефону і сказав, що треба під'їхати в одне місце. Запропонував мені поїхати з ним. Я погодився.
- Як поводився Забаров дорогою?
– Він не виявляв жодних ознак занепокоєння. Біля восьмої вечора ми приїхали на стоянку. Там ми побачили його вітчима Лисенка, який стояв біля своєї машини.  Ми зупинилися за воротами. Я залишився в автомобілі, а Забаров підійшов до вітчима й вони про щось поговорили.  У цей час  Прокопчик з дівчиною стояли  біля сторожки й розмовляли.
- У якому стані був підсудний після розмови з Лисенком?
- Спокійний.
- А вітчим?
- Схвильований...
- Що робила у цей час Кириченко?
- Нічого, вона майже увесь час розмовляла по телефону. Потім Забаров запропонував Прокопчику відійти, і вони пішли за паркан. Я вийшов з машини і бачив як вони зайшли за паркан, і потерпілий там одразу накинувся на  Забарова.
- Як накинувся?
- З кулаками... Я не знаю як сказати точніше... Тоді Забаров витягнув пістолета...
- Звідки витягнув?
- З штанів... І вистрілив у повітря.
- Хто, крім вас, це бачив?
- Ніхто...
- Яка була видимість?
- Сутінки...
- Що робив Лисенко у цей час?
- Він повернувся до свого автомобіля й здається, рився в багажнику.
- Чи знаєте ви, що змусило Забарова зробити постріл? Адвокат Куренок, не  підказуйте... 
- Я не підказую...
- Не знаю...
- Потерпілий або його товариші являли загрозу життю Забарова або його здоров'ю в момент пострілу?
- Так... У Прокопчика в руках був уламок скла від банки...
- Якої ще банки?
- Я бачив, що він щось ніс з лівої сторони, коли вони йшли за паркан... Потім виявилося, що це розбита банка з гострими краями.
- Що він бреше, яка банка?
- Потерпіла, попрошу вас заспокоїтися.
- Добре.
- Прокопчик щось говорив?
- Щось на кшталт «Тобі не жити»...
- Після першого пострілу?
- Так...
- Це була реальна погроза або так.. аби пристрахати?
- Не знаю, може, й аби пристрахати...
- Далі...
- Потерпілий замахнувся уламком скла на Забарова, але тому вдалося ухилитися.
- Коли потерпілий встиг розбити банку? Ви чули дзенькіт розбитого скла?
- Не можу сказати... Здається вже за парканом я чув дзенькіт скла...І тоді Забаров вистрілив вдруге.
- За парканом?
- Так,  за парканом...
- Другий постріл був прицільним або випадковим?
- Думаю, випадковим.
- Хто, крім вас, бачив другий постріл?
- Ніхто.
- Ви впевнені  в  наявності уламка скла в руках потерпілого?
- Так... Після цього потерпілий кинувся до себе в сторожку.
- А банку куди дів?
- Я її більше не бачив.
- У якому вигляді  біг потерпілий?
- У нормальному.
- Як він міг бігти в нормальному вигляді, якщо в нього вистрілили? Чи була на ньому кров, чи він щось кричав?
- Ні…Потім я по мобільнику викликав швидку і відніс знепритомнілу Кириченко до сторожки… І ми поїхали.
- Хто ми?
-  Ми з Забаровим. А Лисенко залишився з потерпілим чекати швидку.
- У прокурора є питання?
- Так. У попередніх показаннях слідчому ви говорили, що разом підійшли до Лисенка й що той вам розповів, що його нізащо побив цей охоронець за те, що він хотів відремонтувати на стоянці свій автомобіль. Як ви це поясните?
- Я був схвильований і міг тоді наплутати...
- А зараз?
- Отямився й згадав.
- Потерпіла, у вас є питання? Вам погано?
- Зараз...Тільки таблетку вип'ю...  Так, у мене є питання...
- Відчиніть  вікно.... Тут дійсно задуха... Потерпіла, вам краще?
- Так, дякую...
- Добре, зробимо перерву на п'ятнадцять хвилин.
Перерва... Потерпіла –  сестра Прокопчика,  дівчина років тридцяти п’яти. Вона кілька хвилин сидить на першому ряду, близько до клітки і намагається не дивитися у бік  підсудного. Нарешті, нерви її не витримують і вона виходить із залу.  Коренаста, вдягнена просто... Видно, що заробляє на життя фізичною працею.  Письменник, який зазвичай  сидів на задній лаві, скористався перервою і зник…. Хвилин за п'ятнадцять суддя повернулася й засідання продовжилося.
- Прошу всіх сісти...Продовжуємо судове засідання. Потерпіла, ставте свої питання...
- Ви бачили того чоловіка, що заходив на стоянку?
- Ні, я ніякого чоловіка не бачив. Я стояв біля воріт, але там є ще вхід з іншої сторони. Можливо, він заходив звідти.
- Чому ви не надали допомогу, коли довідалися, що потерпілий поранений?
- Я надав допомогу тим, що викликав швидку. Я не лікар і не міг надати якусь іншу допомогу...
- Ви залишили  Кириченко у непритомному стані? 
- Так...Я її поклав на топчан в наказав Лисенкові за нею приглядати.
- Куди ви поїхали після того, як викликали швидку?
- Ми поїхали у центр міста, там я вийшов з машини Забарова й пішов додому.
- Вам Забаров щось говорив дорогою?
- Казав, що вітчим уплутав його в цю історію, що тільки заради матері він туди поїхав і молив Бога, щоб той хлопець вижив.
- Він дзвонив Лисенкові, щоб довідатися стан здоров'я Прокопчика?
- Коли я виходив з машини йому хтось подзвонив, але я не зрозумів хто.
- Чи говорив  Забаров щось своєму вітчимові Лисенку перед тим як поїхати?
- Так, він сказав: «Вирядиш його до лікарні, а потім іди під три чорти, щоб я тебе ніколи в житті не бачив».
- Коли й від кого  ви довідалися, що потерпілий помер?
- Мене сповістив про це сам Забаров. Він зателефонував вранці і сказав, що той хлопець помер. Він був дуже пригнічений. Він сказав, що не розуміє, як це сталося, що він дійсно шкодує… Я йому порадив іти в міліцію. Він сказав, вже збирається...
- Усе.  У мене питань немає.
- Адвокат Щеглова, у вас є питання?
- Так.  Чи був Лисенко в стані алкогольного сп'яніння?
- Не знаю ...
- Ви ні з ким не спілкувалися? Просто стояли осторонь і спостерігали?
- Так, я просто стояв біля воріт й ні з ким не спілкувався.
Через відкрите вікно доносився шум вечірнього міста. Перехожі квапилися додому після закінчення трудового дня, діти гралися біля старої гойдалки...
- У підсудного є питання до свідка?
- Ні, Ваша честь...
- Підсудний, ви підтверджуєте показання свідка або ви з чимсь не згодні?
- Згодний.
- Запросите свідка Кириченко. Скажіть, свідок, ви бачили, як потерпілий ніс за паркан скляну банку?
- Ні, банка залишилася коло миски з собачою їжею.
- Банку потім не знайшли. Уламків скла теж. Ви наполягаєте на тому, що банка залишалася цілою, коли ви поїхали?
- Так, я наполягаю на цьому.
- Коли ви отямилися, що ви побачили?
- Мене привели до тями лікарі з швидкої. Вони хотіли і мене забрати, але я їм сказала, що зі мною все гаразд і  пішла додому.
- Чому ви не зателефонували в міліцію, щоб повідомити про те, що сталося?
- Мені було страшно...
- Як ви пояснюєте розбіжності в ваших показаннях та свідка Кулика?
- Ніяк. Я розповідаю те, що бачила... Мені було дуже страшно… Але я все пам’ятаю…
- На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.
Вийшли о сьомій вечора… Судове засідання тривало три години поспіль.


            7

            Суддя Дорош ще з дитинства знала ким буде. З цим мабуть і вродилася.  Ні юрисконсультом, ніким іншим – тільки суддею. Вона ніколи не сиділа на іншому стільці й не розуміла, як це можна бути прокурором, а тим більш адвокатом. Властиво, про адвокатуру й мови не було. Захищати клієнта за гроші? Ні… Це було не для неї.  Гроші - то певні зобов'язання. Це – залежність.  А Ольга  народилась з геном свободи у крові.
            Росла вона не в дуже забезпеченій родині. Перші джинси   купила тільки на першому курсі інституту. Молодша від неї на п’ять років сестра Катя була тоді школяркою, і частенько зранку першою вдягала індійські джинси і бігцем бігла до школи, бо джинси (та ще норкова шапка) у радянські часи були показником  становища у суспільстві. І це при тому, що їх тато працював на цукерковій фабриці заступником директора з виробництва... Але батьки розлучилися коли сестри були ще малими, і тато після цього не раз одружувався і мав крім них ще  п'ятеро дітей. І хоча  він  допомагав своїй першій родині, та і його можливості були не безмежними. До того ж,  у мами було хворе серце і вона місяцями лежала в лікарнях...
            Вчилася Ольга Дорош непогано, проте закінчила школу із трьома трійками. До  двох трійок була причетна класна керівниця Марія  Аронівна. Ще з п'ятого класу ця радянська «Сніжана Денисівна» чекала, коли Дорош  почне носити їй цукерки. Та так і не дочекалася... Аж ось нарешті  в їхньому класі  трапився невеличкий конфлікт.  Французьку мову викладала молода вчителька Лариса теж Аронівна. Дуже гарною вчителькою була Лариса Аронівна, чудово викладала французьку, яку Ольга дуже любила, та  порядку в класі тримати не вміла. Одного разу  двієчник  і син військового Боря, спитав її: «А правда, що революцію зробили євреї?». Клас  завмер, а  вчителька почервоніла й почала виправдуватися... А Боря спокійно перелічив імена: Каганович, Троцький, Яків Свердлов... Зараз цими дискусіями нікого не здивуєш, а  при совєтах навіть слово «єврей»  не рекомендувалося вимовляти вголос... І тут чорт смикнув Олю тихесенько спитати: «А хіба ці прізвища не єврейські?».
            «Француженка»  з плачем вибігла із класу й побігла просто до Марії Аронівни, яка швидко зміркувала, як отримати жадані цукерки. Олину маму викликали до школи…. Коли та повернулася, то спитала старшу доньку, навіщо їй потрібно було піднімати єврейське питання? Дівчина  була шокована... Хіба це вона піднімала єврейське питання? Питання підняв Боря, а її репліка, як їй здалося, потонула в суперечці Борі з вчителькою. Виявилося, мамі довелося вмовляти Марію Аронівну, що в їхній родині антисемітизму ніколи не було, що їхня братова –  єврейка, яку Оля дуже любить. Тоді Марія Аронівна сказала, що якщо про цю суперечку зізнаються там, угорі, то їм буде непереливки...А врятують ситуацію... регулярні поставки шоколадних цукерок від їхнього тата.  Особливо ті,  смачні трюфеля,  якими ласують тільки обком з міськкомом. Мама тоді відповіла вчительці, що вона не знає, чи колишній чоловік схоче виконати це прохання... А Олю, зітхнувши, попередила, що відтепер їй буде важко вчитися, бо вони обоє знають: батько цим ніколи займатися не буде. Цікаво, що  двієчник Боря  ні сном ні духом не знав про виклики до школи з цього приводу.
            Так «молитвами» своєї класної  Оля закінчила школу із двома трійками з російської мови та літератури, яку викладала сама Марія Аронівна, царство їй небесне. Третя трійка була  з  історії. Взагалі Оля любила історію та  ненавиділа вчительку.  Ця історичка, худюща кістлява особа, читала свій предмет наче накручений механізм. Особливо огидно було її слухати в десятому класі, коли Червона армія пішла туди, Червона армія пішла сюди, а там був такий-то з’їзд партії. Історичка  була ще і трохи глухувата, і по школі про неї ходила така байка. Питається вона в учня: «Хто був присутній на другому з’їзді партії?». Той відповідає: «Роза Люксембург». – «А ще?».– «Роза Люксембург». «А ще?»– «Роза Люксембург». – «А от Рози Люксембург там якраз і не було…».
            З характеристикою, яку їй  написала Марія Аронівна, Олю  і до в'язниці не прийняли б, а не те, що в судді. Дотепер зберігала вона в домашньому архіві  цей документ...   Тож після школи вона в юридичний, природно, не потрапила, і довелося спочатку йти  до  ПТУ, щоб виправити собі успішність та характеристику.  ПТУ вона закінчила  з червоним дипломом, одержала відмінну  характеристику й лише тоді вступила  до юридичного інституту.  Чогось вона вважала, що на старших курсах мала бути спеціалізація  на адвокатів, на прокурорів… Проте виявилося, що всі випускники отримували  однаковий диплом юриста. Згодом  Ольга довідалася, що її сподівання інтуїтивно ґрунтувалися на здоровому глузді. Таки є країни де юридична освіта сконцентрована на ролі судді. Наприклад, німецький юрист здає 2 державних екзамени: перший підтверджує університетську освіту, а другий  – досвід судді, який починає працювати в юридичних установах. У ФРН університетська освіта з  самого початку орієнтована на «справедливого»  суддю, який буде потім домінувати  в судочинстві.
            А  Оля Дорош жила в Радянському Союзі і щоб вивчитися на суддю мала один шлях – піти після інституту у секретарі суду. Так вона й зробила…
            І такий вона мала важкий шлях до суддівства, що завжди питала себе: чи потрібно було, щоб ця стезя була такою тернистою? І сама собі з болем у серці відповідала: «Ні…». Якось їй довелося на конференції в Києві познайомитися з  угорським колегою. Цей угорець досить пристойно розмовляв російською і розповів їй, що  в Угорщині існує поняття «суддівської кар'єри». Це означає що  випускники вишів одразу обирають роботу в суді як свою майбутню кар'єру. Спочатку  займають найнижчу посаду (щось на зразок «писаря»), згодом працюють секретарями, а вже тоді – суддею.
            Тож  питання кар’єри судді завжди її хвилювало. Вона бачила  як колеги швидко змінюють свій статус. Сьогодні він адвокат, а завтра вже і мантію суддівську начепив. Просто вакханалія якась!   Колись один адвокат жалівся їй на негласне розпорядження – не брати адвокатів в судді. І наводив приклад, що в країнах загального права суддів беруть тільки з адвокатів. Ольга Володимирівна тоді вже ретельно вивчила це болюче для неї питання і присадила свого співрозмовника. Вона відповіла, що в країнах романо-германського типу нечасто  призначають адвокатів на посаду судді. Бо психологія суддів відмінна від адвокатської: університетська підготовка  надає західним суддям  можливість більш широкого підходу до юридичних проблем, і їхнє бачення права виходить за рамки конкретних справ і ширше за спектром світогляду.  Коли той адвокат почав жалітися на нестачу в  Україні грамотних юристів, довелося роз’яснити хлопцю, що  випускники юридичних факультетів японських університетів, наприклад, вимушені здавати екзамени спеціальній комісії міністерства юстиції. І лише після такого екзамену, яке витримують   лише 2-3%,  вони  зараховуються на 2-х річні курси підготовки працівників юстиції при Верховному Суді, де у програму входять теоретичні заняття, практика в судах (8 місяців), прокуратурі та адвокатурі (по 4 місяці). Після закінчення курсів та здачі екзаменів претенденти на посаду судді, адвоката чи прокурора отримують призначення. При цьому корпорації професійних юристів свідомо обмежують збільшення корпусу юристів у Японії. У країні з населенням більш ніж 120 млн. людей – приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і 12000 адвокатів. Через курси підготовки працівників юстиції щорічно проходить не більше 500 осіб. А в нас юристів штампують усі кому не ліньки… Аби гроші платили за навчання…
            В особистому житті Ольги теж не все було гаразд. У тридцятирічному віці народила доньку... Батьком дитини був престарілий (чого правди ховати) суддя Лукашевич, у якого вона тоді працювала помічником. Після цього Ользі  довелося перейти до іншого суду. Лукашевич  і допоміг їй з переміщенням та  й матеріально трохи підтримував. Втім доньку бачив три рази за своє життя. Він помер, коли Лесі виповнилося вісім рочків. Якраз у той час Ольга Володимирівна склала кваліфікаційний іспит  комісії суддів загальних судів. Комісія  надіслала до територіального управління свій висновок і її включили до кадрового резерву.   Від рекомендації кваліфікаційною комісією на вакантну посаду до призначення минув рік. До того ж в Україні часто-густо  в суддівську мантію треба «інвестувати». І Оля знала ці розцінки...   Щоб стати районним суддею їй запропонували заплатити  20 тисяч. Допоміг Ігор... Вони випадково зустрілися у супермаркеті, і дізнавшись про її поневіряння, чоловік надав їй свою рекомендацію та допоміг з працевлаштуванням. Таким чином  в 40 років Ольга Володимирівна  стала суддею. З того часу  парочка відновила свої стосунки: повечеряли разом, згадали минуле, інститут і само з себе все закрутилося наново. Ігор став її матеріальною та моральною підтримкою, адже зарплати в суддів тоді ще були мізерні.
            З такою «суддівською кар’єрою» Ольга Володимирівна з перших справ судила  так впевнено, начебто сиділа в цьому кріслі все життя. Бо в секретарях і помічниках набралася стільки досвіду, що ніякий перехідний період їй не знадобився.
            Але чого гріха таїти… Суддя Дорош не була святою.  Іноді і  вона брала так звані хабарі...  З Ігорем вона  ніколи на цю тему  не розмовляла. Та судячи з його рівня життя на зарплатню він не жив… Проте  колись кинув між іншим: «Бери з обох сторін і суди як годиться». А були такі періоди в житті, коли гроші були конче необхідні. То мати хворіла, то сестра Катя в черговий раз шукала роботу, то доньку треба було припорядити, аби не ходила як старчиха. Тож доводилося «співпрацювати» з адвокатами з обох сторін. А судила як годиться. Ніхто б не підкопався. Потім зрозуміла, що то таки  - чудовий  вихід. І так би може й втяглася б, та по-перше, викрили суддю з їхнього суду  і коли розбирали цей випадок, то один з колег на неї ТАК подивився, начебто вона була наступною. А по-друге, почувалася наче у сливах... Не для неї все це... І вона закаялася. Бо втямила: те, що сходить з рук іншим, ніколи не зійде їй самій. Згодом зарплати суддям підвищили і зараз 1000 доларів її майже влаштовували.  Та й зі старих часів в її арсеналі лишилися двійко  перевірених адвокатів
Доволі швидко Ольга Володимирівна   досягла репутації ретельного судді. Її  стали поважати. Для підсудних потрапити до судді Дорош  було за щастя, якщо можна так висловитися в цьому випадку. Бо тоді і на адвокатів можна не витрачатися. Тому що суддя Дорош  була для підсудних і обвинувачем, і захисником.  Родичів без аніякої юридичної освіти на захисті  цілком вистачало. Тричі винний знав, що справа розбереться по кісточках, і що заробив, то заробив… Тож коли підсудний мав проблеми з захистом,  вона  забирала адвокатів просто  з коридорів,  де вони товклися в очікуванні судового засідання. А потім ті оборонці ще й  пишалися своїми благодійними вчинками: «Зачекайте, я тут задарма захищав одного бешкетника... Суддя Дорош попросила..».
            Таким чином проробивши в судовій системі вже близько тридцяти років суддя Дорош погодилася, коли прочитала у газеті, що 40 відсотків українських суддів нижче за всяку критику, а решта з останніх сил намагаються втримати судову владу України в правовому полі. Вона сподівалася, що належить до цієї решти.    А щодо перших… Часто судовий  корпус  комплектується вихідцями із правоохоронних органів…  Взяти її колегу – суддю Цаплієнко:  не спромігшись стати адвокатом або влаштуватися до бізнес-структури, він пішов працювати туди, де з задоволенням чекають  всіх випускників юрфаку і де постійна текучість кадрів - у міліцію. Там йому пощастило потрапити  до слідчого підрозділу... Досягши 30-літнього віку, Цаплієнко вирішив стати суддею і почав  втілювати в своїй роботі те погане, чому його навчили у міліції. А навчився він  «зашивати справи», перепідписувати  протоколи тощо. Та й то, в них ще був не найгірший суд.  Лише один раз вона впала  в неласку до голови суду і той  намагався  причепитися до неї за написання вироків поза суду. І це при тому, що майже всі українські судді пишуть вироки на дачах чи вдома без нагляду засідателів і сторін!  А чому? А тому, що вони не мають можливості дотримуватися конституційного принципу - таємниці дорадчої кімнати... Хіба  в судді Дорош  була нарадча кімната? Ні, звичайно… І притягти  суддю до дисциплінарної відповідальності можна десять разів на день. І за винесення вироку поза нарадчої кімнати, і за порушення процесуальних термінів... А хіба можна за тиждень у робочому кабінеті десять томів справи вивчити?  Звісно, не можна. Тільки якщо взяти їх додому…
            Та в їхньому суді  ще нічого… Працювати можна… А от у Заводському районі, так там – просто якесь товариство закритого типу. Там один суддя – син начальника міськвідділу міліції, другий – син відомого в місті банкіра, третій – жовторотий син голови суду Шевченківського району, а у четвертого жінка – нотаріус, яка таке там крутила з нерухомістю, що справа набула розголосу...


            8
             
            Двадцять перший канал колись  належав олігархові, котрий тепер вже  мало втручався в журналістські справи – дав кілька прізвищ своїх товаришів,  до яких не можна було в'язнути, а про міську владу сказав так: чіпайте та не заривайтесь. Потім олігарх поступився своєю часткою головному редакторові Петрову та його заму Крищенкові, лишивши собі десь 30% акцій.  Петров мав на каналі  свою авторську програму  «Петрівська затока», яку він репрезентував  як «проникливі розмови на злободенні проблеми». Насправді розмови були нудними, а проблеми нікого не пекли. Зазвичай головний редактор саджав себе поміж двох гостей і щось бубонів про комунальне господарство та автоперевізників.  У якості гостей на «Петровській затоці» переважно товклися його друзяки з владних структур -  череваті  булькаті дядьки, у порівнянні з котрими  сорокарічний сухорлявий Петров почувався  більш-менш впевнено. Іноді траплялися й сторонні, та з ними головний редактор ставав суворим и намагався ставити їм «гострі» питання на кшталт: чому в місті нема гарячої води або чому не вивозять сміття?  З часом Петров змінив формат своєї передачі: суворий правдоруб та правдопошуковець з іміджем завжди заклопотаного проблемами городян,  вимогливо опитував своїх гостей, сидячі   на умовній вуличній лаві під ліхтарями…  Аж ось під час чергових виборів  на злощасну лаву вмостився сам олігарх… І всі побачили іншого Петрова... Підлабузницьки  кривлячи рота він  заглядав хазяїну в очі, начисто забувши про свій суворий імідж. Неначе  розпластавшись та по-дурному підхихикуючи, він спочатку намагався вставити у монолог хоч слово, а потім кинув цю ідею і завмер у позі нашорошеного ховрашка...  Згодом таки наважився і бовкнув таке, що олігарх прикрикнув на головного редактора просто в прямому ефірі і продовжив розповідати  якусь дурницю про поводження свого політичного  опонента у театрі: коли всі плакали, він заходився од сміху, а коли всі реготали – щось старанно занотовував у блокнот. «Що взяти з людини, яка не переймається драматургією визнаного класика!» – спитав олігарх, здійнявши по-театральному  руки догори.
            З часом він остаточно  втратив інтерес до провінційного каналу, бо купив їх аж три загальнонаціонального масштабу. Петров та його заступник Крищенко скористалися цією нагодою та викупили контрольний пакет акцій 21 каналу, створивши для цього  кіпрську компанію. Відсотків десять ще  щось лишилося і державі, та цього вже ніхто не пам’ятав.
            Зараз  Петров знаходився у своєму  суворому іміджі. Він викликав до себе молоду журналістку Аллу Жинсовську і вимогливо та терпляче її повчав:
            –  В твоїх репортажах  – задовгі стендапи. Я розумію, що ти  хочеш, щоб твоє обличчя пізнавали, але є межа. Я ж казав – 20-30 секунд і не більше.
Дівчина  сиділа перед шефом похнюпившись… Вона тільки вчилася працювати репортером і намагалась уловлювати всі зауваження шефа. Головний  редактор начебто схаменувшись, вийшов на мить з образу і трохи пом’якшив голос. У Алли чоловік – відомий в місті бізнесмен. Не раз з ним пиячили, і нема чого з ним сваритися.
– До речі, візьмемо  твій репортаж із залу суду… Треба було будь-що протискатися!..Адже ти – репортер. А репортер – його в одне вікно виганяють, а він в інше залізає.
            -
Та як я залізу до суду? Там усюди грати! 
– Через вікно!
– Та мене суддя і так нахвалялася  притягти за зневагу до суду! …
– Нічого… Суди  телебаченню не завадять…Останнє слово за нами, та й хазяїн нещодавно зауважував, що на нашому каналі бракує  гостроти…
Подивившись на зажурену Аллу, він  зовсім розтав.
- Нічого, навчишся… Я тебе навчу… Ось дивись… Ти зробила стендап на тлі будинку суду. А треба було – усередині, біля  залу засідань, якщо вже не спромоглася туди вдертися... Треба було продемонструвати, що кореспондент перебуває на місці, де відбувається подія, яку ти освітлюєш. Потім  коли того зека виводили, потрібно було підсумувати викладені раніше факти або розповісти про перспективи розвитку даної події. Зрозуміла?
– Там ніде було розвернутися з камерою, – закопилила  губу репортажниця. –  Такі вузькі коридори… То ж колишній дитячий садок, і взагалі для малечі призначений…
– А з вікна? Я чудово знаю той дитячий садок, жив колись у будинку навпроти. Там з вікна у парадному є чудова перспектива…І ще… В  репортажах показуй того, з ким маєш  інтерв’ю, а не себе, улюблену...
… У дверях розчервоніла Алла  зіштовхнулася  з  Вадимом Крищенко, який чемно відскочив у сторону.
– Завдав греця? – спитав Крищенко головного.
– Та що з нею поробиш? Звикла з котами на канапі лежати. Її вже не переробиш...
– З собачатами, а не з котами.
– Один чорт…
І дійсно, зовсім нещодавно  Алла Жинсовська вела суто рекламну передачу «Гламурні вершки»  на іншому  каналі, лежачи під софітами зі своїм кудлатим собачам.
– Серж, а може зовсім скасувати стендапи? – запропонував Крищенко. – Ти ж бачиш, наші журналістки – не найсексапільніші у світі. Мордотичуть в екрані без ніякої естетики... В  нас жоден репортаж не йде без стендапу, а навіщо вони потрібні?… Та й за правилами стендап має тривати  10-20 секунд, а наша Проскурнячка хвилини з три тарабанить свій текст, начебто вона  на радіо працює. А зовнішній вигляд? Платимо дівчаткам небагато. Взимку та сама Проскурнячка в такій вилисілій шубі ходить, що просто сором!
– Хіба я повинен їх вдягати?
– А хто ж?… Домовся з  бутіком! Ми їм рекламу – а вони нам одяг для ведучих. Зараз всі так роблять. А то цей стендапний реалізм вже задер. То ведуча  на верблюдові текст читає, то з дитячої гірки спускається. До чого це? І завше тягнуть ковдру на себе… Ти бачив інтерв’ю з оперною примадонною?  Примадонна три секунди на екрані блимнула, а Алла... І що за манеру має  – увесь час кивати?
– Та казав вже... Вадиме,  то все дурниці у порівнянні з тим, що на нас чекає…Сідай та  бери аркуш паперу. Шеф прагне подивитися передачу про його діяльність як благодійника… Він нам тут цифірки написав, скільки витрачає на благодійництво… Треба донести цю інфу до народу.
– А  він не написав, скільки витрачає на  нерухомість на Середземномор'ї?
– Ш-ш-ш-ш-ш…
            І Петров показав на стіни. Крищенко притишився  і втупився в папірець, який йому простягнув головний редактор.
– До речі, – запитав Петров колегу пошепки, – ти казав, що у тебе в Києві  знайомий суддя.  Можеш в нього запитати, що робити, коли тележурналістку видалили з залу суду та ще й за образу хочуть притягнути.
– Зараз спробуємо.
            Після привітань і викладення суті справи Крищенко вмикнув на мобільному гучномовець і хрипливий чоловічий голос промовив.
             - Я можу прокоментувати це в такий спосіб. Суддя, який видаляє журналістів із залу суду,  грубо порушує присягу, Конституцію і закон. Є конституційний принцип гласності судового засідання, і якщо цей принцип порушується - суддя має нести за це відповідальність. Інша справа, коли планується фото- або телезйомка. У  цьому випадку потрібен дозвіл судді на її проведення. Але я хочу підкреслити, що журналіст може використати диктофон або записувати весь судовий процес від руки. А от фотографувати суддю можна тільки з дозволу самого судді, а прокурора - з дозволу прокурора й суду. Підсудних можна фотографувати тільки з дозволу суду.
            Крищенко подякував своєму знайомому за консультацію і вимкнувши телефона вигукнув:
            – А це тобі казав не аби хто, а член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України!
            – Що ж… В нашому місті не всі знають думку члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, – відповів головний редактор 21 каналу…

            
 9

            … Коли Ольга Володимирівна побачила в коридорі суду директора цукеркової фабрики Каретникова, в очах у неї стемніло, а серце закалаталося...Що він тут робить із кінокамерами? Вони тут що, дійсно всі змовилися?  Доручила секретарю довідатися, що там і до чого. Та невдовзі повернулася і  повідала, що Каретников тут через рейдерський захват на цукеркову фабрику. Справу розглядає суддя Паламарчук, яка дозволила провадити зйомку в залі судових засідань.
            …Цей Каретников завдав її  татові багато прикростей. На початку приватизації він скупив у  робітників їх пай за  копійки й таким чином заволодів 90% акцій. Тато йому свої акції не продав, проте й дивідендів ніколи не отримував. А був таки  не останньою людиною на фабриці... До того ж, тато був сумлінним та кваліфікованим працівником, і Каретников знав, що його заступник більше переймався своєю роботою, ніж збагаченням на “лівих”  цукерках.
            Раніш Каретников  займав на цукерковій  фабриці посаду головного інженера, а директором  була доволі порядна людина з кумедним прізвищем Качка. Та на своє горе мав  той Качка банальну слабкість секретарку у ролі коханки. І от Качка замість того, щоб повести коханку на квартиру чи в готель – попхався до неї просто додому. Можливо, секретарка сама запросила Каретникова до себе через те, що їй набридло протирати столи своєю дупою. Хто вже те перевірить? Та Каретників це діло просік. І  організував виїзне засідання  парткому на квартирі у дамочки. І навіть не на квартирі, бо бідолашна жила у сімейному гуртожитку і своєю дупою напевно намагалася здобути собі щонайменше двокімнатне помешкання.  І от директор цукеркової фабрики, солідна людина, суне  зрання у сімейний гуртожиток.  Прийшов, щойно розперезався, аж тут – стукіт у двері. Почувши голоси директор стрибнув без штанів з третього поверху, а там на нього вже чекали члени виїзного парткому.  Скандал був страшенний… Качку з директорів поперли й вигадали для нього посаду помічника заступника директора з виробництва. Батько тоді не знав, що з ним робитиЗрозуміло, про справжнє виконання обов'язків не йшлося... Колишній директор Качка, наче сновида, сидів навпроти тата  вдягнений у пальто та норкову шапчину і дивився на якусь крапку на підлозі.
            Згодом  Качку  поклали до психіатричної клініки, а за місяць нещасний кинувся під електричку. А директором фабрики призначили головного інженера Каретникова.  
            Коли тато пішов на пенсію, директор про нього забув... Навіть на похорон не прийшов і допомоги ніякої не виділив.  Слушно одреагував на це Катрусин чоловік: «Люди, які не в темі чи не в схемі забуваються швидко...».
            Цей Каретников  – страшний пристосованець. За радянських часів він був партійцем і  писав якісь дурні книжки. Брехав у численних інтерв’ю, що встає о шостій ранку і пише як підірваний… А насправді  за нього строчили місцеві письмаки, яких поселили на базу відпочинку і забезпечили   триразовим харчуванням, коньяками  та всілякими благами. Аби лише писали, що потрібно. На початку дев’яностих Каретников виступив з викриттям колишнього радянського ладу і випустив чергову книжечку,  де в жінок найкращими  іменами  були Онисія та Агрипина, а чоловічими - Кузьма, Федот та  Ярема. Цікаво, що  мешкали ці Агрипини та Кузьми не на тайгових хуторах, а в  українському мегаполісі. Потім Каретникова потягнуло на тварин і йому зліпили  роман про вовків та ведмедів – якусь нісенітницю про те, як зграя  вовків бігає степами України, а на цьому тлі розгортається кохання єгеря Макара до міської штучки  Євлампії. Потім ще якісь безглуздя, де Апостол Павло сперечається   чи не з Троцьким… І от нова ідея:  створення студії “Цукерка Продакшн” і  екранізація  творів члена Спілки письменників Каретникова. Ось куди пішли татові дивіденди!    Каретников  встигав бути депутатом Верховної ради, перебігав з партії до партії і  купував собі нагороди на Ялтинському фестивалі. З приходом «помаранчевих» він  знову в струмку з романом про Богдана Хмельницького...
            Помічник зайшла до кабінету й повідомила, що до неї проситься якийсь дідок... Це був сам Каретників. Побачивши на дверях знайоме прізвище старий вирішив поцікавитися,  чи не та сама це Дорош? Стоїть такий миршавий, сивий, проте  кріпкий – всіх переживе. «Так, та сама...» – «А тато як?» –  «Тато помер десять років тому».  Мов і не було нічого він заходився розповідати, як  пам'ятає Олечку ще  маленькою дівчинкою і навіть качав її на своїй нозі... На щастя, судді зателефонували.  То був головний редактор з 21 каналу Петров.
            - Дозвольте прийти!
            - Дозвольте довідатися мету візиту!
            – Ви не допустили нашу журналістку до залу засідань і тим самим порушили  статтю 9   Конституції «Гласність судового процесу».
            – Неправда ваша…   Стаття, на яку ви посилаєтесь передбачає, що  розгляд   справ   у   судах  відбувається  відкрито,  крім  випадків,  передбачених процесуальним законом.  Учасники  судового  розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні,  мають право робити письмові нотатки.  А проведення в  залі  судового  засідання  фото-  і  кінозйомки,  теле-,  відео-,  звукозапису  з  застосуванням  стаціонарної  апаратури,   а   також   транслювання  судового   засідання  допускаються  з  дозволу  суду,  у  порядку,  встановленому процесуальним законом. Мушу вам нагадати, що то – загальна міжнародна практика. І ви самі не раз бачили по телебаченню, що на Заході у залі засідань сидять художники і малюють портрети.  По-друге,  журналіст дійсно має право критикувати некоректну поведінку судді, але ваша журналістка Джинсовська, чи як її там, без дозволу намагалася увірватися до залу засідань з апаратурою і провести відеозапис. Потім вона у своєму репортажі принизила мою честь і гідність, як представника судової гілки влади, і я маю  право її притягти до відповідальності. Тому я прошу вас поводитися в межах закону... Приходьте й сидіть на засіданнях як глядачі, або як преса, робіть нотатки, навіть записуйте на диктофон...  Але –  ніяких кінокамер у залі суду у справі Забарова я не дозволю. Бо судове засідання – це не шоу…
            Ольга Володимирівна поклала трубку, а  Каретників все ще сидів с зацікавленим виглядом.
            - А я татка вашого поважав... Дуже поважав... Навіть вивів його у своїй книжці...
            Ольга  пам'ятала...Здається того героя кликали Філімоном, і  увесь  вільний від роботи час  він намагався привести до тями якусь Зінку, коханку головного героя - першого секретаря   партії, охочого до вовків та ведмедів.
            Судді набридли ці старечі базікання і  вона рішуче піднялася.
            - Вибачте, не маю часу...  До побачення.
            Каретників собі пішов, а Ольга Володимирівна   полегшено зітхнула. В самої – купа неприємностей… Нещодавно винесла виправдувальний вирок і назавтра матиме важку розмову з головою суду...   Раніше вона відсилала справу на дослідування або давала строк, який збігався з тим, який людина провела в СІЗО. Всі так робили... Та цього разу чомусь розізлилася й винесла виправдувальний вирок. Просто подивитися, що з сього вийде. Ще рік тому вона б на таке не наважилася... Але останнього часу ситуація трохи  змінилася. Звичайно вона завжди запитувала, якщо підсудний натякав, що показання з нього витискали: хто, коли й при яких обставинах? І звичайно або мовчали, або казали: якщо скажу, то мені не жити й таке інше. Іноді блефували… Проте  Ольга чудово знала, коли вони брешуть, а коли  ні... А той дідок на лаві підсудних – був наче з того світу. Було очевидно, що йому вже все  байдуже. Тож суддя з властивою їй ретельністю вислухала сторони і винесла виправдувальний вирок. Сам дід від здивування мало не впав з лави підсудних...           
            Бо виправдовувальний вирок – надзвичайна подія в українських судах. Він означає, що слідчі  намагалися засадити до в'язниці безневинного, а прокурор підтримав їх дії. Тому в Україні – це рідкість, незважаючи на статтю 327 КПК яка дозволяє  його виносити у випадках, коли а)  не встановлено події злочину, б) в діянні підсудного немає складу злочину, а також в) не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.
На практиці все складніше…. І ось – прорив: запорізький суддя Григорій Алейніков    написав книжку «Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України». В Україні – не густо з дослідженнями (і  чим тільки займаються  українські вчені?)… Алейніков   обережно послався  на  котрийсь «Конспект лекций для студентов  юридического факультета» казна-якого пана Михайленка, який на лекціях начебто сказав, що від судді потрібно чимало громадянської мужності у разі, коли місцеві органи влади, прокуратура, органи слідства та інші особи, не зацікавлені у такому рішенні справи і вживають відповідні заходи (не дають квартири, провокують, тощо). І багато суддів, каже пан Михайленко, ідуть на певний компроміс і замість виправдувального вироку виносять ухвали про повернення справ на дослідування. Близько 12% суддів з опитаних такі свої дії пояснювали тим, що їм не вистачило сміливості, бо вони не бажали псувати стосунки з прокурором і боялися подальшого скасування вироків.
За даними статистики в Україні  виносять  менш ніж  1% виправдувальних вироків.   А українські слідчі – то заручники хибної системи. Показники роботи слідчого – над усе. І всі ті, хто потрапляє  у СІЗО задля виконання плану розкриття злочинів, покладаються тільки на суд.
А у розвинених країнах виправдовувальний вирок – то звичайна річ. Там вважається, що людям властиво помилятися, а слідчі – теж люди. На то й суд, щоб виносити остаточний вердикт.  Тому там  виправдовульними є 30-40% вироків.  
…Зненацька зателефонував  Ігор:  запропонував поїхати на вихідних до села...  Хоч щось гарне попереду!  Не довго надумуючись Ольга  Володимирівна погодилася. Потім встала й підійшла до вікна... Лагідне сонце, перерізане хмаркою навпіл,  світило у відкрите вікно. Воно було теплим і лоскотливим.
            Літо почалося... Яким воно буде?

Ірина Солодченко©2010

Немає коментарів:

Дописати коментар