Епілог


1

У середині травня відбулася презентація книги «Червлена нитка Каріне»… І майже одразу вона була номінована на конкурс «Психологічний трилер року». Подейкували, що автора навіть запросять в журі Шевченківської премії, де він сидітиме поряд з Мурахіним, котрий повіки віків писав російською... Якщо все це справдиться, нарешті квартира в Києві стане досяжною.
На червневому книжковому ярмарку видавець Тинкштейн м'якими нечутними кроками підійшов до Андре й запропонував йому вигідний контракт на наступний роман. Незважаючи на паузу, назвав суму. Тинкштейн був дуже шанованим видавцем. Він давав такі інтерв'ю в українських газетах, що в необізнаного навіть сльози з очей лилися від розчулення – так він зворушливо говорив про українську літературу... Тинкштейн жалівся, що таки замало в Україні гарних письменників, здебільшого самі журналісти туди сунуться… Так любо та приємно баяв Тинкштейн... Один нікому не відомий письменник клюнув на ту «щирість» і відіслав йому свій рукопис. «Безпосередні події в романі відбуваються в Україні, а головні герої - люди, які живуть поруч з нами, – писав бідний початківець. – Найголовніша проблема роману - помилки лікарів. Всі ми сунемо медикам гроші за нібито безкоштовне лікування, а лікують нас часто по-свинськи. Буває, що й помираємо через недбалість лікарів. Чому так? Хто в цьому винний? Лікарі чи держава? Чому не судять лікарів? А на заході - там що, краще? Інша тема твору – сучасний бізнес. У книзі розглянуто проблеми фемінізму, аудиторів, інтелігенції, патріотизму в умовах російськомовного суспільства і багато чого іншого. Увесь роман – то зліпок з життя пересічного українця...».
З відповіддю Тинкштейн не забарився: «Ми розглянули надісланий Вами рукопис роману. На жаль, тематика Вашого роману не зацікавила наше видавництво. Текст також свідчить про необхідність слідкувати за граматичним узгодженням членів речення…»...
Зараз видавець з посмішкою пропонував найкращому детективникові України пристойний аванс. Він не знав, що російське видавництво вже перерахувало йому на особистий рахунок удесятеро більше. Новий роман Андре вирішив писати в Карлових Варах - курорті, де працюють всі порядні літератори. Там він оселиться в готелі і писатиме, писатиме, писатиме... В голові крутився сюжет про психопата - серійного вбивцю...
Тут до нього наблизилась кореспондентка «Свічада седмиці»:
- Андре? Ваші плани на майбутнє?
Та він вже не жахався цього підступного питання.
- Взагалі я поставив перед собою завдання написати щонайменш 50 детективів... Десять я створив, тож лишається 40. В голові вимальовується сюжет: головний герой - серійний вбивця, а дії розгортаються на курорті Чехії.
– О! Це дуже цікаво. Обіцяйте нас сповіщати, як просувається робота.
- До того ж, надійшла пропозиція екранізувати «Червлену нитку Каріне». Тому після відпочинку я приступлюся до сценарію.
-А ви не боїтесь, що фільм буде зовсім іншим продуктом? Наприклад, як це сталося з «Польотом над гніздом зозулі».
- Я готовий до цього. Най режисер знімає, що хоче. То вже буде не мій продукт... Я тільки даю матеріал для сценарію, а з цього зроблять, що їм потрібно, щоб окупилося. До того ж, у мене попереду ще 40 романів...
- Фільм буде українською?
- Ні... Фільм орієнтовано на ринок Росії, тому продюсери замовляють російськомовний варіант. Ви ж розумієте, якщо фільм вийде українською, то він не матиме комерційного успіху.
- Це ви так вважаєте чи продюсери?
- Продюсери.....І я теж.
Тут біля нього промайнув знайомий редактор з глянсового журналу Родько й, вибачившись Андре вирішив підійти до нього та розпитати, хто йому робив євроремонт. Київську квартиру треба буде добре облаштувати, щоб приймати поштивих гостей. Та його випередила письменниця Жанна Горде. Вона кинулася розповідати Родько про свій нелегкий письменницький тягар, адже освітлює вона найважчі теми людського сьогодення: село, проблеми екології... Андре скривився. Сам він Жаннині твори не читав, та той самий Родько колись йому розповідав, що закрив її книжку на тому місці, де головна героїня, сучасна дівчина, зверталася до своїх однолітків: «Гей, голото!» та «Вар'яти падлючі». А Жанну несло: доля її штовхала у комерсантки і вона б зараз гребла гроші лопатою. Натомість обрала інше – бути Письменницею!!! Бо доля долею, а САМ БОГ покликав її, щоб донести до людей ІСТИНУ. І ось вона несе свій тягар, незважаючи ні на що, а її ще й критикують замість того, щоб допомогти матеріально... Вислуховувати далі про чужі тягарі долі була несила, і письменник відійшов до дивакуватої розхристаної дівчинки років двадцяти п'яти, котра писала 7 книг одночасно, чим дуже пишалася. Кошлата літераторка щось доводила хлопчиськові, який намагався читати свої вірші. Дівчисько не звертало на Андре жодної уваги, бо була поглинена своїм торохтінням та віршами… На щастя до нього підбігла Кетрін і вклала в руку флешку, на якій був записаний переклад десяти глав «The red thread of Karine» (або “Karines red thread») на чистій англійській мові. Кетрін впевнила, що її друзі провадять перемовини з британськими видавцями. А ще має приятелів у Франції, які допоможуть перекласти роман на французьку…. «Le rouge fil de Karine» або «Le fil rouge de Karine» – вона ще не знає, як правильно.
… Наприкінці червня Андре Цоколька проводжали до Чехії. На залізничному вокзалі зібралися друзі, рідні... Його запевняли, що Карлові Вари - курорт саме для літераторів високого штибу. Розлили шампанське... Дружина Маша сумно підправляла йому сорочку, начебто відчуваючи, що він до неї вже не повернеться…Онучатко смикало діда за штани і белькотіло: «Дідусь писе? Ци не писе?». Зять поводився так, начебто то його виряджали... Свою першу повість він вже видав у місцевому журналі «Дніпрова карусель», через що поводився як іменинник. На серці Андре шкребло як кішка лапою… Раптом витяг з кишені бордову брудну заполоч… Дружина пригледілася: «О! Звідки вона в тебе? То ж з мого плаття! Андре щось подумав про перипетії долі і віддав дружині нитку… Та повертіла її й викинула… Андре мало не кинувся підбирати її та тільки провів очима... Ця нитка – то творча таємниця… Знали б люди, з чого беруться романи! Нитку підняло вітром і вона причепилася до штанів нечепурного сільського дядька, який важко дряпався у вагон… Що ж, йому ця нитка відслужила, то може станеться у нагоді цьому селюкові? Цікава ідея, до речі... Можна її розвинути… І він вирішив в дорозі поближче познайомитися з цим чолов'ягою, щоб випитати подробиці його життя.
А на іншому кінці перону суддя Дорош проводжала сестру на заробітки. Настрій там був прямо протилежним. Недовго Катя проробила бухгалтеркою-касиркою. Півроку пропрацювала, доки її директор не звільнився, а на його місце прийшов Терентьєв. Це була якась рихла істота з пісним обличчям, на якому вирізнялися лише булькаті, як у земноводного, очі. Ця істота не вміла ані керувати, ані спілкуватися з клієнтами. Коли його приймали на роботу, він більше години демонстрував на мапі, які він піднімав філії, сипав цифрами і графіками. Дурне дівча з відділу персоналу роззявила рота… Терентьєву за язика дали 10 тисяч зарплатні, що було більше ніж фонд усієї філії. Допоки не кинулись, що розказні Терентьєва - то мильні бульбашки, він почав прискіпатися до робітників. І Катя, як касирка, була найуразливішою… Він написав на неї донос у центральний офіс - нісенітницю, начебто вона намірялася привласнити гроші клієнта. Ольга вже хотіла підключати до цієї справи начальника РОВД, та сестра терміново звільнилася…
- Катюшо, може залишишся? – спитала Ольга. – Ще не пізно...
- Ні, сестричко.... Треба дітям на навчання заробляти. Та й взагалі…. Ти бачиш, я тут нікому не потрібна... Десять років - котові під хвіст. Поїду – світ подивлюся, гроші зароблю...Якщо в моїй країні я нікому не потрібна, що ж... Поїду за чехами хвости заносити... Як так сталося, що я, зірка всіх обліків та обрахунків, мусила працювати касиркою? І навіть там з мене зробили шахрайку. Я не вмію красно говорити, не вмію ходити по трупах. Ти ж бачиш… Ця країна - для каретникових, топових та терентьєвих. Ця країна - не для нас, а для людей із скляними очима… Мені шкода моїх синів. Щойно там влаштуюсь – одразу їх заберу до себе. Тут їм нічого робити.
А сини її начебто не розуміли, що їх мати їде у неволю. Вони буцали одне одного, а на прощання напівжартома кинули: «Ну що, мамо, полотном дорога!».
Від’їжджаючи, Андре побачив на пероні знайому суддю.. Очевидно вона когось проводжала. Суддя виглядала зажуреною і дивилась кудись у далечінь... Письменник здивувався, що вона так просто стояла на вокзалі, наче звичайна смертна… Поряд з нею махав рукою рослий красень її віку і два хлопці… «І чого плакати?», – подумав Андре, роздивившись в очах судді сльози…– Чоловік, дорослі сини... Поважна і прибуткова професія».


2.
Назавтра суддя Дорош трохи запізнилася на роботу. Настрій був не з кращих. Суддям урізали зарплату й зараз вона сиділа й думала як поводитися надалі. Може відійти від принципів та познайомитися з новими адвокатами? Від цієї думки їй стало моторошно, втім…
Сьогодні засідання призначено на 16.00. Є час відпочити та подумати про своє... Знову активізувався Ігор. Та однаково їх стосункам - кінець. І не через секретарку... Причина була значно глибшою. Суддя Картуз мав неприємності із прокуратурою. Під нього копали, і наслідки могли бути непередбаченими. Тож краще триматись від нього подалі, хоча насправді його дуже не вистачало…. По-перше, свої у вищих ешелонах суддівського корпусу не завадять, а по-друге, він, таки, – фахівець найвищого класу… Та котре лихо менше, те й вибирають.
Раптом до кабінету ввійшла суддя Кононенко, якій нещодавно доручили вести кримінальні справи.
- Ольго Володимирівно, уявляєте, я дозволила представнику преси користуватися від час судового засідання диктофоном, а адвокат Брянцева, ну ви ж її знаєте, виступила проти!
- І ви задовольнили її вимогу? - запитала Ольга, побоюючись почути позитивну відповідь.
- Ні, але я не знаю, як мені поводитися наступного разу... Вирішила з вами порадитися. Одні колеги кажуть – можна, інші – не можна. Але то все – лірика… Журналіст запитав: «На якій підставі?» і процитував дев'яту статтю. Крім того, у мене в вухах й дотепер лунає лемент Брянцевої: «Я НЕ ХОЧУ, щоб мої слова записувалися й десь використовувалися!!!». Що ви скажете з цього приводу?
– Я скажу, що Брянцева просто не розуміє, що вона – вже адвокат, а не слідчий. Моя думка така, – розмішуючи ложечкою чай сказала суддя Дорош. – Я навіть не вглиблююся в питання про спірність запису процесу. Я протестую тільки проти кінокамери або фотозйомки в тому випадку, коли вважаю, що вони недоречні в тому чи іншому випадку... З сучасними технічними засобами ти ніколи не відстежиш, хто і що записує. Твоя справа — так шукати істину, щоб нічого не боятися. Адвокат Брянцева просто не звикла до того, що вона - публічна людина і у суді вона – не слідчий, а учасник відкритого публічного судового засідання. Ось, наприклад, у Дакоті…
Суддя Дорош зробила паузу, начебто ковтаючи чай. Насправді вона з гіркотою згадала Ігоря… Блискучий юрист, фахівець з високої літери – і так ганебно прогоріти… Заради чого? Хіба його донька не могла отримати вищу освіту в Україні?
– Так от… У Дакоті дозволено вільно писати на диктофон, але тільки сам процес, – продовжила спокійно. – Але в перервах його потрібно виключати. Чому? А тому що в перерві всі розмови вже носять приватний, а не публічний характер. Через це я ніколи не звертаю на це уваги... Нехай записують, кому це потрібно... Мені боятися нема чого...
- Властиво, і мені нема чого… Просто я хотіла знати вашу думку… Вас так всі поважають: і підсудні, і адвокати з прокурорами…
– До того ж… Судові процеси відкриті і на них мають право бути присутніми будь-які члени суспільства, щоб робити з цього уроки та висновки. А через те, що рядові члени суспільства не ходять на судові процеси, то для того є письменники й журналісти, які мусять подавати йому неперекручену інформацію. Та й нам, суддям, прокурорам та адвокатам, не завадить знати, що ми у суспільства під прицілом.
…Рівно в 15.00 того самого травневого дня суддя Дорош швидко ввійшла у зал засідань.
- Прошу всіх сідати... - доброзичливо наказала вона ще в дверях. Потім пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, обернулася, огледіла зал і поклала на стіл важкі томи.
За ґратами сидів зажурений хлопчина. Стаття 115 частина перша…. Підсудний з неблагополучного району… Вийшов ввечері погуляти і прив'язався до дядька, який повертався з роботи додому. Сунув мужикові ніж під ребро і той згодом помер в лікарні... У залі сиділи пригнічені горем дружина й дочка потерпілого... А підсудний - сирота… Тож який там захист? І які з нього хабарі? Але справу відкладати було нікуди. Тому у якості захисника виступав сам адвокат Куреник. Суддя Дорош вилучила його з коридору, щоб він задарма захищав цього хлопця, за яким в'язниця плакала з моменту його появи на світ Божий.
Суддя обдивилася збляклі стіни, які давно забули, що таке дитячий сміх Потім звично вляглася на спинку свого продавленого суддівського крісла і промовила своїм напрочуд низьким та співучим голосом:
- Підсудний, піднімайтеся...