Частина третя. Зброя та закон

1
                Зброя – це знаряддя вбивства. Перші види зброї –  дрюки, списи, рогатини та гострі ціпки – людина виготовляла з дерева та кісток. Потім  навчилися робити з каменю сокири, вістря копій, ножі, шкребки й багато чого іншого. Щоб одержати сокиру або спис кам'яний наконечник вставляли в заздалегідь приготовлене ратище і закріплювали його за допомогою шкіряних ремінців. В запалі суперечки або бійки такими дрюками, сокирами й ножами  захищалися та нападали на  ворога.
            Вогнепальна зброя піддала жару людським відносинам... Приготувати порох дуже просто: треба  змішати селітру із сіркою та товченим деревним вугіллям. Тиск газів, які виділяються при  згорянні пороху у замкнутому просторі, росте доти, допоки не спричинить вибух. Вперше порох застосували у Китаї в VII столітті, коли візантійці користувалися сполукою на основі нафти й селітри. В XI столітті знаряддя для стрілянини порохом з'явилися і в арабів, а до Європи вогнепальна зброя потрапила саме з Аравійського півострова. Перші рушничні стволи, у яких був запальний отвір і свинцеві кулі, з'явилися в Іспанії й називалися вони "карабом". В XIV столітті чернець Бертольд Шварц (пам’ятаєте гуртожиток студентів-хіміків імені монаха Бертольда Шварца?) написав книгу "Про користь пороху».
            Рання ручна вогнепальна зброя являла собою гранований залізний ствол довжиною близько 40 см, який висвердлювався всередині. Біля магазину робили отвір для запалу, з боку дула засипали порох, утрамбовували забивачем і вставляли снаряд (камінь, обгорнений ганчіркою). В запальний отвір встромляли тліючу паличку, а ствол прив'язували до ціпка. Таку зброю у бою звичайно не перезаряджали,  бо  на це знадобилося б  багато часу. У середині XV століття  з'явилася кругла свинцева куля, а наприкінці  – ґнотовий замок, який вимагав постійного тління джгута, який перед пострілом затискали губками курка. Щоб вистрілити, потрібно було підняти кришечку полиці, і курок із  ґнотом опускався до запалу за допомогою пружини. Така зброя називалася аркебузою й мала дальність прицільного вогню в 20 - 25 метрів. Наприкінці  XVII століття поширився кремінний замок, а потім вигадали мушкети й нарешті, – знайомі нам гвинтівки, які дали змогу  стріляти на великі відстані. Нарізна зброя в багато разів збільшила дальність польоту кулі й точність пострілу. Саме гвинтівка визначила появу в майбутньому снайперських підрозділів.
            Після  винаходу в XVIII столітті бездимного пороху й капсульного запальника, а в XIX - унітарного патрона й автоматичної подачі боєприпасів,  люди отримали  пістолети та револьвери. Пістолет зручний тим, що він невеликий за розміром. Його можна сховати до кишені, а у потрібний момент витягти…  Пістолет набагато зручніший за ножа. Адже ножем можна вразити супротивника лише на близькій відстані, і щоб його жбурнути потрібен  простір для  розмаху.  А пістолет -  зручніше і не вигадаєш.  Щоб виростити людину потрібно багато сил і енергії... Не тільки їй самій, а і її батькам, учителям та  рожичам.  А вмерти… Витяг з кишені пістоля, зняв його з запобіжника, звів курок... Потім  постріл в потрібному напрямку і – нема людини.. Немає чийогось сина, брата, батька, чоловіка... Або чиєїсь дочки, матері, сестри, дружини...Чи думає про це  той, хто наразі цілиться? Ні…  Не думає. Він думає про те, що його скривдили, що хтось його дратує, що дехто не чує його команд, слів, умовлянь. А якби не було цієї маленької  штукенції? Що тоді? Кулаками б доводив свої погляди на життя?  Морди одне одному набили б і  розійшлися… А назавтра історія здалася б зовсім в іншому світлі. Не такою жахливою, не такою гострою…. Так, скривдили… Так, вилаяли... Знімай побої - іди до суду, чи якось по-іншому  виладновуй справу... А може б назавтра зустрілися сперечальники  і просто посміялися: «От дурні! І за що це ми  билися?». 
            Важко давати поради, але вбивство - це крайній і найчастіше неприпустимий засіб вирішення проблеми. Адже із цього моменту людина стає вбивцею... Спочатку то – шок: «Я - убивця?». Прокидається зранку  в сподіванні, що все то йому наснилося. А потім, коли виявляється, що від  факту не забіжиш – спокійне розуміння: «Так… Я – вбивця». І  світ від того не перекинувся догори ногами ... Та як жити далі? І тут два шляхи: перший – «аби почати...», другий – щире каяття й довічні муки. Та в кожному випадку – клопоту повна голова... Суди, адвокати, ґрати, життя переходить в інший вимір... Всі інші проблеми  - не такі вже й важливі... На думці одне: як вивернутися із цієї жахливої ситуації?
            ...І от суддя питає  у батька, якого вбили нізащо на зупинці трамваю:  «Яку міру покарання ви вважаєте справедливою?». А батько розводить руки: «Скільки б ви йому не дали, він рано чи пізно вийде з в'язниці й  буде жити далі. А мого сина вже не повернеш…».  Ось вам  ціна того, що ходять українськими вулицями гарячі голови, які просто зняли перетинку з газового пістолета…
Дотепер не вирішено, чи можна  дозволити населенню носити вогнепальну зброю? Різні  країни по-різному ставляться до цього питання, та обговорюючи відповідний закон в Україні варто замислитися:  навіщо властиво людині зброя?  Адже її купують  не для того щоб у шафі зберігати... Пересічні громадяни можуть і посперечатися на цю тему, а ось слідчі, міліціонери, судді, які надивились всього за свого життя,  –  майже одностайні у своїй думці: ніякого вільного продажу зброї.
В Україні проект Закону про зброю валяється десь в курних верховнорадівських  шафах. Депутатам-мільйонерам ніколи займатися законотворчістю: вони  граються в вибори, вираховують як дорожче запродатися, як вгадати, яка партія переможе, щоб вчасно перекинутися…  Одне добре: допоки населенню заборонено вільно купувати зброю. 
Втім, якщо проставити собі за мету, то і зараз можна придбати собі пістолета на чорному ринку. Але то вже усвідомлений крок людини, яка  умисно йде на правопорушення. Покупцеві  потрібно  вжити певних заходів: довідатися,  де продається пістолет і на яких умовах, вступити із продавцем в  контакт, провести нелегальні переговори й таке інше.  Потім цю зброю потрібно ховати від дітей і близьких, щоб ніхто про неї не довідався. Тобто, нелегальна купівля зброї –  свідоме правопорушення, й на такий крок треба зважитися. Через це хоча б пересічні українці не гуляють вулицями з маленьким та дуже небезпечним апаратиком у кишені.


            2
            За півгодини почнеться чергове судове засідання у справі Забарова... Адвокати  з обох сторін ведуть жваву розмову на очах  учасників процесу, бо в суді відсутня спеціальна кімната, де вони б мали можливість приготуватися до слухань або навіть погомоніти без зайвих очей. Тож адвокати  весело обговорюють свої поточні ділові та сімейні справи у той час, як сестра  потерпілого та матір підсудного напружено сидять на протилежних лавах вузького коридору, намагаючись не зустрічатися очами... Їм боляче дивитися на задоволених життям своїх захисників, які  наразі весело обговорюють весілля сина Куреника. Сестра   потерпілого та матір підсудного розуміють, що навіть за великі суми, які  вони платять своїм оборонникам, для них вони  – просто чергові клієнти.  Ось Щеглова радісно виймає з сумочки фотографії свого онука і показує їх колезі…  А чому  не втішатися? В них, на щастя,  все добре. Їхні діти живі й здорові, одружуються, десь вчаться... Затим Щеглова розповідає колезі, як її син вступав до  юридичного, бо таки вирішив піти стопами батьків (чоловік Щеглової – теж юрист, та ще й районний прокурор). А брат  Ніни Короєдової  вже ніколи ніде не буде  вчитися… Проте Щеглова й Ніні  демонструє світлини онука. Дівчина  журливо посміхається, а в голові інше:  коли  вона вже отримає моральну компенсацію, щоб сплатити послуги адвоката Щеглової?  
            Нарешті, Ніна  не витримує... Вона  встає з лави й виходить до коридору... Там вона  дивиться у вікно аж поки її не кличуть. Засідання починається...
            - У судове засідання викликаний експерт по балістиці Минтус. Назвіть, будь ласка,  свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте? 
            - Минтус Олександр  Дмитрович, народився 5 серпня 1965 року, проживаю  на вулиці Вишневій 25, працюю експертом-криміналістом  у райвідділку міліції.
- Стаж експертної роботи?
- П'ятнадцять  років.
- Олександр Дмитрович, суд вам роз'яснює, що ви викликані у судове засідання для допиту, як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи  Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
- Зрозуміло.
- Захист, прошу задавати питання...Адвокат Куреник...
- Чи підтверджуєте ви результати  експертизи зброї?
– Так, підтверджую. Пістолет Забарова  був визнаним вогнепальною зброєю…
- Якого калібру і які патрони застосовуються в конструкції даного пістолета?
- 9 міліметрів по гільзі газовими,  шумовими, дробовими патронами... А також патронами, зарядженими еластичною гумовою кулею, так званими травматичними й патронами кулястої форми зі свинцевого сплаву відповідно до каналу ствола...
- Яка безпечна відстань припустима при пальбі з даного пістолета залежно від типу патронів?
- Якщо стріляти...
– Почекайте, секретар не встигає…
- Мовчу...
- … Відповідайте.
- З газового й шумовими - 2-3 метра, з еластичною гумовою кулею - від п'яти метрів, дріб або свинцева куля  - 1 метр від дулового зрізу.
- А максимальна відстань?
–  Питання не розглядалося…... Пояснюю... Треба  взяти соснову дошку із щільністю 0,45 кг на сантиметр кубічний, що  прирівнюється до щільності м'язів і костей людського тіла. Якщо куля пробиває дошку товщиною 20-25 см, то дулова енергія цих снарядів - достатня для поразки живої сили... Якщо пробиває дошку з відстані одного метра, то ми визнаємо зброю вогнепальною, а патрон - боєприпасом. Тобто, про максимальну відстань питання не ставилася.
– Чи вносилися зміни в конструкцію даного пістолета?
- Вносилися.… Була відсутня перетинка у стволі, що призначена для створення надлишкового тиску в каналі ствола при стрілянині газовими холостими патронами... Це необхідно для роботи автоматики пістолета. Тобто, частина порохових газів, які не встигають вийти зі ствола, тиснуть на гільзу.
- Питання суду: чи дозволяє відсутність перетинки  робити постріли газовими й холостими патронами?
-  Дозволяє... За умови одиночного заряджання.
-  Адвокат Куреник, далі.
-  Скажіть, будь ласка, ця перетинка, вона  є невід'ємною частиною даного пістолета чи   її можна викрутити, легко зняти?
– Як правило, це - незнімна частина конструкції, передбачена заводом-виготовлювачем. Вона буває у вигляді металевих круглих штирів, розташованих впоперек перетину каналу ствола, які монтуються на стадії виготовлення рамки зі стволом. Через те, що ствол – сталевий, перетинка встановлюється в рамку до монтажу. Якщо в конструкцію пістолета вносилися зміни, які не впливають на його якісні характеристики, то такі зміни не є змінами, які дозволяють визнати зброю вогнепальною... Ведеться про видалення перетинок механічним шляхом, замість яких з боку дулового зрізу вкручуються металеві втулки з меншим прохідним отвором, що дозволяє створити надлишковий тиск. Це - заміна однієї перетинки іншою, але за умови, якщо ця нова перетинка є незнімною, тобто її треба, наприклад, запресувати гарячим методом.

- Скажіть, будь ласка, чи можна візуально визначити до якого виду відноситься та чи інша куля, тобто її вміст?
- Без розбирання – аж ніяк, бо на нашому ринку багато несертифікованої продукції. За маркуванням деякі патрони значаться холостими, шумовими, але споряджаються свинцевою кулею під пластмасовою заглушкою. Втім такий патрон важчий. І досвідчений стрілець може визначити, що це не холостий, а заряджений патрон.
- Чи вивчали ви паспорт даної зброї при його дослідженні?
- Ні, бо він  і не потрібний. На об'єктивність висновків його наявність або відсутність не впливає.
- Питань нема.
- У прокурора є питання?
- Нема.
- Адвокат потерпілої?
- Скажіть, чи дозволяє наявність втулки з розсікачем  робити постріл травматичними кулями?
- Ні, це може призвести до руйнування конструкції пістолета.
- Більше нема питань.
- У суду є питання. По слідах на одязі ви визначили, що постріл здійснено на відстані приблизно 40-80 см і більше. А точніше?
- До одного-двох метрів…  Пояснюю. У балістиці є три поняття. Постріл впритул, коли дуловий зріз зброї торкається перешкоди,  і тоді на перешкоді залишається штанцмарка, яка дозволяє робити висновок про калібр зброї. Дуже близький постріл – 5-10 см – у короткоствольній зброї, коли на перешкоді є додаткові сліди дуже близького пострілу: сліди термічного впливу, тобто опік, оплавлення країв ушкоджень, явно виражені сліди порохової кіптяви й наявність згорілих, частково згорілих і незгорілих порошинок, і більше виражені сліди металізації, тобто  коли снаряд проходить стволом, він захоплює з собою часточки металу. Близький постріл – це приблизно 30-40 см. Близький постріл характеризується відсутністю  слідів термічного й  аеродинамічного  впливу. Порошинки ще присутні, але розкид їх більший. Також можуть бути сліди пружини, змащення... А більше – це постріл з далекої відстані.
            - Так що все-таки означає  40-80 см і більше?
            - Це означає, що при дослідженні під мікроскопом на одязі  було дуже мало незгорілих і частково згорілих порошинок. Але ці порошинки могли бути загублені при транспортуванні.…  Експериментальна стрільба показала відстань 0,5 метра, але через те,  що ми не в змозі точно повторити постріл, то дається такий розкид і зроблений імовірніший  висновок.
                - Більше питань немає.
            - Дякуємо за участь.
           
3
                 …Ольга сиділа в кріслі у стоматолога й дивилася у вікно.... Поки доктор Топов 
готував  інструменти, вона поринула у свої думки.  Вже вересень, кортить у відпустку,
 але   раніше листопада ніяк не вийде. Та може це на краще.  Профспілки  запропонували  
 путівку до військового  санаторію у Партеніті. Що ж, листопад - теж добре... 
Холодне море, жовтогарячий ліс, пріле листя і найголовніше – мало людей…. 
Відпочине   від натовпу, поблукає спустілими парками, надивиться на прибережні хвилі….
 Поміркує  про своє життя, зрештою. А поміркувати є про що … Ігор останнього часу 
геть віддалився… Давно вже не телефонував, не приїздив… 
Час подбати про своє майбутнє… Та як? Попереду – старість…
 Невже вона залишиться одна? З віддаленням Ігоря в її житті  створилася порожнеча, 
якої вона так лякалася... Останнього разу він телефонував місяць тому,  сказав, що 
дуже заклопотаний і не має часу довго розмовляти. Проте  до неї дійшли чутки про 
секретарку, з якою він начебто злигався. Та що поробиш? … Конкурувати з секретаркою
 їй  несила.  Рано чи пізно це мусило статися…  У своїх думках  навіть не одразу почула 
телефонний дзвінок... Доктор  Топов все ще колупався у шафі, і Ольга піднялася з 
стоматологічного крісла і спітнілими руками витягла телефон із сумки.  А Ігор без 
підготовки приголомшив новиною: застрелився прокурор Іллічівського району. 
Як застрелився? Начебто гвинтівка впала додолу і вистрілила в саме серце. Вона 
 гірко посміхнулася… Ось вона тут ретельно длубається у справі Забарова, а хто буде 
длубатися у справі з вбивством прокурора? Начебто застрелився… А може застрелили?

            Доктор Топов нарешті наблизився до своєї клієнтки,  всадовив її у крісло і  
 у черговий раз обдивився її рота. Потім задоволена  вмикнув бормашину і почав свердлити  спіднього зуба.
            - Що ви робите?- видихнула Ольга, відсторонюючи руку стоматолога від себе. - За спідній ми не домовлялися!
            - Треба обов'язково його переробити, бо верхній зуб  битиме об спідній, – ніби нічого й не сталося процідив Топов...
            - А скільки це коштує?
            - Пломба -120 гривень, зняття старої пломби - 50 гривень....
            - Але чому ви мене не попередили? – обурилася Ольга. –  Адже у вас тут кожен рух не менш сотні коштує!
            Доктор Топов дивився на неї своїми скляними очима... Анітрохи не збентежившись, він таки швидко досвердлив спіднього  зуба, запломбував його  і  прожогом зняв відбитки... За все це довелося сплатити  360 гривень... І тут Ользі спало на думку, що це – половина пенсії її покійної матері. Подумки  вона заприсяглася більше ніколи не переступати поріг цього кабінету й мала лише одне бажання – чимскоріш звідси тікати.  Краще було б не комизитися, а просити у зятя  телефон іншого лікаря.
            - Зробіть мені  тимчасову пластмасову коронку, – намагалася  схитрувати. – Згодом зробимо постійну. Подивимося як поведеться зуб... А раптом він запалиться? Так навіщо мені витрачатися на постійну коронку?
            Та стоматолога Топов не одурити. Він ці фокуси  знає…. Піде клієнтка з  тридцятигривневою  коронкою – й лови вітра в поле. А металева коштує 300 гривень.  Є різниця? Отож бо…
            - Ні... Не поставлю я вам пластмасову коронку, – відповів Топов жорстко, начебто  це було питання життя і смерті.
            І почав пояснювати, що пластмасова довго не витримає, що це – порожня витрата грошей, і що треба одразу ставити надійну коронку, а найкраще - металокерамічну  за 1000 гривень. Ольга прокляла ту хвилину, коли їй порадили цього «дохтуря».
            – Добре,– нарешті погодилася, зціпивши зуби.
            Коли  вийшла з кабінету, то мала таке почуття, наче  у лайно влізла… Що робити? Може, поскаржитися керівництву цієї клініки? Вона трохи поблукала коридорами, почитала розклеєні на стінах оголошення, поприслухалася до розмов пацієнтів, намагаючись або вловити прізвище гарного лікаря або знайти кабінет директора клініки... Раптом вона побачила Топова, який  вийшов зі свого кабінету і  попрямував коридором, а потім в'юнко  звернув праворуч. Ольга інтуїтивно пішла за ним   і встигла помітити, як стоматолог  сходами  піднімався на другий поверх... На другому поверсі Топов звернув наприкінці коридору ліворуч... Знову посунула слідом,  та той коридор виявився порожнім…. Аж ось вона зупинилася  перед  табличкою «Актовий зал». Заглянувши в напіввідчинені двері, побачила яскраво освітлену сцену. Там йшли збори... Сама не розуміючи навіщо їй все це потрібно, Оля  потихесеньку зайшла до зали й сіла скраєчку. Коли очі звикли до темряви,  побачила, що, дякувати  Богові, половина людей у залі була не в білих халатах і на неї ніхто не звернув увагу. На сцені виголошував промову,  як можна було здогадатися з його риторики, сам директор клініки, якого вона так шукала. То  був миршавий, середніх літ чолов’яга у бездоганному темно-синьому костюмі з червоною краваткою. Говорив керівник  про підсумки роботи, про плинність кадрів і таке інше, про що завжди говорять на зборах… Ольга вже хотіла собі йти, коли доповідач  почав шпетити своїх підлеглих на всю губу. Аж ніяк не соромлячись і не обираючи слів, він звернувся до стоматологів-терапевтів і сказав їм, що ортопеди теж хочуть їсти... І якщо вони, терапевти,  лікуватимуть  своїх пацієнтів і зберігатимуть їм всі зуби, то ортопеди покладуть свої зуби на полицю. Тут він розреготався від власної дотепності. В залі  теж  почулися смішки...
            - Заробив сам - дай заробити іншому, – металевим густим голосом, який не личив його кволій статурі, говорив директор. – З теперішнього часу ми будемо рахувати, скільки вінирів буде вставлено за місяць кожним з вас… З початку наступного місяця то буде показником вашої роботи. Так само, як і кількість видертих зубів і вставлених імплантатів. На підставі цього  нараховуватиметься зарплата. Побачили  відсутність зуба або направили клієнта на видирання  - наполягайте на імплантації.  Зрозуміло? Питання є?
            З залу пролунало якесь питання, проте Ольга його не дочула… А директорові очевидячки воно сподобалось. Він  з розумінням  захитав  голівкою  і весело пирснув…
            –  Канали?  Комусь не подобається, що канал не по всій довжині пломбуємо? Я  тисячу разів казав… Ви – просто новенький… Зрозуміло, що  в нас бракує необхідного обладнання… Час на кожного пацієнта – обмежений. Кому не подобається – надсилайте клієнтів до доктора Івушкіна… Він їм за 1000 гривень на спеціальному обладнанні обробить канал і по товщині й по ширині. 
            Ольга запанікувала.... Вона втямила, що опинилася на заборонених зборах якихось шахраїв…  Ватяними  ногами, допоки не вмикнули світло, вона немов ящірка вислизнула до коридору, благаючи Бога, щоб  нікого не зустріти, а тим більше - доктора Топова.
            Додому вона дісталася швидко і з міського телебачення довідалася,  що стосовно смерті прокурора порушено кримінальну справу за статтею «Необережне поводження зі зброєю». Кореспонденти пожалілась, що мають купу питань, на які влада   відповіді не надає.
            Несподівано хтось постукав у двері. Рита? Але то був Назар власною персоною. Зайшов просто так... Разом подивилися новини про смерть прокурора і хлопець запитав, чи має вона чимось з ним поділитися, про що телевізійники не знають. Ольга сказала, що сама ще нічого не знає. Тоді Назар  розреготався.
            – Як іноді доля кумедно поводиться!  Зранку поважна людина йде на роботу... Як звичайно, вона має купу таємниць, про які городяни не здогадуються. А опівдні ця поважна людина – мертва! І тут збігаються телевізійники, громада і всі питають одне одного: «А чому це, коли саме гаряча робота, районний прокурор о десятій ранку опинився в приватному ресторані та ще й з рушницею в руках? Ах! Виявляється, йому  просто  подарували  рушницю і він пішов її вистріляти.  А що то за подарунок такий – рушниця? Щось я не чув, щоб зброю можна було  подарувати у якості сюрпризу. Далі… Подейкують, що статки у прокурора оцінюються майже в мільярд доларів, діти вчаться за кордоном, а жінка не вилазить з Європи. Все вилізло назовні… Все, що приховував, про що здогадувалися, та всі помовчували.
            Ольга не відповідала... Вона згадала одного суддю апеляційного суду, в якого донька вчиться в Лондоні, а жінка в проміжках між бібліотекарською діяльністю теж  не вилазить з Європи. Та всього цього вона художникові не розповість, звичайно...
            …А вночі їй снився жахливий сон... Вона сидить на таємних зборах, де обговорюється страшний злочин. Вона побоюється, що зараз ввімкнуть світло і всі побачать, що вона – не з їх кодла….  Вона розуміє, що стала випадковим свідком чогось страхітного,  і  як законослухняна громадянка, вона мусить донести... І от  яскраве світло нагло розлилося по залу!… І вона побачила багато людей у білих халатах, які  чомусь дуже нервували. Аж ось  вони загомоніли, все більше збуджуючись. І тут ввели попід руки доктора Топова. Той йшов наче сліпий, тицяючись об крісла. Нарешті він зупинився й скрикнув: «Підніміть мені повіки!» Миршавий директор  особисто  підняв його повіки, і тоді Топов подивився просто на Ольгу  своїми скляними очами  й хрипко вигукнув: «Ось вона!». И тут в руках у білих примар десь взялися  звичайні слюсарські обценьки…. Зграя в білих халатах поволі  оточила її, клацаючи тими обценьками...
            … Ольга прокинулася зіпрілою і з серцем, яке шалено калатало… При цьому вона  цокотіла зубами, одночасно радіючи, що є  чим цокотіти… 


                4
                Сашко  Минтус спізнювався на роботу…. Маршрутка, у яку він  ледве вліз, рухалася повільно, бо попереду їх котив якийсь Бандерлог, злий на увесь світ за те, що його завжди випереджали  колеги по маршруту... Про це водій щиросердно  оповістив  пасажирів, які нарікали, що вони сунуться як черепахи. Згодом всі схопилася за телефони... Лише Сашко сидів мовчки, бо попереджати когось про запізнення не було жодного сенсу…..
            Нарешті він дістався робочого місця, перебрався в однострій з написом на спині  «ЕКСПЕРТ» і сів за стіл. Кабінет його був невеликим й по-чоловічому недоглянутим. Ні квіточок тобі, ні серветок… Нічого такого, що б надавало затишку... Чоловік прибрав з очей склянку з недопитим  вчора чаєм, зітхнув і почав набирати на старенькому комп’ютері результати вчорашньої експертизи... Його заповзяту працю перепинила мелодія. Втім стара Nokia була суцільним мотлохом й посеред розмови, як  зазвичай, розрядилася. Кинувши телефон на стіл,  експерт  витяг зі столу чистий аркуш паперу й вивів на ньому дрібним, кордубатим, суто чоловічим почерком:        
                                                                                              Начальникові РВВС
 експерта-криміналіста Минтуса
Олександра Дмитровича
Заява
            Прошу звільнити мене за власним бажанням
                                   Дата  Підпис                                    
Раптом двері відчинилися і до кабінету зайшов опер Ткаченко – невисокий хлопець міцної статури. Побачивши аркуш з заявою, він сумно зітхнув:
– Не передумав?
            - Ні... На 2000 гривень  вже жити не можу, а там –  4500 чистими. Різницю відчуваєш? 
            - Відчуваю.
            -  І так  затримався… Був  найстаршим тут... Відтепер ти будеш.
            І Сашко  заходився  виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках   зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.
            - Ні… Цю вам залишу, – витер  рукавом пил  з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. – Це – атлас зброї, спонсор купував….
            - Який  спонсор?
            – Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете,  а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку – 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось  крутитись.. Держава ж нас майже не фінансує!  А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик  коньяку… Той  і пішов втішений… І  ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це – моя. За свої купив. Забираю…
            Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив  свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину  покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й  РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував  себе  останнього часу, наче динозавр...  Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів... Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся  оператор....
            Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й  у  щілинку побачив  слідчого Замотайла, який  давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він  спитав:
            - Що це таке? Хто це такі?
            - По справі Забарова начебто.
            - А що такого в тій справі? – здивувався Сашко. – Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.
            - Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.
            - Слушно зробила...
            У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:
            - Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин?  Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?
            - По-перше, - гудів роздратований Замотайло, - якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і  міліції не буде чим займатися. 
            - Подейкують, що Забаров - психопат, що він  розмахував  пістолетом з  будь-якого приводу, - пронизливим  голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.
            - Це – справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу...
            - Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це - закрита організація й ми з ними  ще розберемося.
            - Бо коментарів немає.
            - Що ви хочете сказати громадськості  із приводу злочинності?
            Тут  Сашко  не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.
            - Я скажу громадськості! – крикнув він і повернув камеру просто на себе. –  Слухай      , громадськість, що я тобі скажу... Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі,  громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста... А вони, – і Сашко повернув камеру на дівицю,  - полюбляють писати  про корупцію в судах та слідчих-гестапівців... А  коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість,  там нема, хоча судові засідання відкриті - будь ласка, приходь, дивися й роби висновки... Я б навіть таке ввів: усіх  підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження  й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя  треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!
            - А ви хто? – спитала ошелешена журналістка. – Відрекомендуйтеся нашим глядачам.
            – Хоч би хто, – плюнув Сашко й  вийшов з кабінету.
            За годину до нього зайшов слідчий Замотайло.
            - Ну ти й даєш… А я до чого дійшов...– пожалівся він Сашкові. –  Захищав Забарова як тільки міг. Бо розлютився… Ця дуринда намагалася перекрутити факти і показати Забарова якимось маніяком. Ну який з нього маніяк? Дурень він, а не маніяк!
            - А навіщо ти взагалі з ними говорив?
            - Так з дозволу начальника!  У нього з директором студії свої відносини... І на якого біса  їм здався  той Забаров?


5

Лисенко вийшов з дому, та куди іти ще не придумав… Вдома панувала гнітюча  атмосфера. Жінка хоч  прямо не обвинувачувала його в тому, що сталося, проте  увесь час  мовчала, і то мовчання було  важким….
Мишко Лисенко був кволим і  миршавим чоловічком. Про таких так і кажуть:  чоловічок. Десять років тому він розлучився із своєю першою  дружиною, худенькою і  непримітною жінкою. Розлучилися вони тихо й мирно, бо спільних дітей не мали. Тоді Лисенко  ще працював на заводі слюсарем, а після розлучення пішов столяром на приватну фірму. Довгенько він не одружувався, і вважав, що з жінками  на основі шлюбу назавжди покінчено... Але якось у п’ятницю навідався до горілчаного магазину, який розташовувався  навпроти фірми, де він працював.  Мишко неквапно базікав із продавчинею про те та  про се, як раптом до них підійшла стрижена рудоволоса жінка, вища його на цілу голову.  Вразили її губи –  великі та м’які, і вже трохи обвислі. Він уявив, що колись ці губи, напевно, були червоними й пружними, але зараз звисали, як нагадування про колишню соковитість. Жінка щось запитала в продавщиці, а потім, щось сказала і йому з посмішкою…  Лисенко відповів. Поговорили про щось  стороннє і незначуще, і не очікуючи сам від себе такого шляхетного жесту,  Лисенко  купив пляшку шампанського й запропонував тут таки  й розпити. Рудоволоса на диво  не відмовилася. Потім Лисенко провів нову знайому до трамваю, і вони зладилися на наступну п'ятницю на цьому ж місці.  Та в умовний час Лисенко нікуди не пішов… Втім доля вже міцно у нього вчепилася...  За місяць вони з рудявою випадково (а може й не випадково – біс його знає!) зустрілися в дверях того самого горілчаного магазину, і Тамара (так звали ту жіночку)  запитала, чому  він тоді не прийшов, бо вона таки чекала. Лисенко почав щось бурмотати, та рудоволоса наказала обов’язково бути тут найближчої п'ятниці…
 І Лисенко  поплентався до того фатального магазину… А за два тижні він вже переїхав до Тамари, яка проживала самотньо в трикімнатній квартирі, бо її син  Микола мешкав у своєї чергової пасії. Микола спочатку Лисенка  не сприйняв, вважаючи, що цей миршавий чоловічок – чергова материна примха, яка незабаром мине. Вітався з ним  через губу й кривився, коли поряд зі своїми черевиками 45-го  розміру бачив у передній Мишкові майже дитячі тухольки.  Та Лисенко залишився…. За рік Микола упокорився, і навіть став називати свого чи то вітчима, чи материного як тепер кажуть   цивільного чоловіка, Мішанею і навіть взяв його під своє заступництво. Після того, як вони з Тамарою офіційно зареєстрували свої відносини, на сімейних святах Мишка садовили на чолі стола. Микола поблажливо ляскав вітчима  по плечу, а на роботі Мішаня  розповідав товаришам про свого пасинка з гордістю і підлесливо. Згодом  Тамара  підняла його авторитет в сімї на таку висоту, що в Лисенка закружлялося в голові. Він уже й сам повірив у те, що він - винятковий мужчина. На фірмі, де він працював, щоправда, його знали ще до цього шлюбу, тому трохи  посміювалися. Зате в тих місцях, де його не знали колишнім, він поводився начебто кум королю, сват – міністру.  Він  навіть голос змінив і  став брати на тон нижче, напружуючи горло. Це він у Кучми колись примітив. Той теж був незавидним чоловічком, проте аби здаватися поважним – піднімав підборіддя і напружував горло.  А тут ще й дружина  понесла все його взуття до шевця, і той зробив Мішані спеціальні стовщені підметки. І той, як Саркозі, здавався вищим поряд зі своєю супутницею, хоча й з підметками  на півголови не дотягав до Тамари. 
Він дуже пишався своєю новою родиною… Та одного разу засоромився дружини... Їхали якось на роботу вранці в маршрутці, бо вставали разом біля  того самого рокового магазину, де торгували горілчаними  напоями. Маршрутка уявляла собою  звичайний автобус на двоє дверей. У їхньому місті то була звичайна річ: ошукати городян, де тільки можливо. Тамара сиділа біля вікна, а він - поруч. Тут набилася купа народу, і хтось торкнув Мишка за плече, щоб він передав  гроші водієві. Той передав… Чому б не передати? Що тут такого?  Звичайна річ... Потім його знову штовхнули і він знову передав. Тамара тим часом розмовляла по телефону з подружкою. Нарешті дружина вкинула телефон у сумку й коли черговий раз Мішаню перепросили передати гроші, обурено вигукнула: «Не передавай! Нехай стоячі передають!» і виразно подивилася угору  на хлопця в окулярах. Коли та сама рука простягла  хлопцю дві гривні, той засміявся: «Що за нісенітниці? Нехай сидячі передають! Я ледве стою».  Навколо всі засміялися, а Мішані вперше в житті стало соромно за Тамару... Він згадав свою першу дружину... Худенька й завжди непримітна, вона намагалася бути у чоловіка в тіні. Навіть у такого миршавого, як Мішаня... Вона б ніколи не насмілилась бовкнути таке  безглуздя. Вона б, навпаки, сама побігла до водія з грошима ... Коли подружжя вийшло з автобусу під умовною  назвою «маршрутка»,  Мішаня вперше за їхнє подружнє життя насупився. Він хотів сказати дружині, що не треба соромити його перед людьми та передумав. 
… А в  майстерні він знову поводився так, як і завжди останнім часом:  занижував як Кучма голос, піднімав, підборіддя... І нічого, що колеги по майстерні відкрито підсміювалися над ним. Лисенку було байдуже: тепер за його плечима є родина, є син… І є  ще місця, де його не знали до одруження.

6


І коли вже та Катря знайде роботу? До супермаркету  так і не пішла...  Посиділа  там три дні і зрозуміла, що то вже зовсім  тупа робота, де не потрібен фах бухгалтера. Проте  обов'язків - море! Цілий день крутись як муха в окропі. Асортимент - великий, позицій багато, двох працівників саджати треба, а не одного. Подивилась вона на все це і позаздрила працівникам у торговельному залі. Ходять собі... Прийняв товар - віддав накладну, розклав товар, до того ж працюють через день. Та й зарплатня в торгівлі – майже вся чорна. Вчора ж вона їздила на чергову співбесіду, на яку покладала великі надії. Солідна фірма,  самі їй зателефонували і запропонували престижну посаду.
- Чоловікові нічого не сказала, – сумно розповідала сестра по телефону. – Він і так іронічно дивиться на всі мої силкування.  Каже: речовий ринок за тобою плаче... Словом, вдяглася відповідно...  Дістала з шафи темну спідницю із білою блузою, туфлі на високих підборах… А фірма, виявляється - аж за містом!  Сіла я в автобус цього Діропласту, а там такий контингент, що закортіло одразу й вилізти... Такі всі в платтячках, спідничках, акуратненькі, і в кожного на чолі  виведено: «Я работаю в О-ФИ-СЕ».  Виходжу  з автобусу - мама рідна…. Пустирище!  А на пустирищі - чотириповерховий будинок зі скла й бетону... А я, ти ж знаєш,  люблю в обідню перерву прогулятися парком або пройтися вулицями, щоб відпочити від колег. А тут… Куди йти? Нема куди! Пустеля Сахара!  Завела мене менеджер з персоналу у порожню кімнату, а там з меблів лише гладісінький довгий стіл і стільці, напевно прибиті до підлоги. Чисто кімната для допитів... Розповіла я про себе, а сама вдивляюся в дівчатко... Простеньке таке ... Личко нечисте, негарненька, проте без косметики…  Тужиться... Вічка вже наполовину скляні. Зітхнуло воно і почало брехати  про свою фірму: колектив  злагоджений,  на зарплатню жалітися не будете  (а яка — не каже), в обід їжте скільки заманеться... Коротше, «все включено». «Та я, – кажу, – багато не їм»... А вона знов за своє: «Соцпакет, дружній колектив…». І знову пропонує анкету в п’ять аркушів... Пишу в анкету  всякі дурниці: цілеспрямована, комунікабельна, охайна, уважна... Потім почалося... Прийшла начебто фінансовий директор. «Чим займалися раніше?» – «Та всім займалася! На всіх ділянках була!» –  Працювали на виробництві?» –«Ні, але принцип роботи...». Намагаюся пояснити їм, як хворим, що  бухгалтер - це просто план рахунків, однаковий для всіх. «Ви знаєте таку й таку  програму?» – «Ні, але всі програми знати не можна, я вивчу...».  Посміхнулися одна до одної...І посмішки такі...  силувані... Несимпатичні такі.  «Ми вам завтра зателефонуємо». Перезирнулися  між собою й  пішли собі…. А я залишилася одна... І «до побачення» не сказали... Зирнула я на сірий  блискучий стіл, і мало не плюнула на нього. Пішла  до ліфта, аж бачу – кімната з табличкою «Бухгалтерія». Прозорі двері, величезна кімната й чоловік п'ятнадцять сидять спиною до дверей. Голо... Ані квіточки, ані  чайної чашки, ані кавової. Ні-чо-гі–сінь-ко. Сидять бухгалтерки як клони, схожі одна на одну... І так мені занудило, що ледве не виблювала. Так я у ліфт - та тікати. Пішли ви, думаю, під три чорти  з вашими обіднями.
Що було потім  Ольга вже не чула, бо телефон вимкнувся… Вона трохи спізнилася на роботу, підсудних вже привезли…. Секретар доповіла, що всі учасники засідання зібралися. Схопила важкі томи і — гайда до залу засідань.
- ... Допитуємо експерта зі зброї. Назвіть, будь ласка,  свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте? 
            - Сердюк Кирило Ігнатійович, народився 5 серпня 1970 року, проживаю  на вулиці Будівельників, будинок 30, квартира 5,  працюю експертом-криміналістом  у райвідділі міліції.
- Стаж експертної роботи?
- П'ятнадцять  років.
- Кирило Ігнатійович, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання для допиту як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
- Зрозуміло.
-  Захист, прошу, це за вашим клопотанням викликано експерта... Адвокат Куреник...
- Скажіть, будь ласка,  чому ви  лише припускаєте, що металевий предмет, вилучений   з тіла потерпілого Прокопчика  й дві стріляні гільзи є  частинами того ж таки саморобного патрона? Тобто, ви сумнівалися?
- Я не пам'ятаю точно розмірів, але при пострілі, коли снаряд влучає в перешкоду він може деформуватися, дефрагментуватися. Тож стверджувати, що то було одним цілим – неможливо.  Тому я й сказав, що то могло бути частинами одного патрону. Тому що дев’ятиміліметровий патрон можна зарядити  як одним снарядом, так і  дрібнішими картечними кульовими снарядами. У перешкоді вони можуть деформуватися, і сказати точно, одне то було ціле чи ні, важко. Тож я припускаю, що то  був один патрон.
- Чи можна, маючи на долоні нестріляні патрони, візуально або за вагою визначити чим вони наповнені: гумою або дробом?
– Це складно... На базі однієї гільзи  патрон може бути споряджений різними снарядами.
- У суду питання: за яким принципом ця зброя віднесена до вогнепальної?
- По-перше, у каналі ствола відсутня перешкода для кулі. По-друге, експериментально встановлена вражаюча дія   пострілу. Снаряд летів зі швидкістю більш ніж 200 м/сек, тобто пробив наскрізь соснову дошку товщиною 20 мм із відстані 1-2 метра.
- Конструкція пістолета припускала наявність перешкод у каналі?
– Обов'язково. На пістолеті є мітка і дата. Це означає, що пістолет пройшов випробування, як газово-шумовий.   Конструкція пістолета припускає наявність незнімної перешкоди в каналі, так званої перетинки. Як правило, це – шпилька довжиною зі ствол, що кріпиться в районі магазину. І така перетинка є перешкодою для снаряда.
- Що значить “незнімна перетинка”?
- Це значить, що її не можна видалити без механічного втручання.  Її можна випалити, видавити, висвердлити або віддати «фахівцеві», який це зробить більш якісно на спеціальному устаткуванні.
- Чи встановили ви спосіб видалення перетинки на даній зброї?
- Швидше за все, вона було видавлена на пресі.
- А чи можна після цього користуватися таким пістолетом, як газовим?
- У принципі можна, але струмінь газу буде розсіюватися не так ефективно.
- Захист, продовжуйте...
- А чи можна видалити перетинку в домашніх умовах?
- У принципі можна.… Та у цьому випадку   відсутні сліди грубої механічної обробки.
- Більше питань немає.
- Підсудний, є питання?
- Є.  Чи можливо, щоб на заводі не поставити перетинку?
- Ні, звичайно...Якщо пістолет продавався, як газово-шумовий, то це значить, що він пройшов всі випробування й визнаний газово-шумовим, а не вогнепальним. Газова зброя виключає використання її як вогнепальної.
       Чи завжди маркування патрона відповідає його вмісту?
- Таке може бути лише в несертифікованих патронах. Мені траплялося досліджувати  сліпі патрони із заглушкою, в яких були  гумові кулі.
- А чи можна таку заглушку виготовити в домашніх умовах?
- У принципі можна...
- В суду є питання: яка мінімальна безпечна відстань при пострілі патроном  з еластичною гумовою кулею?
- Не можу сказати точно, але  гумова куля призначена для травматичного впливу, а не летального.
- Є ще питання? Питань немає...Дякую.
... Ольга Володимирівна  оголосила перерву в засіданні, випила похапцем чаю і поїхала  до доктора Топова. Хоча язик  не повертався називати цього ділка доктором. Бізнесмен Топов!  Вона намагалась не згадувати  свій кошмарний сон і тішилася з того, що це буде їх останнє побачення. Боязко переступивши поріг кабінету, вона побачила, що Топов вже на неї чекає. Дивно… Його  колеги завжди були  заклопотані своїми пацієнтами, а цей просто сидить і чекає…На мить  їй  здалося, що він зараз кинеться на неї і  розщепить  рота.
... Натомість Топов спокійно і розважливо  поставив їй  коронку й вручив чек. Там  була зазначена лише вартість коронки. Начебто і не було ніякого лікування.... Якщо зуб запалиться, то цей ділок потім скаже, що він вперше її бачить.  Втім  Ольга заплатила йому за один зуб (страшно сказати!)   аж 900 гривень. Тобто півтори пенсії покійної мами, яка все життя так нелегко пропрацювала. А чек вибито тільки на 302 гривні.
- А решта? - тихо запитала вона, не забуваючи про сон. - Якщо , приміром,  запаляться недоліковані  вами канали,  як я потім доведу, що саме ви  їх лікували?
            - Не хвилюйтеся, - відпрацьованим голосом вимовив доктор Топов. – У медичній картці все записано... Прийдете - усе переробимо.
            – Це ви МЕНІ розповідаєте про картку? Кілька років тому  судили одного стоматолога, який вколов дівчинці лідокаїн без перевірки на реакцію... Вісім років батьки судилися з ним.  Та медичну картку  переписали, а колеги усіляко покривали вбивцю. Так він і живе...виспівуючи ... А дівчинки немає.
            Топов порожнистими очима дивився у вікно.
            - Якщо ви хотіли вилікувати той канал, то йшли б до доктора Івушкіна. Він  би вам за 1000 гривень обробив  його і по товщині й по ширині.
            Ользі стало моторошно... Вона подивилася на колег Топова, та ті длубалися в зубах своїх пацієнтів, начебто  нічого й не чули.
            - Бог з вами, докторе… – здалася Ольга. Єдине її бажання було – тікати звідси за тридев’ять земель. –  Хоча який ви доктор?  У вас і термінологія, як у будівельників. Вони теж казали: «Не хвилюйся, господиня... Як щось трапиться -   все переробимо». А де я їх  шукатиму? І як доведу, що то вони напартачили?
            … «Що це за люди з порожніми очами, - думала вона дорогою додому. - Люди без совісті. Гребти бабло за будь-яку ціну. За будь-яку…  Таким легше жити. Люди без принципів... Їм напевно добре й затишно... А тут щодня маєш справу з долями, і увесь час вагаєшся: так чи  не так?»... І Ольга згадала свою колегу – суддю Зайцеву. Одного разу вона писала рішення поруч з кімнатою, де Зайцева вела судове засідання, і спостерігала за тим, що там відбувається. Суддя  сиділа,  підперши щоку на рукою,  і байдуже переводила очі з прокурора на адвокатів. Судили  шахрая з авторинку. Під час процесу всі говорили одночасно. Прокуророві Педан  довелося взяти на себе керування, щоб утримати хоч якийсь лад. А Зайцева і далі апатично водила очами, в той час, як прокурор ставила питання учасникам процесу про марки машин, карбюратори і таке інше. Нарешті, суддя  вимовила хоч щось: «Дивлюся  я на вас, Світлано  Миколаївна, ви так у автівках тямитеся...». І пирснула.... А потім знову поглибилася у свої думки. От така суддя Зайцева... І все в неї добре! Побудувала  триповерховий замок у передмісті, чоловік з сином  її обожнюють і на руках  носять. А скільки   доль  загубила! ... Не підмажуть — улупить так, що шукатимуть підсудного,  і за десять років вже не знайдуть.
.... І що то за кляте життя: робота-дім-робота-дім?.... Хоч би щось трапилося приємного!  Сюрприз би якийсь!   І згадала свою бідолашну сестру... Як там наша «зірка»   переднювала?  І витягла телефон з сумки. А Катя журливо доповіла…
 - Сьогодні поїхала в аудиторську фірму. Колись працювала і аудитором, і податківцем, тож роботу знаю. Кого  ще брати, як не мене?  Приходжу. Фірму тримає бабця  років під сімдесят… І зять при ній.... Такий собі - ніякий той зять, років сорока-сорока п'яти,  чистий бухгалтер, тільки нарукавників не вистачає.  Сидить бабця, вмикає... «Що у вас?» – питається.  Я, кажу, претендент, а кличуть мене так-то й так-то. Думаю, десять років друкуюся в центральному бухгалтерському виданні, і якщо ти - серйозний аудитор, то мусиш стежити за спеціалізованою пресою. Бабця навіть не поворухнулася. «Який у вас, питає, службовий список?»  А в мене й без публікацій службовий список – бувай здоров. Розповіла коротенько про свій досвід. Кажу, що тлумачити податкове законодавство – мій коник. «Не треба нам того, ми самі все розтлумачуємо», – каже бабця. Навіть образилася, що хтось крім неї його  насмілюється трактувати податкове законодавство. «А програми знаєте?» Мені - та не знати? З комп'ютером на «ти» і не лише, як користувач. Віруси з домашнього комп’ютера завжди сама вилучаю:  ні чоловіка, ні синів до цього не допускаю.  Windows самотужки перевстановлюю, а нещодавно і блок живлення замінила… «Знаю», – відповідаю. «Які знаєте?»  Які вам треба? Усі знаю:  Word, Excel. 1:С, Галактика... Що  ще? Тут бабця  пожвавішала.  «Excel кажете?» Тут багато хто приходять  і брешуть: «Знаю Excel». «А до якої глибини   потрібно його знати? Як програміст, чи як? З макросами?» Ну, думаю, капець… Володіти досконало  Excel – головна вимога до аудитора! І хто в них обслуговується? А бабця давай мені показувати якісь таблички в Excel. Раптом зніяковіла й зізналася: «Я їх сама лише два місяці  вивчаю, може не все знаю, та Excel –  таки сила! Це я вам скажу, програма…Всім програмам програма». І посміхається щасливо. «Я так вловлюю, що Excel – це наріжний камінь вимоги до аудиторів на вашій фірмі…»...  Бабка гумору не зрозуміла: «Чому?…Ще потрібно викладати свої думки на папері…»... Це вона мені каже… Уявляєш? Я мовчу... А потім кажу: «Я чудово викладаю свої думки на папері... Я часто  писала звіти й заперечення на звіти грамотною бухгалтерсько-юридичною мовою…»... Про статті в Лондоні та Нью-Йорку помовчую, звичайно. Та бабця не чує… Знову вмикає… І  раптом я розумію: хто я така? Прийшла з вулиці, по оголошенню... Невдаха я для неї!  Бо не маю становища у суспільстві.  Розумієш? Ні, ти мене не зрозумієш...От у судді є стан в суспільстві, незалежно від того, поганий він або гарний. Навіть ваша  голіма суддя Зайцева... А я прийшла з вулиці... Стара дуриндо, відкрий Інтернет, і там всі мої рекомендації!  Якщо ти тільки наздоженеш, про що я пишу...І якщо ти знаєш, що таке Інтернет... Зрозуміло, що в цю зашкарублу богадільню, де головна вимога до аудитора - знання Excel, я більше - ані кроку.
- Катю, ти скрізь ідеш...  Як же ти  знайдеш роботу?
- Не знаю, сестричко...Тепер я розумію, що я - людина з вулиці. Але нічого... Хоча гроші вже закінчуються... Живемо на одну зарплату,  а дітям треба вчитися.... Ти знаєш, кличе мене одна подружка до Чехії. Чорт із нею, із цією бухгалтерією!  Якщо в Україні не потрібні фахівці мого рівня, якщо їм важливо про мене знати усілякі  дурниці на кшталт, де я провела відпустку або скільки мені років, а не мої професійні якості, то я хочу виїхати із цієї країни... Не можу більше  ходити по цих відділах персоналу, де мене допитують  усілякі  ссикухи. Їхня помилка в тому, що вони воліють, аби претендент усе знав і вмів гарно говорити. Але всього знати неможливо! Треба бути здатним переробляти інформацію - от  неоціненна якість будь-якого спеціаліста.. Потрібно вміти вчитися новому... Боже, які  гадючники всі ці бухгалтерії! ...
- Катя, скільки тобі говорила: іди  головним.
- Не хочу...
- Ну от тепер сновигай по об’явах  та не ремствуй.
- Я й сновигаю…  Ти знаєш, Олечко, напевно із твоїми підсудними  легше справу мати. Нехай вони шахраї, нехай злодії, але вони - якісь реальні... На людей схожі...Нехай поганих, та на людей.  А ці з відділів персоналу - це ж біороботи якісь!
- Ну ти загнула... Багато ти бачила... Прийди й подивися, які очі в моїх підсудних...
- Але в цих очах хоч щось є! Каяття, біль,  презирство, ненависть, зрештою. А в цих з Діропласту, наприклад,   очі - скляні! Розумієш? Скляні!
Скляні очі...Як у стоматолога Топова...  І Ользі раптом  схотілося, щоб у неї розболівся зуб, і тоді вона піде…   до Аллочки. Таких стоматологів вже немає й ніколи не буде. Кожний її прийом, як зустріч з подружкою... І Алла ніколи не зробить зайвих рухів... Вона  б'ється до останнього за кожний корінець.
… І  Ольга зрозуміла,  за що її  поперли із престижної стоматологічної клініки...

7

І знов учасники чекають початку судового процесу.. Адвокати вже перетерли між собою всі новини:  і як провели відпустку, і де діти вчаться. Психолог Кравцова та психіатр  Тимченко стоять осторонь від інших. Схожий на науковця Тимченко  розповідає, як він читав важливу доповідь на якійсь конференції і жваво відповідав на гострі питання. І ще буде одна доповідь і треба до неї готуватися, а він тут втрачає свій дорогоцінний час. Нарешті,  ні до кого не звертаючись, гнівно питає:
- Та що ж це таке? Коли вже  почнеться?
І сам собі обурено відповідає:
- Який тут бардак!
Нарешті, всіх запросили до залу. Впевненим кроком  суддя Дорош увійшла до зали засідань, дозволила всім сісти і оголосила.
- Сьогодні ми допитуємо експерта, який проводив комплексну судову психіатрично - психологічну експертизу.
Ніна дістала свої нотатки і скоса подивилася на подружку підсудного... Лише ця тендітна білявка не викликала в неї роздратування.  Позавчора через адвокатів вона передала  їй значну суму грошей, як компенсацію за матеріальний і моральний збиток. Адвокати сказали, що  задля цього вона продала свій власний автомобіль. А він же для неї – ніхто.
- Переходимо до допиту експерта Тимченко. Немає заперечень? Експерт Кравцова, прошу вас зачекати в коридорі. Посидьте там, будь ласка. Потерпіла, виключите мобільний телефон. Свідок, назвіть своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце проживання й місце роботи.
- Тимченко Микола Антонович, народився 15 серпня 1955 року, проживаю на вулиці Санітарній 23, працюю  психіатром у відділі судової експертизи.
- Який маєте стаж експертної роботи?
- Двадцять  років.
– Суд вам роз'яснює, що ви викликані як свідок для допиту по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Миколи Олександровича в навмисному вбивстві й виготовленні та носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
– Зрозуміло.
- Будь ласка, адвокат Куреник, за вашим клопотанням викликано свідка. Ставте питання.
- Яким законом ви керувалися при проведенні експертизи?
-   Законом України  "Про  судову  експертизу".
-  Скажіть, до якої категорії складності відноситься експертиза, і який строк передбачено для проведення психологічної експертизи у випадку мого підзахисного в умовах стаціонару?
- Проведення психологічних експертиз у нашому відділенні не передбачено. Лише комплексна психолого-психіатрична експертиза.  Тому відповісти на це питання я не можу.
- На який інструментарій посилалася експерт Кравцова? Чи були нею представлені таблиці, тести. методики? На чому був заснованим її висновок?
- Ваша честь, на це питання краще відповість експерт-психолог. А я можу тільки сказати, що психолог виносить свій експериментально-психологічний висновок згідно з  заданими питаннями. І цей висновок вноситься до акту.
- Питання суду. Чи повинен психолог у такому випадку представляти чернетки досліджень, записи бесід з підекспертним,  одним словом, свій робочий матеріал?
- Ні, не повинен.
- Продовжуйте, адвокат Куреник.
- Скажіть, будь ласка, чи вважаєте ви, що ваша експертиза  відповідає вимогам закону «Про  судову  експертизу?»
- Питання не зрозуміле...
- У частині надання інструментарію…
- Закон висвітлює питання проведення експертизи концептуально, а не в деталях. Тому про інструментарій і чернетки там не йдеться.
- Чим  ви можете довести, що психологічна експертиза над моїм підзахисним взагалі провадилася?
- Я повторюю, що провадилася саме комплексна психолого-психіатрична експертиза. . Єдиним документом, який доводить проведення експертизи, є акт, завірений підписами й печатками фахівців.
І психіатр Тимченко простягнув  тоненький жовтуватий акт експертизи, який він до цього м'яв у руках. Друкованими літерами на ньому написано: «Акт судової  психіатричної експертизи» і зверху від руки великими літерами: КОМОЛЕКСНАЯ.
- Далі.
– Як пояснити, що експерт-психолог витратила на дослідження відносно мого підзахисного п'ять  хвилин? Підзахисний стверджує, що його лише перевірили дитячим тестом на пам'ять. Особисто ви вважаєте п'яти  хвилин достатньо для проведення комплексної експертизи?
- Ваша честь, експертиза полягає не тільки в спілкуванні з підекспертним, але й у вивченні матеріалів кримінальної справи.
- Скажіть, хто і якими методами з'ясовував емоційний стан Забарова на момент здійснення їм злочину?
- Ваша честь, я відповім так. Комісія прийняла певне рішення, яке було оформлено актом. Отже, для комісії було досить даних, щоб прийняти рішення й оформить його актом.
- Питання суду: а якби даних було недостатньо?
- Тоді експерт має право витребувати додаткові документи. Цього не зробили. Отже, даних було досить.
- Продовжуйте, адвокат Куреник.
- Скажіть, який мінімальний строк проведення експертизи ?
- Мінімальний строк не встановлено.
- Чи значить це, що її можна провести  за один день?
- У стаціонарних умовах іноді буває досить і декілька днів. Експертиза  складається не лише зі спілкування з підекспертним, але й вивчення кримінальної справи, спостереження за ним, проведення досліджень, аналізу крові й сечі тощо.
- Ви наполягаєте на тому, що комісія представляє в акті свої суб'єктивні оцінки. А чи може все-таки  комісія довести, на якій підставі зроблені висновки?
-  В історії хвороби все є.
–  У суду є питання:  чи повідомляв вам підсудний про якісь психологічні травми, перенесені у дитинстві?
- Судячи з акту КСППЕ - ні.
- Чи у вашій компетенції з'ясовувати, в якому емоційному стані знаходився  підсудний у момент здійснення злочину?
- У принципі, так.
- Чи повідомляв вам підсудний про уламки скла, якими потерпілий намагався його вразити?
- Не пам'ятаю...
- Про що  це свідчить: ви не записали або  він не повідомляв? Чи ви не з'ясовували ці обставини?
- Ваша честь, я все з'ясовував. Я відтворюю в медичній частині ту картину, яку  зображує піддослідний.
- Ви в акті відображуєте лише ті дані, які важливі для вас як для психіатра, або тільки те, що говорить  піддослідний? Тобто, чи могли ви проґавити  щось таке, що не має стосунку до психіатрії?
- Ваша честь, при проведенні КСППЕ докладно з'ясовується  картина   криміналу.
- Якби підсудний повідомив про уламки скла, які  йому загрожували, це мало б значення на висновки комісії?
- Можливо, воно не мало б значення, але воно знайшли б відображення в акті. Хоча не можна ґрунтуватися лише на  моменті криміналу. Експертиза ґрунтується на розповіді піддослідного, його психологічному стані на момент криміналу й на матеріалах кримінальної справи.
- Все-таки уточніть, чи розповідав вам підсудний  про уламки скла, чи ви про це не питали?
- Звичайно ми з'ясовуємо всі подробиці. Якщо він мені сам не розказав про уламок скла, то я не міг його запитати  про це, як експерт.
- Питання підсудному. Ви розповідали про те, що потерпілий загрожував вам уламком скла?
- Так, я розповідав.
- Кому?
- Присутньому тут експертові.
- А психологові?
- Ні.
- Чому?
- Вона мене про це не запитувала. Я вже казав, що спілкувався з нею хвилин п'ять  і лише стосовно тестів на пам'ять.  
- Сідаєте, підсудний..
- Ваша честь, я повторюю, що  повідомлення Забарова про уламок скла аж ніяк не вплинуло б на висновки комісії про його психічний стан.
- А психологічний?
- Не знаю... Про це повинна сказати експерт-психолог.
- У кого ще є питання до свідка? Підсудний, будь ласка.
- Маю зауваження. В акті експертизи відзначено, що я сказав так: «діяв усвідомлено».  Я  хочу загострити увагу, що  це не відповідає дійсності. Я не міг сказати таких слів. Я сказав, що діяв  інтуїтивно. Вважаю, що експерт спотворив зміст моїх слів. І усвідомленості в моїх діях бути не могло. Я був у глибокому емоційному колапсі. В моїй голові було помутніння, я дуже добре пам'ятаю цей стан, але мене про нього ніхто не запитував і не з'ясовував...
- Свідок, як ви це поясните?
- Всі члени комісії провели дослідження, вивчили матеріали справи, підписали акт, тобто вони з'ясували всі необхідні моменти.
- Все... Більше ніхто не має питань? 
… А вдома — знову дзвінок від сестри. Ну коли вона вже знайде ту роботу???
- Олько, анітрохи  не спрацьовує ця система набору персоналу, – стрекотала Катерина. – Загалом  персонал набирають великі підприємства з плинністю кадрів й підбирають не дуже розумних, не дуже  вимогливих і таких само проблемних, як і вони самі. Робота до восьми-десяти вечора, а нерідко й по суботах. Ніякий КЗОТ там не спрацьовує. Не подобається - до побачення, візьмемо іншого... Добро, що є відділ персоналу, який працює не складаючи рук…
... Вже півгодини вона  сиділа  у темряві, не в силах поворухнутися. Коли  годинник показав пів на дев’яту, встала і пішла на кухню ставити чайник на вогонь. Їсти не хотілося, і  попивши чаю  пішла до своєї порожньої  спальні, відкрила там книжку і дочитала кілька останніх сторінок роману «Хіба ревуть волі, як ясла повні». Потім   швидко її згорнула і згадала Назара. Дивний цей художник. Чи то маляр... От Котя - теж художник. Але той  не промине слушного моменту, хоча й малює лише своїх “мамі-папі” та  портрети заможних городян … І не бідує... Завжди в костюмі й краватці. З галерейниками тусується... Та ні… Пейзажі  теж пише!  Банкіри  й бізнесмени полюбляють  розвішувати їх  у своїх кабінетах.   А потім виїжджають на пікніки й кидають сміття просто в лісі, під деревами…. Цікаво подивитися на картини Назара…. Нещодавно Котя продав за пристойну ціну копію пейзаж у Сурикова… Рита похвалялася, що за десять тисяч...А Суриков, як вона довідалася з однієї передачі, пив гірку, з безхатченками водився і на вулиці помер... Втім  малював  божественно!...А тепер Котя копіює його картини і при тому не бідує. А банкіри – їм байдуже:   Суриков то чи Котя.  
Ольга відклала книжку убік... Назар має рацію. Панас Мирний – найвеличніший романіст України… Найвеличніший! А що про нього знають? Як  шанують? На слуху - Шевченко, Леся Українка, Франко… То – великі поети.. Так… Проте  не романісти. А письменник розкривається лише у великих формах... Панас Мирний і є  найвеличнішим українським романістом. А як його підносять у школах? Хіба школяр спроможний осягнути цей твір? Їй, як судді,  зрозуміло як Божий день, що Чіпка вже народився злочинцем…. А вчителі його виставляють, як борця за правду. Як жінці їй зрозуміло, що народився від якогось пройдисвіта.   Цей роман актуальний до сьогодні... Як часто оточуючі сподіваються, що такий-ось Чіпка візьметься за розум, перетвориться у законослухняного члена суспільства. Умовляють його, панькаються, вірять, що той змінить свою поведінку. Та чи перемінюються такі люди?... Вони можуть лише затаїтися на деякий  час...От і в Чіпчиних  генах сиділа його злочинна сутність. У генах!...А скільки жінок народжують аби  від кого? Втім,  природою закладене інше. Природа передбачала, аби батька майбутньої людини обирала жінка. Щоб народити гарних, розумних, здорових дітей від найкращого чоловіка серед тих, що її оточують… Грубо кажучи, самцям нічого не варто пустити дитину у світ, тож жінці надано право бути обережною і обирати серед них щонайліпшого…. Та люди вигадали інше…. З тією демографічною ситуацією, яка склалася наразі в Україні,   жінкам - аби  народити... Від кого - вже неважливо.  Вона сама через це пройшла... Уже тридцять, більшість подруг – заміжні, або народили аби від кого: від п’яниць, від дурнів, від наркоманів, а вона – мила, симпатична врівноважена   дівчина все чогось чекає.  Заміж   ніхто  не брав, і ніхто  за все життя так і не запропонував. А сама нав'язуватися  вона не вміла... Словом, хто не встиг – той спізнився... Ольга спізнилась і народила доньку від  судді Лукасевича. А що цей суддя уявляв з погляду продовження роду? Стара, хвора людина... І катаракту мав, і задишку... От і Леся росла хворовитою, адже в батька вдалася...  А мати Чіпки теж хотіла бути щасливою. В чому вона була винна?  В тому, що бажала мати родину і дитину? І найстрашніше, що   на якомусь етапі вона зрозуміла, що її син  – пропаща людина. Нічого з ним не поробиш, з цим вродженим злочинцем... Бідна мати…
Вже скрізь сон  вона почула дзвінок з домашнього телефону.   Знехотя підійшла  до апарату, який наче підстрибував від нетерплячки….  То була подруга її дитинства Валя.  Навіть не намагаючись бадьоритися, подруга вилила на неї страшну новину - у неї виявили рак матки. Холодними спітнілими пальцями Ольга швидко передзвонила зятеві, і той запропонував висококваліфікованого лікаря.  Бере дорого, та фахівець - супер.
З затьмареною головою вона присіла  на диван... Який жах! Вона уявила собі Валю. Завжди весела, гарна, щаслива… Чоловіка має, троє дітей... Правда один  син – від першого шлюбу чоловіка, та Валя виховала цього хлопчика  як свого рідного. Валя – чудова,   майже безгрішна людина (бо хто не без гріха?).  
За віщо її так покарала доля? ЗА ВІЩО???


8

Валя дивилася відсутнім поглядом у світле блакитне небо з рідкими хмаринками і розповідала про своє горе. Виглядала як і зазвичай: трошки повновида, той самий рум’янець на щоках, тільки очі сумні …
- Завтра операція... – вичавила з себе нарешті.
І не стерпіла: скривилася і заплакала. Ольга тупо дивилася на подругу, не знаючі, як її втішати. Потім озирнулася... Навкруги сновигали молоді й старі ... Всіх мастей….
- І що? Всі з ...ЦИМ? – побоялася навіть вимовити фатальне слово.
- Майже... Бачиш цю бабусю? Сімдесят вісім років. Бабуся - ще старого гарту. Збирається вилікуватися та ще пожити собі на втіху. А це моя тезка - Валентина Кирилівна. Працювала начальником цеху на металургійному заводі. Груди відрізані... Ти знаєш.. Спочатку це – шок. І одне-єдине питання: чому це сталося саме з тобою? Падлюче питання, та єдино справедливе для тебе… Раніше здавалося: це десь та хтось хворіє раком. А потім...Потім розумієш, що ти - частка цього величезного людського організму. От дивися... Наше тіло складається із клітинок. Клітинки складають органи. І якщо якісь клітинки хворі, то інші не спроможні лишатися здоровими! Якщо один орган слабує, то й інші страждають. Так і люди... Один отруює навколишнє середовище, другі порушують закони природи, а треті вважають, що вони непричетні до всього цього, що їх обійде, бо вони нічого поганого не роблять... А насправді ми всі порушуємо правила життя, і мабуть є така собі «колективна відповідальність»... І я під неї потрапила… Нікуди від неї не сховатися...
Ольга оторопіло дивилася на подругу, а та з відчаєм додала:
Ось таким філософом я тут стала…
І знов заревла. як мала дитина. Ольга потягла її до темного коридору, і там Валя раптом зупинила свій плач. Невисока й кругленька, вона дивилася знизу благаючими очима і питала у розпачі:
Ну чому Я? ЧОМУ? У мене є чоловік, я народила двох дітей. В мене є статеве життя, яке тільки можливе між чоловіком і жінкою, які прожили двадцять років… Я вважала, що з цього боку ніколи не матиму проблем….
- Я запитувала зятя, Валечко... Він сказав, що це від інфекції...
- Яка інфекція? Зі мною поруч лежить жінка, яка ще ніколи не була заміжня і ніколи не мала статевого життя. Звідки в неї інфекція? Чоловікові своєму я заборонила сюди приходити... Вийдемо на вулицю, - запропонувала зненацька.
... День був теплий і сонячний, і подруги пішли вздовж алеї… Ольга з острахом вдивлялася в жінок, які проходили повз них ... Бідні... Ось іде одна і щось шепоче чоловікові. Обнялися, цілуються, жінка плаче… А в того в очах вже ... Огида-не огида, а щось чуже… Що у цього «парубка» в голові? Вже думає, як здорову шукати? А ось чорнявка в яскравій квітчастій хустці й такому самому довгому халаті.
- Це - циганка,- прокоментувала Валя. – З моєї палати. Видали заміж на троюрідного брата, у школі недовчилася, дітей нема. Учора увесь табір приходив... Лементу було!... Каже, що мріє бути «руською». А Валентина Кирилівна їй і каже: «Дурна ти... Не працюєш, вдома сидиш, а мрієш про що? Цехом на металургійному заводі керувати? Мрієш щодня ходити на службу, де начальник - підла худобина, а в найкращому разі - просто дурень?». А та зітхнула й відповідає: «Хочу бути, як всі...».
За півгодини Ольга провела подругу назад у відділення, а коли вийшла на територію лікарняного парку, сили їй відмовили… Вона притулилася до старої липи та враз і відсахнулась…. ТІ також до неї притулялися!!! Вибігла з території лікарні і стояла на зупинці хвилин з п’ятнадцять геть приголомшена… Повз неї промайнула зграйка школярок… Дівчата років по шістнадцять весело неслися, мабуть запізнювались на урок якоїсь математики. «Навіщо їм та математика?», – подумала нишком. - «Навчаться там інтеграли розв’язувати… Чого ради?». І знову замислилась. Чи хотіла вона знову стати маленькою? Ні...Не хоче вона починати життя спочатку… Знову проходити цю молотарку, яка може закінчитися... так страшно... Згадала своє життя: два аборти, час од часу зустрічі з якимись чоловіками, яких потрібно було (де правду діти!) затягувати у своє ліжко…
А ось дівчатка з молодшої школи безжурно перебігають дорогу. Одна з них помахує портфельчиком, решта - з наплічниками. Що на їх чекає? Мине час, і доведеться шукати собі пару. Доведеться примудруватися, щоб одружити його на собі, щоб народити від абикого... А не приловчиться - залишиться старою дівкою. А то – посміховисько суспільства...
Поруч промайнула зграйка китайських студентів. Три дівчинки й десять хлопчиків. Дівчата без макіяжу, кремезненькі та широкоплечі... А поводяться – начебто королевни. І згадала: в Китаї дозволяють мати лише одну дитину, і народ призвичаївся. Довідаються, що дівчинка - і на аборт. Тепер там чоловіків втричі більше ніж жінок! Можна нічого не знати про косметику... Боже, так Україна ж вироджується!
А от пливе українська красуня років вісімнадцяти. Пухкі губи, маленький носик, розкосі очі, оголений плаский засмаглий живіт. Очей не відірвати! Та щось бракує впевненості в її ході. Якась затиснута, занадто сором'язлива для своєї вроди... І Ольга відчула чому... Не родись у платтячку, а родись у щастячку. Нема поки що від вроди бажаного результату... А може дівчатко здогадується, що чекає попереду?... А попереду - вагітність, пологи, фігура спотвориться і настане час, коли чоловік вперше не неї гидливо подивитися…. І почне шукати собі іншу, молодшу, із пласким животом, хоча сам собі відростить – о-го-го! Що ж, суспільство покладає на жінок занадто багато завдань: і гроші заробляй, і народжуй, і дітей виховуй, і при тому будь чарівною коханкою і хазяйновитою дружиною. А потім... Потім в очах у цієї дівчини з'явиться питання, яке вона щойно почула від Валі: «ЧОМУ Я?».
- А хто? - уголос запитала сама себе. - Я?????
І її охопив жах... Ні… Вона не хоче...Тоді нехай Валя? Так, нехай Валя...Але тільки не вона. З нею такого не трапиться...Ось Ігор зник, натомість з’явився Назар… І вона…. Майже не порушує правил життя... Бог з нею так не поведеться. Він не дозволить... А Валя?... Валя - чудова мати двох дочок і прийомного сина... Ну робила колись аборти... Та хто їх не робив! Валя - вчителька молодших класів, діти її обожнюють, батьки з дня народження своїх чад до неї записують. За що Бог так покарав її? А може Валя має рацію: «колективна відповідальність»?
Увечері вона поділилася з Назаром своїми жахами. Той уважно вислухав і сказав:
- Природа дійсно не обирає: заміжня-незаміжня, стара-молода... І “стріляє” вона навмання, бо просто відповідає на наругу… До речі, в арабських країнах, де панує патріархальний уклад – там немає жіночих хвороб.... Взагалі нема.
- Як це нема?
- А так... Нема та й годі. Тому що жінки там не працюють, а сидять вдома і виховують дітей. А ми витяглися жінок з родин, і ось нам плата за фемінізм, за презервативи, за аборти – за все... Душив би цих феміністок! Колись намалюю картину на цю тему. На тому тижні поїду в цю клініку, подивлюся, що там і до чого...


9

Сьогодні через ремонт великого залу засідання по справі Забарова провадилось у малому, який у часи дитсадка слугував кабінетом завідувачки. Потерпіла сіла поруч зі своїм адвокатом Щегловою, яка була сьогодні вдягнена в брючний костюм: класичні темні широкі штани з цупкого шовку й білий піджак у темну поздовжню смужку. Адвокат Куреник, педантичний сухотілий чоловік в окулярах, рився в паперах, діставав аркуші, вивчав їх, перекладав, знов клав до портфеля і знов викладав... Тільки дівчина Забарова шепотілася про щось крізь грати із своїм коханим, а всі інші мовчали. Раптом в дверях з'явився письменник, який окинувши оком невеличку кімнатку, спочатку присів біля дверей на місце конвойного. Та коли йому вказали на його помилку, він, повагавшись всівся на єдине вільне місце між матір'ю підсудного та потерпілою. Диспозиція - не з найкращих.. Навпроти - сам Забаров так дивиться, що нічого не лишається, як розглядати стелю в іржавих плямах та шпаринах, аби тільки не зустрічатися з ним очима, в яких читалося: «Якого дідька?».
Адвокат Куреник нарешті остаточно виклав на стіл якісь теки, папери й світлини, коли до залу ввійшли прокурор із секретарем. Подруга Забарова мимоволі повернулася до свого адвоката, проте судді усе ще не було, і Куреник скориставшись моментом, продемонстрував їй світлини своєї онучки. Дівчина відсторонено слухала коментарі свого адвоката і було видно, що їй геть паралельно, як онученяти Куреника плескочуться у морі за її гроші і гроші таких самих нещасниць, як вона сама. Та Куреник на це не зважав… Він і далі щось белькотав про надзвичайні розумові здібності своєї онуки, звертаючись одночасно і до своєї колеги Щеглової.
Нарешті ввійшла суддя Дорош, і всі піднялися.
- Сідайте, судове засідання триває. Сьогодні удруге допитуємо експерта Кравцову. Прошу задавати питання по суті й тільки такі, які стосуються проведеної психолого-психіатричної експертизи...Експерт Кравцова, прошу вас відповісти на додаткові питання адвоката підсудного..
- Скажіть, будь ласка, психологія - це медична галузь людських знань або спеціальна?
- Вважаю, що це питання не є у компетенції психолога.
- Чи правильно розуміє адвокат Куреник, що психологія є наукою не медичною, а соціальною?
- Знімається питання, як таке, що не стосується експертизи.
- Якими методиками ви користувалися при проведенні експертизи у відношенні мого підзахисного?
- Знімається питання, воно з'ясоване на минулому судовому засіданні.
- Чи може...
- Почекайте, зняті питання також записуються...
- Чи може експерт Кравцова надати суду інструментарій, який був нею використаний?
- Знімається питання.. З'ясовували це в минулому судовому засіданні.
- Чи має...
- Зачекайте...
- Чи має експерт Кравцова кваліфікацію у відповідності зі статтею 10 Закону України «Про судову експертизу», де вказується...
- Знімається питання. Ми з'ясовували це в минулому судовому засіданні, дозвольте вам нагадати.
- Якими тестами й методиками користувався експерт Кравцова при дослідженні характеристичних особливостей особистості Забарова?
У даному випадку не застосовувалися ніякі тести й методики, за винятком аналізу матеріалів кримінальної справи. Справа в тому, що в матеріалах кримінальної справи була так добре представлена особистість Забарова людьми, які знали його по роботі й дома, що ніяких додаткових тестів не знадобилося. Тести застосовуються в тому випадку, якщо є підозри на порушення психічної діяльності. Психіатри не відзначили відхилень у психіці Забарова. Тому застосування якихось методик було визнано недоцільним. Ми лише перевірили пам'ять. Обсяг методик залежить від кожного конкретного випадку. Обов'язкових методик не існує. Коли я бачу, що спілкуюся із нормальною, розумною людиною, то навіщо мені його просити порахувати від двадцяти до одного у зворотному порядку?
- Які методики використала експерт Кравцова при дослідженні стану сильного душевного хвилювання у відношенні підекспертного? І чи відомо вам про емоційні стани, які входять у термін «афект»?
- Вточніть, будь ласка.
Кумулятивний, афект у стані алкогольного сп'яніння, стан вираженого емоційного порушення і якими методиками ви користувалися при визначенні стану мого підзахисного?
- Для того, щоб визначити емоційний стан людини в момент здійснення правопорушення необхідно по-перше, вивчити матеріали кримінальної справи, по-друге, вивчити свідчення, по-третє, провести експертизу і по-четверте, вивчити анамнестичні відомості, побесідувати з випробуваним по суті справи, тобто вивчити його версію.
- Чому експерт звужує питання про афект тільки до констатації фізіологічного афекту?
- Тому що питання ставилося однозначно: чи не перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання?
- Чому? Питання стояло інакше.
- Тому що «сильне душевне хвилювання» - це поняття юридичне.
- Тут написано: «сильне душевне хвилювання», а в дужках - “афект”.
- Нас стосується лише емоційний стан. Поняття «сильне душевне хвилювання» асоціюється з фізіологічним афектом. У Кримінальному Кодексі відсутнє поняття «афект», до вашого відома. Тому ми відповідали на таке питання: чи не перебував Забаров у стані сильного душевного хвилювання? І ми відповіли, що у стані фізіологічного афекту він не перебував.
- Чи встановлено, який з емоційних станів підекспертного істотно обмежив його здатність здійснювати характер своїх дій і контролювати себе? Або ви вважаєте, що він діяв помірковано?
- Справа в тому, що при аналізі реакцій досліджується емоційний компонент. І природно ми досліджуємо не якийсь стан, а наявність настільки сильних емоцій, які б істотно вплинули на його дії. Якщо ми виявляємо такі емоції, то потім диференційовано до них підходимо, вивчаємо моменти їхнього розвитку. Але головне тут не терміни, а чи була емоція настільки потужною, що знижувала або обмежувала його здатність у повній мірі розуміти характер своїх дій, керувати своїми вчинками. А таких емоцій не було. З бесід з випробуваним стало зрозуміло, що він не мав мотиву стріляти, а лише мав бажання розрядити ситуацію й перейти до переговорів. Він сподівався, що попереджувальний постріл заспокоїть присутніх. Але потерпілий замірився його чимось вдарити, і тоді він вистрілив удруге. Він і сам відзначає, що емоції з'явилися тільки після того, як він довідався про смерть потерпілого. Тоді його стан став істеричним і панічним. Він не бажав смерті потерпілому.
- Скажіть, яка методика підтверджує ваші висновки?
- Конкретної методики із цифрами, дослідженнями, які б установлювали емоційний стан у момент здійснення злочину, не існує.
- Минулого разу ви сказали, що застосовували методику Векслера. Як Векслер вам допоміг оцінити емоційний стан?
- Дана методика вимірює інтелект. Вона видає тільки цифри. У даному конкретному випадку вона була недоцільна. Те саме стосується таблиць Шульца.
- Шановний суд, прошу відзначити в протоколі, що минулого разу експерт стверджувала зворотнє… Чи розглядалась експертом ймовірність виникнення ког-ні-тивного дисонансу, тобто негативного спонукального стану, що виникає…
Суд просить адвоката перекласти все це на нормальну мову. Ви самі це ледве виговорюєте…
- Добре... Чи розглядалася ймовірність виникнення когнітивного дисонансу, тобто негативного збуджувального стану, що виникає в ситуації, коли суб'єкт має у своєму розпорядженні суперечливі знання, тому що за свідченням підсудний чекав однієї реакції, але одержав іншу?
- Ми з'ясовували тільки такий емоційний стан, який міг істотно вплинути на емоційний стан і поводження підсудного. А вивчення самого злочину, делікту не є в компетенції психолога.
- Тоді скажіть, будь ласка, що вам заважало дослідити цей негативний збуджувальний стан?
- У постанові про призначення експертизи питання не ставилось.
- Чи враховувався експертом Кравцовою факт спеціальної підготовки підсудного у військах спеціального призначення і варіанти його поводження в екстремальних ситуаціях? Чи запитувалися експертом результати останньої щорічної психодіагностики Забарова, як колишнього співробітника Міністерства оборони?
- Ні, бо не вважала за потрібне. Але його підготовку я враховувала. У матеріалах справи була чудово представлена його неформальна характеристика з описом особистості.
- Питань більше немає.
- Добре, ми відпускаємо експерта й приступаємось до зачитування протоколу відтворення подій...
Всі уважно слухали деталі той події, переслухані вже багато разів. Подруга Забарова, мила, худенька, дуже втомлена дівчина сховала обличчя в долоні. Згодом вона увесь час задумливо дивилася у підлогу і начебто знову переживала ті події. Напевно їй було дуже боляче... Адвокат Куреник втупився у вікно, склавши руки на грудях. Ніна тріпала головою... Вона думала про гроші, які їй передав адвокат Куреник від імені цієї білявки. Спочатку сума здалася величезною. Але в доларах, то виявилося всього три тисячі.... Треба змінити роботу. Вона кине пошту і піде працювати продавчинею... Придбає пристойний зимовий одяг... А решту покладе на депозит. То буде синові на навчання. Вона його возитиме у центр міста. Або... Таки вирушить до Італії на заробітки... І знову уявила цю сонячну країну... Європа, готичні собори... Заробить там гроші... І то буде інше життя... Життя в Європі. Згодом забере й сина, бо в Італії теж є школи...А чом не так?
Вона зиркнула на дівчину Забарова.... Без сліз на неї дивитися було неможливо… Вона була там, на місці події, там, де трапилося те, що перегорнуло їх життя так січко й так грубо. Адже збиралися одружуватися, мріяли про донечку...
«... він поставив статиста на місце Прокопчика.... Свідок поклав статиста на місце, де лежав потерпілий....Свідок пояснив...Далі слідчий дозволив поставити запитання свідкові.. ».
Опісля адвокати зажадали додатково допитати свідка Кравченко, та суддя не побачила в цьому необхідності. Всі свідки вже допитані, всі експертизи пройдено….В слуханнях знову оголошується перерва…
...Та письменник усього цього вже не чув і не бачив. Він вислизнув із залу засідань півгодини тому, бо був не в силах витримувати такої наруги над собою... В цій маленькій тісній залі не вдалося примоститися скраєчку чи на задній лаві. Природно, що сторони не воліли сидіти поруч, і порожнє місце було тільки посередині єдиної лави. Тому сьогодні він знаходився між Ніною Короєдовою та матір'ю Забарова. Ледве не збожеволів за цей час... По обидва боки – нестерпний людський біль... Біль сестри, яка втратила родинну душу, біль матері, син якої - за ґратами. На перехресті цих душевних страждань можна було здуріти. Письменник відчував, що стіни цієї кімнати просякнуті горем, лихом, бідою, нещастями... І якщо до цього він знаходився осторонь, то сьогодні опинився в епіцентрі подій. Недоброзичливі погляди учасників судового засідання: хто це? Що тут винюхує? В якусь мить йому стало страшно...
Він увійшов до великого залу засідань і запитав робітників, коли закінчиться цей клятий ремонт? Виявилось, за два тижні. Лишилося підмазати іржаві плями та підфарбувати стіни. Письменник зітхнув з полегшенням...
Більше такої душевної м'ясорубки він не витримає...
А суддя Дорош теж ледве досиділа до кінця засідання, тільки з іншої причини. Розболівся верхній кутовий зуб. Штрикало просто в око і вона ледве доповзла до свого кабінету, ковтнула там пігулку знеболюючого і зателефонувала стоматологу. Тихий домашній голос майже притупив гострий біль. Аллочка призначила на завтра. От і добре. Після роботи вона відвідає Валю, а потім одразу — лікувати зуб.
Валю вже перевели до іншого відділення, і призначили хіміотерапію. Вона сиділа перед нею в хусточці, схудла й змарніла. Оптимізм її впав до нуля... Щодня возять на опромінення крізь дорожні затори. Устаткування для опромінювання – 1965 року, часто ламається…. Просто жах!
- Лейкоцити 4, - наче з того світу розповідала подруга. - Якщо три, то виписують. Мені залишилося ще дві процедури. А поруч зі мною жінка лежала, так ту виписали додому. А лікарка моя - сама вагітна. Уявляєш? Ходити вагітною й лікувати таких, як ми? Намагається, бідна, абстрагуватися, щоб відгородитися від нашої негативної енергії, тож особливо не вглиблюється… Призначила лікування й – геть з очей. А співчуття - ніякого...
До Аллочки. прибігла захекана, вмостилася в зуболікарське крісло й миттєво відчула полегшення. Лікарка, як завжди, розпитала про доньку, онука, сестру, бо була в курсі всіх її справ. Потім поговорили про те, про се. Водночас вона роздивлялася рентген зуба й щось там собі розмірковувала. Потім розповіла про свої негоди... Кинулася збирати довідки для пенсії, а їй скрізь, де б не працювала, не відраховували у Пенсійний фонд: ні в престижній клініці, ні тут, у приватному кабінеті. Потім Аллочка розкрила зуба і виявила в каналі якусь рожеву пасту, яка зцементувалася намертво. Пройти її дуже важко… Та що поробиш? Майже три години вона фактично вручну просувалася тим каналом. Із затерплими руками та шиєю... Іноді опускала зомлілу руку й відпочивала... Коли, по закінченні роботи, Ольга спитала, скільки має сплатити за таку працю, Алла знизала плечима: адже я нічого не зробила...
- Як нічого? - згадала доктора Топова і його колегу Івушкіна з якимсь причандаллям, яке за 1000 гривень чистить канал вздовж і впоперек .
- Ну... Я ж зуб не запломбувала...
Ольга поклала на стіл 50 гривень, пішла до сусіднього магазину і купила пляшку сухого вина. Після свердлення хотілося просто посидіти і погомоніти з милою порядною людиною – останнім, напевно, лікарем-стоматологом у їхньому місті… Вони пили чудове вино до пізнього вечора, і Алла розповідала, що діти дорікають їй за те, що вона не вміє грошей клепати.
- Приходять до мене переважно ті, котрим запропонували видерти зуба. А я його рятую… Лікую до останнього, і цей зуб ще довгенько людям служить. Та лікування коштує копійки! Втім інакше я не можу... Адже я – лікар…. Я не можу, як мене змушували в тій престижній клініці, яка мені навіть не робила відрахуваннь до Пенсійного фонду, ставити всім поспіль вініри.
Про збори стоматологів Оля вирішила не розповідати. А на прощання сказала:
- Аллочка.... Ви – дійсно лікар... І я дуже прошу вас, залишайтеся лікарем, і.... Бог вам віддячить.
Вийшла й замислилася: а чи віддячить? Чи не «віддячить» він якоюсь мерзотою? Вона йшла яскраво освітленим проспектом і з сумом спостерігала, як з оперного виходили глядачі. Глянула на афішу й зітхнула... Коли останнього разу була в театрі?
Засинала перед телевізором під виспівування Каретникова. Наче нічого й не сталося, наче то не в нього відбувалося рейдерське захоплення, наче то не він переступав через трупи…. Хто вже пам’ятав того бідолашного Качку? Хто знає, що знімає він своє бездарне кіно на татові дивіденди? «Победитель будет прав…».
Оля вже заснула, коли Каретников радісно повідомив глядачів, що його російськомовний фільм про вовків (чи-то ведмедів) отримав в Ялті премію за вклад в українське кіномистецтво.

10

- Заходь, Олю...
У квартирі - безлад. Та безлад – чисто художній. Ані пиляки, ані недоїдків з немитими склянками, проте не всі речі на своїх місцях… У вітальні в око впадала картина. Нарешті, вона побачила Назарове створіння…. Та це ж центральний проспект! Ось універмаг і зруйнований “Дитячий світ”…. Проспектом сунуть люди із жахливими обличчями... Ось сувора, уся в зморшка жінка під сімдесят, вдягнена в сіре, ще за радянських часів куплене пальто і в’язану шапчину брудних кольорів. То не безхатченко і не бабця з притулку для старих. То пересічна літня городянка вийшла за хлібом. А ось друга…Ця намагається підмолоджуватися: нафарбувалась за модою сімдесятих – густі сині тіні на повіках, яскраво-червоний рот.. А на голові капелюх з широкими крисами. Іде під руку з подружкою, про щось теревенять і вважають себе культурними паніями. А осьдечки і чоловіки в літах … Страшніші за бабць: худі – із злими обличчями, а пикаті та череваті – самовдоволені та пихаті… І молодь є… Тоненьке, наче лоза, дівчисько і хлопець у навушниках... Летять щодуху, мабуть запізнюються на екзамен чи ще кудись… За освітою біжать, бо живемо в суспільстві, де освіта – товар. Купа сміття під ногами, а позаду зводять сцену, мабуть для концерту.
Картина «Городяни», – прокоментував Назар.
Де ти бачив такі обличчя?
А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.
Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це – батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:
- Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я – твій батько!
За мить у вітальні з'явився високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина – набагато старший. Помітно було, що чоловік трохи напідпитку. Оля було заквапилася, та старий був іншої думки.
- Сьогодні в мене дєнь рождєнія. Вісімдесят років…,– з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. – А звуть мене – Григорій Степанович.
Вітаю вас… Ольга…
Потім привітаєте.. Оце тут «від зайця», – і він підняв пакета, з якого манячив риб’ячий хвіст свіжої риби та інші наїдки. – Зараз ми накуховаримо, а ви об'язательно заходьте увечері, будемо дуже раді.
Дякую, але…
Ніяких але… Ви вже запрошені.
У дверях Назар переказав батькове прохання:
- І правда, заходь… Батько в мене - скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може буде друг його дитинства, а більше нікого й нема.. Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати - там йому усе про матір нагадує.
Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.
- Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»...
- Годиться.
Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а імениннику – картату сорочку. «Назар має рацію, – думала, збиваючи яєчні білки. – Старим його батька важко назвати. І він буде таким самим».
Маляр зайшов о сьомій. Оля вручила йому тацю з тортом, а сама побігла у спальню припорядитися. В вітальні вже було прибрано, а посередині стояв накритий стіл, прикрашений тарілкою зі смаженими коропами, оселедцем із цибулею, салатом з помідорів й огірків, печенею з куркою та дві пляшки вина. Григорій Степанович вже сидів за столом.
– Сідайте, дорогая, бо без жінки в мене ще ніколи не було дня рождєнія.
Розлили вино, і щоб зняти невеличку ніяковість Назар пояснив.
- Батько все життя винчик вживає. Горілку не п'є і не палить. А винце - будь ласка.
– Таки так…. При совєтах пив біоміцин. А тепер вже перейшов на сухарик. По обіді стакан вина пропущу – та й годі вже... Вісімдесят – то не шутка.
Тост сина випити за здоров’я та довгих років життя, Григорію Степановичу не сподобався. Заперечив, що життя йому добряче набридло, і він не розуміє, чого літні люди так за його чіпляються та ще й бігають вранці, щоб його подовжити.
– Навіщо? – запитав він, дивлячись на Ольгу і та зрозуміла, звідки в Назара такі пронизливі зелені очі. – Подивіться, скільки молоді вулицями швендяє, і їм потрібно прожити хоч половину мого віку. А як їм жити, коли я тут місце займаю?
Від такої філософії аж у п'яти закололо… Оля ще не була до неї готова. А Григорій Степанович хильнув келих винця й повідомив сина, що онука теж його привітала телефоном з днем народження. Назар промовчав і вперто запропонував випити за здоров'я ювіляра. Батькові очі заграли... Він сьорбнув ще винчика і почав розповідати про своє житіє, у чому він ні в чому не відрізнявся від людей похилого віку. Почуваючи, що життя позаду, вони намагаються комусь його переповісти, щоб впевнити скоріше самих себе, що звікували не дарма. Ольга засмутилася… Зараз почнеться… І згадала дідуся свого зятя – Івана Миколайовича. Той до пенсії працював машиністом, за що зять його поза очі називав «паровозником». Івану Миколайовичу теж було під вісімдесят і варто було опинитися з ним віч-на віч, як він починав в подробицях повістувати, як їхав зі станції Кошкарівка до станції Купальня. За 10 хвилин вже хотілося одного – бігти світ за очі. Ось дід сідає на паровоза, ось натискає на якусь кнопку, а тут йому закортіло спати, та він не спить. Його розповідь тривала рівно стільки, скільки потрібно було, щоб дістатися до тієї Купальні. А ще він полюбляв розповідати, як начальство йому дало якесь завдання, яке ніхто не міг до нього виконати. Він не одразу згадував, як кличуть його онуків, і скільки буде двічі по два, проте пам’ятав прізвища та по-батькові усіх своїх керівників. Ось його викликає начальник паровозного депо Петро Миколайович Оношкін і каже: «Тільки на тебе, Іван Миколайович, сподіваюсь… Потрібно перегнати паровоза з Миронівки до Плетенівки. Ця нікчемна молодь не впорається, а ти ж – комуніст… Ти – досвідчений машиніст…На тебе єдино покладаюся». Тут Іван Миколайович відбігав від теми і детально життєписав цього Оношкіна, син якого теж працював в депо, але потім одружився на тій Тетяні, що є донькою начальника станції Кривда. Далі – історія життя батька вищезгаданої Тетяни… Як він вправно керував станцією, та багато крав ….І коли вже вуха в’янули від цих розказнів, і всі правила чемності були вичерпані, старий згадував, що ще ж мусить довести паровоза до Купальні і хапаючи слухача за руку, урочисто рапортував, що він таки виконав завдання, не зганьбив честі комуніста і довів таки паровоза до призначеного місця в режимі он-лайн. І все це розповідалось з таким виглядом, наче дід вів того паровоза під кулеметами… Ользі завжди при цьому уявлялося кіно «Невловимі месники»: вороги лізуть на дах, а дід Іван летить через палаючий міст на своєму паровику… Вона ще застала в живих його дружину, так бідна жінка жалілась, що так наслухалась цих баляндрасів, що хоч ніколи в депо і не працювала, проте посади її зараз на паровоза і вона безпомилково поведе його сама-самісінька куди завгодно, хоч до Сибіру.
Тож Оля приготувалась до нудних старечих теревенів... Ось сімнадцятилітнім хлопчиком Григорія Степановича погнали до Німеччини. Початок слухала з чемності, розмислюючи, під яким приводом піти додому. Та коли старий сказав про роботу в Німеччині: «І то були кращі роки в моєму житті!» вона здивовано подивилася на Назара. Твій батько з глузду з’їхав?
– Як це так? – обурилася щиро. – Для всіх то була каторга, а для вас – найкращі роки?
- Так і було, дівчинко моя…. Уявіть собі: мене, сільського сімнадцятирічного парубка саджають до товарного вагону...
І він почав розповідати без усякої старечої пихатості й повчань, без паровозів і начальників…. І так розповідав, начебто то було вчора. Згадав, як його забрали до Німеччини із другом Федею, який сьогодні не приїхав, бо зненацька захворів. Як він швидко вивчив німецьку мову й через два місяці досить вільно спілкувався з конвоїрами. Німці - адже теж не всі фашистами були. Багато хто з них розуміли всю згубність тієї війни. Він здружився із солдатами, й ті навчили його грати на губній гармошці, яка дотепер десь дома валяється, якщо онуки не зламали. Так вони з Федею дісталися Німеччини. Там їх спочатку розмістили в таборі, а потім розподілили по бауерам, тобто по німецьким хазяям, і доручили збирати сміття. І знову він швидко роззнайомився з мешканцями того містечка, й ті підкладали хлопцям в сміттєві баки добре запаковані пакети з бутербродами та одежину. Через те вони з Федею не бідували й не голодували. Та Федя все його наущав тікати, бо казав, що коли прийдуть наші, то буде їм непереливки. Він одразу відкинув ту дурну витівку. Приб'ють дорогою – і кабиця. А коли прийшла червона армія, тут і почалося. Забрали їх до КДБ, і якийсь гебист давай їм усяку нісенітницю верзякати: «А почему вы не создали подполье? А почему не вредили немцам и не взрывали мосты? Почему не сопротивлялись и не связались с неметкими антифашистами?» І як дав йому ногою в пах, а потім – по голові пістолетом! Та згодом таки відпустили й записали в радянську армію. Сорок п'ятого служив у Данцизі, наразі – це Гданськ. Та марки від німців, що гастарбайтерам платили, так і не одержав. Бо вирішив, що ще легко відскіпався від Совєтів й ніколи нікому не розповідав, що був забраний до Німеччини.
- Я, дочка – підняв Григорій Степанович келих з вином, – ще тоді зрозумів, що Сталін і увесь їх радянський лад – то гнила система, з якою краще не зв'язуватися. Ніяких ветеранських документів не оформляв, чорт із ними, з тими їхніми марками... Я ж – старший лейтенант! Треба марку тримати!
І засміявся... Ольга здивовано подивилася на Назара: хіба його батько військовий? А хлопець з посмішкою пояснив:
- То фішка така: казати всім, що він - старший лейтенант!
– А що таке – кабиця? .
Тут Назар пирснув.
– Та то історія була у нашому селі, звідки батько родом. Був у нього двоюрідний брат, Іван. І в цього Івана захворів сусіда, старенький такий дідок. Ну, всі як годиться, підбадьорюють діда: «Не журіться, ще поживете! Ви ще, діду, о-го-го! Видужуйте скоріше!. А Іван прийшов, посидів коло його, послухав старечі кректання та й «втішив»: «Ну, діду, вам вже кабиця…»
Раптом Ольга піймала себе на тому, що їй затишно в цій компанії. Вона бачила, що Назар дбайливо й з любов'ю ставитися до свого батька, а таке не часто зустрінеш. Звичайно, дорослим синам своя родина світ застеляє. Ольга знала одного суддю, який з дружиною і на роботі розмовляє…Цілісінькими днями вона йому телефонує і доповідає, як сходила до магазину, як прокинулась або задрімала і таке інше. Одного разу той суддя сидів у Ольги в кабінеті, аж тут зателефонувала його мати, так він за хвилину вже занудьгував і щоб відкараскатись від матері сказав: «Я перетелефоную...».
Назар тим часом звернувся до батька:
– Ти краще розкажи, як теля різав.
Зачекай, – задоволено відповів Григорій Степанович й знову сьорбнув винця. – Спочатку розповім, як ми продавали свиню... Тільки-но ми з матір’ю одружилися. І ось брат мій, Степан, попросив йому допомогти продати кабана. І поїхали ми з Степаном на базар. По дорозі трохи випили. І поки я бігав за гирями, а Степан уже пів-туші продав... Коли підходе кум наш, Василь Данилович, й купує, значить, в Степана…. То єсть, питає: «А що ти тут робиш?». А він каже: «Та я тут с Гришкою тушу продаю». – «Яку тушу?». А він каже: «Ну, канєшно не свою, а свинячу!». Тут я підхожу, а Степан і каже: «А де ж гирі?». А я кажу: «Нема тут гирь». Надо їхати аж на Троїцький базар і там нам дадуть. Степан каже: «Не годиться». Сіли і думаєм, як же нам продать м’ясо без штамповки? Коли підходить одна женщина і питає: «Ето ваше м’ясо?» Я говорю: «Ето не моє, а свиняче!». Підходить чоловік якийсь. Питає: «Це ваше сало?» А Степан – теж підхопив: «Це не моє сало, а свиняче!». – «По чем?». – «Три рубля». Той каже: «Три рубля – дорого. Ето не годится». Я кажу: «Знаєш шо, Степан, за два п’ятдесят оддавай – і халєра з ним. Получиться – не получиться, а тушу я назад таскать не буду». А Степан: «А справка ж де?». А в нас справки нема... Я кажу: «Та ти ж, ідіот, должен справку принести, а я – гирі і віса». Як же ми будемо торгувати? А він і каже: «Справки нема». Я кажу: «Давай поїдемо на Троїцький базар, там навєрно легше буде». І – за мішок… Степан несе кабана, а я – гирі. Ледве дотягли цього кабана до Троїцького базара, а там – закрито. Ой, горе! Все закрито і нікого немає. Ой, Господи! Куди ж тепер? Ми сіли на трамвай, а там – мужик з баяном. А я ж трошки ще й на баяні граю, і сів – тілі-тілі «Во саду ли, в огороде». А мужик: «Давай баян на м'ясо». Я йому кажу: «Та ти шо, дурний?». А тут люди – давайте продавайте нам м’ясо. І стали ми торгувати прямо в трамваї… Продали пів-кабана… А чому так сталося? Бо надо ж було брати півкілограмову гирю і кілограмову! А я взяв чи не двопудову гирю. І припер я цю гирю додому. Мати твоя, бідна, і померла не знала цю історію.
- Та пам’ятаю я цю гирю, вона в сараї ще довго валялася в кутку, – засміявся Назар.
На другий день прочумався я, а тут Степанова жінка: «Де гроші за кабана?» – «У Степана». – «А де Степан?» – «А Степан хіба був? По-моєму Степана ж не було!!!» – « Як же не було?». Почали шукати Степана. Аж той приходе на четвертий день. Я питаю: «Де рештки туші?». А він: «Я їх загубив». – «Як же ти їх загубив, дурачок? Я ж тебе лишив у тупіку четвірки». – А він: «А я попав аж у тупік восьмьорки. І тушу там потіряв..». І каже: «Мені засунули кирпичину у мішок, а м'ясо вкрали..».
Ольга сміялася витираючи сльози, а Назар не вгамовувався.
Та розкажи краще як ви теля різали.
Старий сьорбнув ще винця, очі його посоловіли і Ольга тепер вже ясно побачила, що Назар – копія батька. Такі самі очі, трохи з монгольським розрізом, прямий ніс, який розширювався від посмішки… Григорій Степанович взяв паузу, підпер щоку рукою і знову розпочав.
– Ні, спершу про молоко. У сорок сьомому году мати моя каже: «Знаєш синок, візьми чотири битона молока і поїдь в город і продай його». Я кажу: «Та чого ж я не продам? Канєшно, я продам». Шо ж я? Хлопець здоровий був, хоч куди, уся рубаха – в петухах. Сідаю на пароход… Я ж – старший лейтенант, офіцер… Мати мені дає чотири бітона на плечі: два – сюди, два – сюди і півлітрова кружка-мєрка ззаду. Об'язателmно. Тільки вийшов з парохода, коли ж мене ці гади як обробили: «Дядя, дядя… Пачем молоко? Парное, холодное, кипячёное или какое?». Я кажу: «Ні, тут не буде. Продажа тут заборонена, крім Озьорки. Я на Озерці продаю, а тут номер не пройде! Афьори тут не будь! Боже збав, тут, на пристані я продавати не буду, – кажу, – та ще й парне молоко. Я знаю Озьорку». І ледве добіг до Озьорки… Тьху! Наступив одною ногою на один ремінь, на другий ремінь другою. А тут же в мене мєрка, бо мати мені дала півлітрову кружку…
А скільки вам років тоді було?
Двадцять чотири. Тут підходить один ханига і каже: «Батя, давай розкривай битон».
Батя? – здивувалася Ольга.
Батя… – засміявся старий. – Бо я вже тоді сивим був… Я – будь ласка… Коли повертаюся…. А одного битона вже немає…Одрізали!… Я: «Ах ви ж черті….Як вам не стидно?». Коли дивлюся, а вже і другого битона немає… Ну, думаю, що ж робити? Коли підходить чоловік якийсь і каже: «Батя, сідай на шлакоблок і торгуй. Я виймаю кружку і наливаю: одному, другому, наче все гарно так йде… Потім дивлюсь, вже і третій битон вкрали! …Ах ви ж, гади…Мерзотники!…Так я тільки один битон продав і до матері в село поїхав…
Батя, та розкажи краще як теля різали…
Добре…Розкажу… Жили ми тоді разом з братом Степаном, царство йому небесне… Та Назар пам’ятає…В балці вистроїли два будиночки поруч… Назар малим цією балкою бігав… І от колись мати й каже Степану: «Візьми бичка, викормиш його, заріжете та продасте». Ну, цей бичок ріс у балці в нас один рік і другий… І виріс цей бичок у бика! Підходить час, що цього бичка треба різати…От Степан і каже мені: «Ти знаєш, пора цього бичка різати… Поможи мені зарізати бичка». Та який вже там бичок? Це вже бик…Я кажу: «Я можу тобі допомогти, тільки різати не буду…. Я буду бити молотом…. У роги». А він каже: «Ти бий у роги, а я буду стояти і різати горлянку». Я кажу: «Гаразд!».
Тут Григорій Степанович підморгнув і по складам вимовив:
А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!...
Потім сьорбнув винця і продовжив.
Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це – добре, а якщо він упаде, то це – ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик – лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер – другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам… Бик – впав. Степан – за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє... Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку – і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст – я за роги, він за роги – я за ноги. І не туди – і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан – тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут – Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок... Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».
Потім Григорій Степанович ще сьорбнув і сказав: «Зараз я вам заспіваю старовинну козацьку пісню… Я мабуть останній, хто її пам’ятає.. Шкода, як помре разом зі мною». І чудовим баритоном заспівав:

Щось сьогодні я дуже сумую,
Про козацькую долю згадав.
І про славу свою всенародну,
Що колись я, як вітер, гуляв.

Боронив я свою Україну,
Боронив я від лютих татар,
І вся слава про мене гриміла,
І боявся мене яничар.

А тепер все пройшло, все минуло.
Чорна хмара кругом облягла.
І на горе синам України
Злая доля у гості прийшла.

Плачуть, плачуть сини України,
Плачуть вільні степи й козаки.
Плачуть діти – рожевії квіти,
Що Украйна в неволі, в ярмі.

Пісня була дійсно чудова і прониклива… І проймала до самого серця…
Вже в дверях Назар запитав: чи не було їй нудно? А вона погладила його по щоці і переконала, що дійсно батько в нього – дуже славний, і він, Назар, буде таким самим в його вісімдесят…
Я не дотягну, – посміхнувся той. – До речі, я пішов з роботи... Тепер – на вільних хлібах...
А за що збираєшся жити?
Картини продавати…
Аліменти платиш?
Коли є заробіток…
Не розумію я вас, художників…
Та не художник я, а маляр...
Чому маляр?
Тому що маляр…
А в понеділок на неї чекала новина. Начальника РВВС відсторонили від посади. Це саме того, який нарікав їй за виправдувальний вирок. І відсторонили через те, що під його носом, поруч із будинком РВВС, накрили дві квартири, де вироблялись наркотики.
Пізно ввечері, коли вдома набирала гарячу ванну, щоб змити з себе негативну енергію своїх підсудних – несподіваний телефонний дзвінок… Анатолій… Який ще Анатолій? Ледве згадала…Той самий, товариш Швайка… Випадково опинився в місті, хотів би зустрітися і запрошує до ресторану повечеряти… Ольга рішуче відмовилася, посилаючись на втому. Навіщо він їй потрібен? Та чоловік виявився наполегливим…. Зателефонував на другий день вранці, пожалівся, що його потяг пізно ввечері, тож о 19.00 він чекатиме біля кафе у торговому центрі. Тут Ольга вже замислилася. Не піти – якось незручно… Її чемно запрошували, і Анатолій нічим не був їй несимпатичний. Та що йому потрібно? До того ж Ігор давно не телефонував, наразі їх нічого не зв’язує... Останнього разу вона його бачила у супермаркеті з дружиною. Маленька незугарна чорнява жіночка впевнено обирала товар і недбало кидала у кошик на колесах, яку позаду, наче приречений, штовхав її чоловік. Ольга затаїлася за консервами і, на щастя, її не побачили. Назар? Вільний птах: сьогодні є, а завтра тільки закуриться за ним… То чому не піти?
Вони зустрілися в єдиному в місті торговому центрі, який їй подобався. Зовнішнє цей торговий заклад був стилізований під ХІХ століття, а на стінах висіли малюнки сучасних авторів. Анатолій був вдягнений як менеджер середньої ланки: з під новісінької шкіряної куртки виглядала блакитна краватка, штани зі стрілкою були ретельно випрасувані.
– Вам, мабуть, дивно… – почав чоловік після привітання.
– Я вже нічому не дивуюсь…
Він розреготався і відсунувши стільця, всадовив Ольгу за стіл…
– Ви знаєте… Дуже дякую, що згодились зі мною зустрітися, бо блукати містом на самоті набридло. До того ж, в мене лишився ваш телефон і … я вас часто згадував.
Підійшов офіціант і поклав на стіл карти. Оля замовила каву з морозивом.
– Може щось вип’єте?
– Хіба що коньяку до кави трохи влити …
Вони вели світську бесіду, нічого такого… Згадували про зустріч у селі, Ольга запитала про Швайка. Про Ігоря - ані слова, втім якийсь знак, що Анатолій знав про їхні «нестосунки» літав у повітрі. Все було чудово, і Ольга поаплодувала собі, що не відмовилася від цієї зустрічі. А потім Анатолій запропонував прогулятися містом, яке йому дуже подобалось. Ніякого прохання він поки щоне висловлював... Ні про яку справу, ні підсудити, ні засудити, нічого такого… І дійсно, має у кишені такого Швайка, який всі питання розв’яже. А через Швайка і до Ігоря дорога, а той – до неї… Тож який сенс цьому Анатолію до судді районного суду по справах звертатися?
Зненацька йому зателефонували. Відійшовши вбік, чоловік порозмовляв, а повернувшись, запропонував навідатися у казино. Та Ольга рішуче відмовилася. Може на ковзанку? Можна, давно там не була… Тож поїхали на ковзанку, а там - достобіса знайомих облич. Здалеку махнув рукою колишній прокурор, а під’їхавши поцікавився, як це так, що суддя – на ковзанах, наче звичайний смертний. Хіба не має можливості в більш кулуарних закладах ковзатися?
– А ви? – не зрозуміла, жарт то чи ні. – Вам можна, а мені – ні?
– Та я ж колишній! – засміявся дійсно колишній прокурор, а теперішній адвокат, і відкотився.
Анатолій вправно ковзався і навіть намагався виконувати різні піруети. Потім почав розповідати, що його дружина віддає перевагу лижам, а він любить ковзани. Він увесь час відволікався на телефон, і Ольгу почало це дратувати. Опісля провів її додому… Біля самого під’їзду натякнув на чашку чаю, а коло ліфта почав її цілувати так, що не встигла і отямитися. Щось відбивало бажання пручатися. Одна думка вертілася – що тут такого? Хіба вона не жінка? Анатолій - славний чоловік, не з вулиці, друг дитинства Швайка... Назар – той на своїй хвилі… Сьогодні є, а завтра майне десь… Вільний козак! Та щось і заважало… Думка билася в голові, як птах у клітці: запрошувати чи не запрошувати?
Телефонна мелодія вирішила всі вагання.
– Пробачте... Потрібно їхати, – важко зітхнув Анатолій після короткої розмови. – Можна, я вам колись зателефоную?
Ольга знизала плечима. Чому б ні?
А коли вийшла з ліфту, перше що почула – шум, галас та хмільні дівочі голоси за Назаровими дверима…

11

Головний редактор 21 каналу Петров зібрав співробітників і оповістив їх, що справи кепські. Є загроза рейдерського захоплення телестудії, і через те він пропонує оголосити «Марафон в підтримку 21-го» з обов'язковим голодуванням. В очах підлеглих з'явився невеличкий переляк, який швидко минув. Напевно у порівнянні з біржею праці, кілька днів без їжі вже не здавалося такими страшними. Всі погодилися, а ведуча Васнєцова навіть запропонувала називати рейдерів «загарбниками». Алла Жинсовська виступила з пропозицією оголосити акцію «Підтримай улюбленого журналіста», натякаючи на свій рейтинг.. Ведуча новин Проскурняк пішла далі і порадила провести конкурс – «Намалюй улюбленого ведучого новин». Петров спочатку завагався щодо доречності цих змагань, та його переконали, що «на войне все средства хороши».
Тому без затримок розпочали телемарафон і оголосили голодування доти, допоки влада не втрутиться і не владнає ситуацію, щоб журналісти і надалі вели такі рейтингові телепередачі, як-то: «Ранкова музична листівка» (куди кожного ранку телефонували переважно бабці, які замовляли своїм онукам веселі пісеньки), новини (які в народі прозвали «Новини МЧС», бо здебільшого там розповідали хто вмер, скалічився, вкоротив собі віку, втопився і таке інше), «Істинна віра» (де освітлювали виключно події церков Московського патріархату) та «Історія міста» (там схожа на курку Васнєцова оповідала про якихось царів, королів та російських поетів, які мимохіть тут перебували або проїжджали повз місто кільцевою дорогою) ну и власне «Петрівська затока». Решту часу канал транслював закордонні серіали.
Тож у прямому ефірі Петров персонально оголосив телемарафон «Захистимо 21-ий» і розчулено повідомив глядачів, що з вуст багатьох людей, які телефонують на пряму лінію, лунають звернення до мера, Генерального прокурора й особисто Прем'єр-міністрові, щоб вони зупинили «загарбників». Потім зачитав лист Губернатора: «Будь-яка спроба захопити телеканал, на якому зараз перебувають люди, буде розцінюватися, як загроза життю й професійної діяльності представників ЗМІ, і в встановленому порядку будуть порушені кримінальні справи. При потребі правоохоронні органи забезпечать порядок і охорону тим журналістам, які перебувають на телеканалі».
Щоб не дай Боже не позбавити городян улюблених телепередач голодування вирішили провести за графіком. «Вони воліють відтяти голову студії, яка видає якісний телепродукт. Але ми склали такий графік, щоб це не завадило випуску передач,– заявила ведуча новин Юлія Проскурняк. – Сімнадцять років наш колектив працював під керівництвом Петрова й Крищенка. Вони створили канал, який полюбив глядач».
Тут Петров скривився й наказав більше не акцентувати увагу на 17-ти роках його керівництва. І разом зі своїм вірним замом Крищенком зачинився в кабінеті, щоб опрацювати план дій. Виникла потреба у пристойному ведучому чоловічої статі. Думали довгенько... Дівчат ставити принизливо, бо вороги вмить нарічуть марафон «бабиним бунтом». Тож конче потрібний миловидий хлопець. Згадали Максимка з рекламного відділу... Викликали... Той спочатку пручався, впевняв, що боїться камери, та його присоромили, нагадали про загарбників та біржу праці, а потім всунули у пристойний костюм з петрівского гардеробу й поставили з мікрофоном в руках під софіти.
Мерзотник напрочуд швидко зорієнтувався. Спочатку червонів і ганьбився, а потім розійшовся й навіть почав позувати та єхидствувати на тлі дівчаток з налобними пов'язками «ГОЛОД»... Швидко організували телефонні дзвінки, мобілізувавши на цю справу всіх родичів та знайомих, які обурювалися, гнівилися, сатаніли, що не дозволять завойовникам завоювати улюблений канал.
Щоправда, справа легко не давалася. В прямий ефір прорвався городянин, який, вдавши доброзичливця, зажадав побачити серед голодуючих Аллу Жинсовську, якій не завадило б схуднути. Петров негайно звільнив дівчину, що відсікала злосників і посадив на те місце більш досвідчену Кручиніну. Дівчатко з плачем пішло додому, а глядач і не помітив, що досвідчена Кручинина зникла з рядів голодуючих.
… Марафон вже тягся три дні. Хоча насправді ніхто не голодував, а навіть навпаки, Петров з Крищенком підгодовували колег за свій рахунок. Дівчата мали квітучий вигляд, хоча й підбирали серед худорлявих. Недоброзичливці не припиняли своїх вимог побачити серед голодуючих Аллу Жинсовську. Петров вже навіть викликав Аллу і спробував натякнути, що може…. Та подивившись на її рум'яні щоки та груди, які вивалювалися з декольте, передумав. Втомленим голосом сказав, що викликав її саме тому, що давно хотів сказати, щоб вона не називала літніх жінок у своїх репортажах бабами Шурами та бабами Надями ..
– А як їх називати?
– Пані Олександра, пані Надія…
Буду я ще якусь бабу панею називати!
– Ну хоч по-батькові, а то..
Невдоволена Алла грюкнула за собою дверима..
Петров витер потилицю і повернувся до своїх проблем. Ситуація затяглася.... Третій день марафону, як і третій день хвороби має вибухнути кризою... І ця клята криза кружляла в повітрі. Одну журналістку вже забрав чоловік, інша втекла сама... Невиразні, схожі одна на іншу «улюблениці» телеглядачів збивалися купкою і від час реклами пили чай без цукру, а гример накладала їм під очима тіні й малювала позападалі щоки. Вони безкінечно шепотілися і нагнічували атмосферу: що буде коли їх виштурхають на вулицю?…. Йти у центр зайнятості? Пішла чутка, що там всіх посилають на громадські роботи, які фінансує Айрапетов, потужний депутат міської ради і один із «загарбників». То що – мітлою махати за 600 гривень? Інші казали, що освічених відсилають до бібліотек - книжки перебирати. Дівчатка засумували, натягли на лоба пов’язки “ГОЛОД” і попленталися до студії …
... А Петров у своєму кабінеті одночасно дивився телевізор, дзвонив, командував кого забрати, кого пересадити, вимагав замінити Максимка, який вже почував себе зіркою і вимагав збільшення зарплатні. Нарешті зателефонував Крищенкові і загорлав наче підбитий птах:
- Киньте головний мессідж - люди втратять роботу! Улюблені кореспонденти зникнуть з екрану!
Кинули…. Та городяни не розрізняли своїх «улюблених кореспондентів». Знали тільки Аллу Жинсовську та й то по передачам, де вона з собачами на канапі лежала… Втім з її чоловіком «Філософією Хутра» дівчині нема про що хвилюватися.
Петров втиснувся у крісло... Треба щось терміново робити… Жодного співчуття... Більше тих, хто зловтішається. Раптом подзвонив олігарх і розлючено повідомив, що в Києві вже й кури сміються з цього марафону і щоб він сідав з «загарбниками» за круглий стіл і щось вирішував.
- Зараз тобі не кучмівські часи, дурню! Преса мусить бути вільною й пропонувати різні думки, а в тебе на каналі – лише одна точка зору. Це зараз не в моді. Терміново шукай опонентів!
Петров випив пігулку й викликав віддану Проскурнячку.
- Організуй опонентів на марафон!…
- Кого?
- Там у рекламному ще є хтось пристойний?
- Може, Вадик?
- Готуй Вадика... А може ще хтось? - запитав жалісливо, згадавши завсіди зашмарканого Вадика. І тут у коридорі пролунали кроки, і важкою ходою до кабінету внісся сам головний «загарбник» Айрапетов.
– Ти что тут затєял, казел? Короче, я іду в прямой ефір і ставлю точку в етом брєду. Как ти собирался викрутиться? Уже сміється все місто.
Та тут забіг Крищенко.
- Яке страхіття! Пропустили... Знову сказали, що дзвонять на нашу підтримку, а виступили за загарбників...
Та побачивши головного загарбника він принишк.
- Я ж попереджав, допускати тільки знайомих! - не вгамовувався головний.
- Так голоси повторювалися... - белькотав вірний зам. - Скільки там знайомих? А марафон вже третій день.... Бабусю Рожнецової вже все місто знає. Вона й так на ранковій листівці завжди вигравала всі квитки до цирку... І знову глядачі вимагали, щоб Жинсовська голодувала разом з усіма.
- Так скажіть, що вона голодує! Тільки вдома!
- І хто в це повірить?
Петров схопився за голову й вискочив у коридор, забувши про загарбника Айрапетова. Через скло він подивився на переляканих жіночок…. Звичайно, їм є чого боятися! Як втратять роботу, куди іти?... Та кого це цікавить? На міському форумі більшість городян сподівалась, що новий власник змінить обличчя каналу. Хто вам змінить обличчя каналу, ідіоти? Айрапетов?
А головний загарбник прослизнув повз Петрова просто до студії. Там він оголосив панібратському Максиму, що він купив цей канал і припиняє це безглузде голодування. Всі залишаються на своїх місцях, ніхто нікого не збирається звільняти. А вийшовши, запросив обм'яклого Петрова на стрілку до ресторану на другу годину ночі - вирішувати наболілі питання. Приголомшений Петров тільки у своєму кабінеті зрозумів, що нарешті все скінчилося….
Уночі в ресторані «Айрапе» відбулася зустріч при участі посередників - місцевих бізнесменів, депутатів, представників мера, губернатора і навіть олігарха.
А наступного дня, під час ранкової музичної листівки, перервавши пісню «Исчезли солнечные дни», яку бабуся Рожнецової замовила для своєї куми, Максимко офіційно оголосив, що колектив 21 каналу припинив безстрокове голодування, почате через погрозу силового захоплення телестудії. Основні фігуранти конфлікту Айрапетов, Петров та Крищенко заявили, що міська влада втрутилися в рішення питання, і конфлікт вичерпано. Всю провину звалили на якогось Михайлова, що виявив себе як найменш конструктивний елемент процесу і за спинами каламутив воду. Сторони задекларували принципи, згідно з якими керівництво каналу й журналістський колектив працюють у звичному режимі і далі подаватимуть глядачам об'єктивну інформацію.
… Скромний підприємець Павлюченко сидів у цей час з пляшкою пива перед екраном телевізора і почувши цю заяву скрикнув:
- Раю! Твої перемогли!
Дружина визирнула з кухні, витираючи руки об квітчастий фартушок:
– Завсіди ти чимось незадоволений! Набридло вже!
- Жахливо, Раю, саме те, що вони будуть працювати "у звичному режимі"... Весь цей бунт "Журналісти на захисті своїх керівників" лише для того, щоб і далі жити в цьому болоті без змін, Раю...
І підприємець Павлюченко тицьнув в екран, звідки лунав голос Айрапетова:
- Вирішили відставити всі емоції убік, щоб припинити голодування, - заявив він. - Не робити ніяких протиправних дій.
За ним зажадав слова «найменш конструктивний елемент процесу» Михайлов», аби реабілітувати себе в очах городян. Він додав, що ті рішення, які приймуться новими власниками, ніяким чином не вразять ні трудовий колектив телеканалу, ні його керівництво.
- Останні дні були напруженими, як ніколи, - віщав Михайлов. - І от ми сіли за стіл переговорів і розв'язали наболілі питання. Можу з точністю запевнити, що канал завжди надавав і буде надавати ефір для всіх сторін.
В ефір втиснувся щасливий Петров.
- Ми вдячні всім нашим глядачам, які у цей важкий для телеканалу час були з нами. Ми почували вашу підтримку.
… За кілька днів городяни забули про голодування, бо більшість його навіть не помітила... Усе повернулося на круг свій. Та сама музична листівка, та сама бабуся Рожнецової і пісня «Отцвели уж давно хризантемы в саду». Правда Алла Жинсовська більше в новинах не з'являлася. Вона відновила свою авторську програму, яку раніше вела на іншому каналі, звідки її посунули. На новинах багато не заробиш, та й заморочливою ця справа виявилася. Легше лежати із собачатами на дивані й рекламувати «Філософію хутра». Свою нову передачу Алла назвала «Філософія смаку».

12

Сьогодні вона мусить поставити крапку у справі Забарова. Адвокати намагаються затягнути процес, та вона вислухала достатньо, щоб в неї склалося враження. Свідків вже по двічі викликали...
Тож – поїхали. Суддя Дорош рішуче відхилила клопотання захисту підсудного, які були спрямовані на зволікання процесу й направлення справи на додаткове розслідування. Реальних підстав для цього не було, прокурор мала ту саму думку та й адвокат Куреник чудово про це знав, хоча почувши рішення суду, вдав себе неприємно враженим такою несподіванкою.
Пропозицію судді про можливість закінчення слідства учасники процесу підтримали одноголосно. Приступилися до дебатів... Спочатку слово для виступу надали прокуророві, яка вказала на протиріччя в свідченнях, проте дійшла висновку, що судове слідство сповна довело провину Забарова в носінні зброї й заподіянні смерті іншій людині за статтею 115 частини першої Кримінального Кодексу України.
Сторону Забарова охопили гнітючі почуття… Вирок – то дійсно найважчі хвилини в судовому процесі. Під час розгляду справи людина ще не є осудною, а коли хвилина вироку наближається, то конкретизується її майбутнє… Мати Забарова майже зомліла, а його дівчина прикрила очі рукою… Та це був лише початок... Далі слово надали іншій стороні. Потерпіла попросила зачитати своє слово сидячки, і їй дозволили. Причому суддя додала, що за бажанням всі учасники процесу можуть виступати сидячи. Ніна сказала, що вона не вірить жодному слову підсудного про який уламок скла й загрозу його життю з боку брата. Вона відкинула всі спроби представити її брата, як наркомана і неблагополучного елемента. Так, колись були недоліки у його вихованні, бо підлітком він залишився без батьків, і всіляке траплялося. Та з армії він прийшов з метою розпочати нове життя. Денис влаштувався на роботу, хотів одружитися й мріяв про кваліфіковану роботу, тобто хотів отримати професію… Вона наголосила, що протистояння Забарова з її братом було нерівним через те, що Забаров – добре навчений вояка і фізично міцніший за Дениса. Дії Забарова, саме як навченого у спеціальних військах, потрійно карні. Сили були нерівні… Це було побиття її брата, а не бійка, як це зображувалось деякими свідками. Потім вона перейшла до зброї і здивувалася, що виявляється вогнепальну зброю в Україні можна купити вільно, як картоплю в магазині. Затим вона перейшла до Лисенка, який змалював Забарову події в гіпертрофованому вигляді. Якщо Лисенкові дійсно загрожувала реальна небезпека, він мав можливість або покинути місце події, або викликати міліцію. Та Лисенко взяв за краще викликати пасинка. Вона висловила щире співчуття, по-перше, дівчині Забарова, яка на слідчому експерименті мало не зомліла, а по-друге, свідкові Кириченко, якій загрожувала реальна небезпека, адже Забарову ні по чому було в той страшний момент позбутися зайвого свідка… Тут Ніна не витримала й заплакала… Всі мовчали й чекали, допоки вона заспокоїться...
Нарешті Ніна вгамувалася і продовжила… Брат заповзявся перепланувати будинок, він хотів одружитися на коханій дівчині. Денис був товариським і доброзичливим хлопцем…Вона була не лише його сестрою, але й другом і знала, що він добрий та неконфліктний. Якби брат залишився живим, то Забаров наразі не сидів би за ґратами... Вона впевнена, що брат пробачив би йому будь-які синці або травми, бо довго зла тримати не вмів. Всі сусіди в шоці і не розуміють, за що Дениса можна було вбити. Життя для неї зупинилося того самого дня… І ця трагічна подія може сприяти ще такому повороту її долі, яке можливо матиме жахливе відлуння у майбутньому... Вона й ворогові не зичить пережити цей біль - втрати таким неприродним шляхом єдиної близької для неї людини... Як так можна практично серед білого дня розстріляти її опору в житті??? Лисенко - доросла людина, яка могла перед тим, як викликати свого пасинка, передбачити, що пістолет може забрати чиєсь життя...
Адвокат Щеглова стисло виклала, що сторона потерпілого - за додаткове розслідування, але з іншого приводу - перекваліфікації не вбік зм'якшення покарання, а вбік перегляду винуватців події. Головним винуватецем того, що сталося є Лисенко, який і повинен зазнати кари. Забаров - тільки знаряддя в руках Лисенка, який спокійно спостерігав за діями пасинка, не намагаючись загасити конфлікт, а тільки всіляко роздмухував його. Єдиний незаангажований свідок Кириченко спостерігала бійку й бачила, як Забаров прицільно вистрілив у Прокопчика. Можна уявити жах цієї дівчини, коли вона зрозуміла, що буде наступною. Віддаючи належне Забарову, він не забрав життя у незручного свідка... Все вищевказане свідчить не тільки про перекваліфікацію справи Забарова на частину другу статті 115 КК України, але й до залучення Лисенка до відповідальності за вбивство з хуліганських мотивів, з огляду на те, що за свідченням Лисенко перебував у стані алкогольного сп'яніння...
Адвокат Куреник побудував свій захист на тому, що його обрали адвокатом саме як колишнього слідчого, який може зрозуміти колишнього військового… Забаров прийшов до органів повинитися, і це зафіксовано слідством. Наміру вбивати, на думку адвоката, Забаров не мав, тому що з ранку намірявся шукати роботу, а не пристрелити Прокопчика. А за версією прокуратори, він замислив вбивство дорогою на автостоянку. Втім, приїхавши на місце події, він доброзичливо запитав: «Що тут трапилося?». Ніхто з свідків не стверджував, що Забаров при цьому випромінював агресію… Він намагався заспокоїти сторони, які сперечалися.… Далі про автоматизм… Я теж тренована людина, і знаю, як треновані відповідають на удар… Автоматично, добродії… Автоматично! Як колишній працівник МВС я розумію свого підзахисного. Якщо мене зненацька ляснути зі спини, то я відповім ще не таким ударом під дихало!!! Виучка Забарова і його вміння стріляти - пом'якшуюча, а не обтяжуюча обставина. Він знову протестує проти ствердження, що в діях його підзахисного був злочинний умисел, адже він не виношував свої плани заздалегідь. «Раптово виниклого наміру» не буває. Якщо рішення вбити виникає «раптово», то це свідчить саме про афект і емоції, які розряджаються в результаті сильного душевного хвилювання. Дозвіл на зброю йому було видано відповідними органами…. Психологічна експертиза проведена безграмотно, тому що експерт Кравцова не досліджувала стан його підзахисного на момент здійснення злочину. Він просить врахувати щиросердне каяття підсудного і все таки перекваліфікувати його діяння на необережне вбивство.
Дівчина Забарова попросила суд врахувати, що вона відшкодувала значну суму збитку потерпілим, і надалі, по можливості, сплатить будь-яку суму, яку призначить суд.
У своєму останньому слові Забаров вибачився перед потерпілою стороною, хоча ситуація була недвозначною, і наразі це його мати могла бути потерпілою. Він вибачається якщо його слова, які він говорив у свій захист, приносили біль сестрі Прокопчика. Потім він вибачився перед своїми рідними й близькими, котрим приніс багато горя і яких він вкинув не лише в катастрофічні матеріальні збитки, але й змусив страждати від принижень, образ, зневаги, презирства…. Понад усе він вдячний своїй нареченій, яка потерпала найбільше…. Він уявляє, скільки вона знесла при спілкуваннях з конвоїрами, коли займала чергу до тюрми о четвертій годині ранку. І скільки їй ще, бідній, доведеться перетерпіти... Він кляне той день і час, коли все це трапилося, тому що це миттєво перекинуло його життя… Все це скоїлось саме у той час, коли він майже знайшов роботу, збирався створити сім’ю і мріяв про донечку. Проте він наполягає, що вбивав не навмисно… І привів цьому безліч доказів. Він їхав з твердим наміром просто розрулити ситуацію… Трагедія трапилося з необережності...
… Лише пізно увечері суддя Дорош зачитала вирок.

Немає коментарів:

Дописати коментар