Частина друга. Командос

 
1

            За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі щохвилини когось вбивають (не рахуючи війни).  В  2000 році, наприклад, було вбито приблизно 520 тис. осіб... Вчені пояснюють цю смутну  статистику  закладеною у природу людини  агресивністю. Нашим древнім попередникам агресія, мовляв,  була потрібна на полюванні, коли  доводилося виборювати право на життя у дикої природи. З появою  холодної зброї  все і завелося:  то стріла іноді замість оленя влучить у вождя племені,  то дитинка себе випадково травмує ножем, а чоловіки  почали з'ясовувати стосунки з кам'яною сокирою у руках.  Тож  настала потреба в  законах. І з тих часів  лише царям, королям та іншим можновладцям дозволено вбивати своїх та чужих підданих. І їм за те – нічогісінько!  Навпаки заохочують за те та вшановують.
            Щодо простих людей, то їх слід  тримати в шорах. Головним правилом покарання довгий час було   «Око за око, зуб за зуб» у безпосереднім розумінні цього слова. Хоча подвійна мораль як народилася з людиною, так з нею і зникне. Рабів у старі часи вбивали безкарно, а в  Єгипті  життя кішки цінувалося більше ніж життя людини. Ось цитата із  «Зведення законів шумерського царя  Ур-Намму» (приблизно 2100 - 2050 до н.е.): «Якщо людина когось вбиває, то її потрібно умертвити». На перший погляд – мудро, і гуляє ця фраза з реферату до реферату, зі статті до статті... Втім далі йде таке: «Якщо людина вкраде, то буде вбита». І це вже не «око за око», це вже – «смерть за гаманець». У Законах вавилонського царя Хаммурапі людей страчували за абищо. Так, якщо  хтось дурив (?) цирульника  і той збривав знак у чужого раба,  то цю людину вішали  біля  воріт,  а цирульник повинен був заприсягти:  «Якби я знав, я б не виголив». І тоді його виправдовували...
            Або читаємо Салічеську  правду  (Lex Salica)  -  запис  древніх судових звичаїв салічеських франків, які в V-VI вв. створили  найбільше варварське королівство   в   Західній Європі.  Вбивство  салічеські франки карали штрафом. А страчували тільки за злочини з обтяжуючими обставинами. Та якщо   жінка  брала шлюб зі своїм рабом,  то все її майно реквізували до скарбниці,  а жінку оголошували поза законом. І будь-який  родичів  міг її безкарно вбити.
            Тож нам на старі закони краще не рівнятися. Для нас, сучасних мешканців Землі, безперечно  одне: вбивство людини - то тяжкий гріх.           І жодна релігія його не виправдовує. Ісус казав просто:  «Не вбий», а Будда  Шакямуні більш дохідливо: «Всі тремтять перед покаранням, всі бояться смерті… Так поставте себе на місце іншого. Не можна ні вбивати, ні примушувати до вбивства».
            Та ось ми відкриваємо книжки й вмикаємо телевізора...  А там – усі одне одного мочать і не лише у вбиральні. Злочин і найвища його форма – вбивство ваблять до себе літераторів і кінорежисерів.  Глядачеві, який  щось жує перед екраном після обридливого трудового дня, проста крадіжка з  шахраями вже нецікаві… Тому  література й телебачення базуються на стиску фактів і поданні споживачу такого світу, якого обивателеві не вистачає. А чого не вистачає в житті пересічного громадянина? Вражень, звичайно... І він тягнеться до кохання й крові. Певна  річ чужої крові... А ще краще - кохання, замішаного на крові.  І тому персонажі під пером письменника конають як мухи. Особливо дістається другорядним героям: самі благають, аби їх усунули зі шляху. І кого бентежить, що вони - теж чиїсь діти, матері й батьки… Хто цим опікується?  Закони жанру не дозволяють концентрувати на них увагу. Та й яким чином їх позбутися? Вирядити за путівкою до санаторію?  А раптом читач згадає: де вони і  як склалася їх доля?  Тож найлегше їх порішити  і водночас додати перцю  своєму  твору. Тому і вигадали  такий фокус: стріляють у головного героя, а влучають  в перехожого. Всі полегшено зітхають... 


            2

            На вихідних  виїхали до села,  де Ігор мав таку собі ничку. Купив п’ять років  тому  хатинку, про яку  його родина нічого не знала, платив сусідській жінці за догляд за майном, а іншому сусідові  віддав город. Натомість    коли   приїздив (а навідувався  він  туди коли-не-коли), користувався врожаєм та курятником скільки заманеться. Ту хатку він  називав своєю «продухою», де він  відпочивав від тестя, роботи та людей. Ольгу до цієї «продухвини»  чоловік запросив вперше… 
            – Усе під доглядом, – захоплено розповідав  він дорогою  про свою барлогу. –  І селянам добре, і  мені. Буває, дістануть на роботі чи вдома, так я  – сюди під різними приводами... Відпочину кілька днів і знову - в бій... Взимку люблю завалитися. Сніг, морозець, а я вугіллям натоплю й  втішаюся життям. А перед пенсією, якщо доживу, продам цю хату і придбаю віллу – вже офіційно. Будемо  там  з моєю доживати.
            Милуючись природою,  Ольга звернула увагу на жовті лани. Розкішні високі кущі з важкими суцвіттями  вкрили всю землю навкруги. Кінця-краю не було  тій цитриновій ковдрі!  Городянка від народження, вона захопилася  тим краєвидом і зажадала зупинитися, аби краще роздивитися, що воно таке.
            - Рапс, - пояснив невесело Ігор, коли вийшов з автівки. - Серце кров'ю припадає... Цей рапс тягне ґрунт так само як і соняшник. На цих ланах тепер п'ять років нічого саджати не можна... Біопаливо для Європи! Гітлер вивозив чорнозем силоміць, а, виявляється тут не сила потрібна, а хитрість. Мені це нагадує стару притчу з букваря як посперечалися сонце й вітер, хто з них сильніший. Побачили вони подорожнього і домовилися, що переможе той, хто змусить чоловіка зняти плащ. Першим спробував вітер, але чим дужче він віяв, тим щільніше подорожній кутався в плащ. Потім почало гріти сонце. І  мандрівник сам зняв плаща.  Так і в нас. Примусом німці не спромоглися вивезти  чорнозем, а тепер ми його самі віддаємо. Нівечимо своє останнє багатство - землю...
                До села дісталися опівдні.  Коло хвіртки їх зустріла  тітка Віра - худенька рухлива жіночка  років сімдесяти, запнена  у квітчасту хусточку.  Після того, як вона  продемонструвала охайне господарство,  Ігор сповістив її, що вони тут до завтрашнього вечора. Зайшли до будинку… Дві чистенькі кімнатки пахтіли глиною і свіжим побілом. Руда кішка вибігла із глибини кімнати й шугнулася у двері. А за нею навздогін –  чорний кіт.
Ольга із задоволення походила босоніж по споришу, який густо встеляв увесь двір. Потім  пішла до курей і замилувалася... Особливо їй сподобалася одна чорнушка, яка довго роздивлялася незнайомку,  схиливши голову скоса. Коли вона сипнула кукурудзу, то чорнушка  не кинулася з усіма їсти, а з гідністю вишукувала упалі зерна окремо від загальної юрби.
- Навіть кури мають свій характер,  що вже про людей казати, - сказала вона Ігореві, коли повернулася з курятника.
А той щойно вийшов з душу і порадив їй зробити те саме. Душова стояла біля сараю, духмяніла мокрими дошками як в дитинстві у бабусі. Коли з рушником через плече Ольга переступила поріг літньої кухні,  її коханий вже там щось куховарив.
–  Борщу зараз наваримо, – пояснив він весело. – Сільського, запашного… Ох! Вже і слина тече… До речі,  мимоволі обмірковував нашу бесіду про намір вбивства і дійшов висновку, що заздалегідь обміркований  намір не дає підстави збільшувати відповідальність. Іноді навпаки, та обставина, що людина не довго надумуючи здійснила свій намір свідчить проти неї.  Тобі ж легше, що ти не ламаєш над цим голову.  Так… У більшості країн заздалегідь продумане вбивство карається більш суворо. Але уяви  ситуацію: ревнивець вирішив майже одразу, коли дізнався про зраду своєї дружини,  здійснити свій намір і покарати коханця. Причина одна –  сприятливі обставини, яких потім можуть і не трапитись. Він подумав так:  «Ага, зараз є нагода, уб'ю – й кінці у воду. А то чекай потім  слушного випадку». І все. У твоїй Норвегії йому б дали років шість, а ти впариш від семи до п'ятнадцяти.
– Є ще дивна країна  Португалія, - задумливо сказала Ольга, придивляючись до цвілої ікони в кутку. - Там нікого не страчують і навіть  довічно не ув’язнюють. Граничний строк - 25 років. А засудженим до п'яти років  або дають випробувальний термін, або відтерміновують вирок.  Дивна країна Португалія...  Донька  моя її обожнює.  Так хоче туди поїхати, та грошей ніяк не назбираємо. Я не наскладаю, а  мій зять-лікар лише Єгипет і потягне.
Ігор промовчав... Він був у доброму гуморі і втішався собою… Цілком очевидьки сперечатись він бажання не мав так само як навчати  уму-розуму… Тож швидко припоручив їй чистити картоплю:
– Зараз   навчу тебе варити борщ. Бо готуєш ти чудово, а борщ – мишам на сніданок… Хоч голову мий...
– Не знаю, всі його хвалять. 
– Ті хвалять, хто кращого не їв. Дивись, як це робиться. Беремо свинячу грудинку: тут і кісточка й жирне м'ясце  – те, що треба. Кладемо у каструлю з водою... Бачиш: вода  скипає,  і утворюється шумовиння…. Ми його  старанно збираємо шумівкою... Поки м'ясо  кипить,  кришимо стиглі м'яті помідори в невеличку каструльку й ставимо на вогонь. Помідори тепличні, та які  є у червні… Тепер чистою ганчірочкою витираємо каструлю усередині, де шумовиння прикипіло до каструлі. Бачиш брудну обвідку? Зняли…Тепер ріжемо буряк.  Зараз на борщ беруть білий та рожевий буряк, бо лейби… Варити довго не хочуть. А мати моя брала тільки червоний буряк і варила його, допоки він не виварювався. Тож буряк ріжемо навпіл і нарізаємо пластинами, а потім – навскіс тонкою локшиною. Картоплю беремо таких сортів, які добре розварюються, і кидаємо у воду,  коли буряк вже виварився. Якщо картопля тверда, то треба її ложкою  розім’яти  об стінку каструлі… Так… Солимо. Помідори наші виварились… Так ми їх – на друшляк, а друшляк  у миску. Нехай стікають...  Тепер ріжемо капусту навпіл, ставимо половинку капусти качаном догори й тоненько  кришимо по колу аж поки не дійдемо до качана. Ніколи не бачив, щоб хтось  правильно різав капусту...  Ріжуть абияк.  А треба тільки так, як я оце показав. А ти поки біжи до сусідки і попроси солодкого перцю, а  на нашому городі нарви кропу.
– Чому це я проситиму у сусідки?
– Ти не в місті! Тут все простіше, а в сусіда теплиця, а там є перчина. Червоної проси!– крикнув він навздогін.
…Хвилин п’ять вона тупцювалася  біля паркану у роздумах, яким чином  викликати сусідку. І таки вирішила  піти  до її хвіртки через вулицю. Вийшла кругленька жіночка  з приємним обличчям. Не знаючи як себе презентувати Ольга подумки вичортувала Ігоря і пояснила жіночці, що вона сусідка зліва і варить борщ. А без червоної перчини аж ніяк. Та сусідка не здивувалася і за мить   винесла дві великі перчини –  зелену і червону. Опісля  вказала на хвіртку у паркані, якою Ольга вийшла просто на свій город. «Свій»….  Щойно назбирала   зеленого пахучого кропу, як  загавкав собака і вона побачила тітку Віру, яка про щось перебалакала з Ігорем і пішла. Гарну  ничку винайшов собі її любчик... Нічого не скажеш... Від міста недалеко... А потім новий будиночок прикупить, щоб сусіди не розповідали дружині, хто тут до нього наїздив.
Коли увійшла до кухні, Ігор вже жмакав у друшляку помідори своїми сильними волохатими руками.
- Так...Дивись далі. Капуста вже у каструлі. Тепер руками вичавлюємо томатний сік через друшляк і виливаємо його в каструлю... Покипіло  трохи й кидаємо нарізаний солодкий перець. Тепер найголовніше  - заправка! Шматочок старого сала перемішуємо з  дрібно нарізаною цибулею  й секатором перетворюємо цю суміш у кашу. Без  цієї  заправки  борщ - ніщо. Старе сало надає  українському борщу дух! Кидаємо заправку, трохи покипіло,  трусимо кроп і знімаємо з вогню.. І лише тоді сиплемо  дрібно нарізаний часник.  Зверни увагу, ніякою моркви…  Все, борщ готовий. Тепер йому треба настоятися…  За півгодини можна їсти.
Загавкав рябко…. Тепер  привезли газові балони. Тільки-то Ігор розплатився, як в нього задзвонив мобільний. Чоловік  вийшов за двір і довго з кимось розмовляв. А коли повернувся, то повідомив, що ввечері матимуть  гостювальників: начальника РВВС із сусіднього обласного центру  з другом-бізнесменом.
-  Їдуть з Криму до столиці, – поясняв Ігор, миючи руки під краном. – От чортяки!  Впилися  як свині, усілися до автівки і один каже водієві їхати до Ялти, а другий – до  Києва. І  миттєво поснули. Водій виїхав за місто, думав, думав, що йому робити і вирішив їхати до Ялти. Зараз вони вже тверезі як огірочки.  Їдуть  додому вже без водія і  до нас  заїдуть по дорозі. Так… Борщ у нас є, зараз ще зганяю у лавку.
Увечері,  дійсно, з’явилися  на джипі два візітери: начальник РВВС Швайко - кривоногий невисокий і  непропорційно пузатий дядько та його  друг Анатолій -  сухорлявий, середнього росту, трохи сивий і з залисинами. Вони теж привезли з собою чимало наїдків,   і Ольга заходилася все нарізати та подавати на стіл. Поки все наладнали, почало сутеніти... Виставили  у дворі під старою грушею стіл, на якому  поруч з сільським пахучим борщем  сусідила міська суха ковбаса, сир та інший джентльменський набір. Щойно підняли чарки як у хвіртці з’явився  кремезний чолов’яга. Виявилося, то сусіда-фермер, який засаджував   город і чоловік тієї пухнастої усмішливої жіночки, що  дала перчини…  Ігор всадовив фермера за стіл і  налив  йому коньяку. Той не пручався... Хильнувши з півстакана, селянин крекнув і розповів, як тиждень тому  хтось намагався влізти в будинок, та добре що собака загавкав і він вийшов та кишнув  злодіїв.

-  А як ваші справи? – запитав Ігор сусіду. – Їхав сюди - серце кров'ю обкипало, як на рапс дивився...
-  А що робити?  Приїздили голландці, дають 350 євро за тонну. Все наразі йде  на експорт. Мита ж немає, а нам дають живі гроші. Приїздять фахівці, консультують як вирощувати… Усіляка тобі підтримка, аби саджав. Ці голландці цілий місяць тут жили...
– Та він же землю висмоктує!
– А голландці кажуть,  навпаки – збагачує…
-  А пшеницю тут ще сіють?
- Пшеницю вже ніхто не сіє...Я тобі більше скажу, Ленідович... Вже половина землі у наших краях  іноземцям спродана.
-  Так земля ж не продається!
- На підставних  поки по оформлювали у довгострокову оренду. Тепер у Києві оброблять  депутатів, і  наступного року, кажуть, землю почнуть продавати.
Сусіда пішов...  А Ольга   почула себе  трохи  незатишно в суто чоловічому оточенні. І  лише з однієї причини: начальник РВВС  лаявся, і Ігореві доводилося  його час од часу присаджувати, щоб той притримував язика. Швайко  вибачався, та за мить  забувався знову. Пив він  не по-дитячому, заливаючи собі коньяк просто у горло одним ковтком. Його друг-бізнесмен поводився сумирно, ані пари з вуст. Це він скомандував їхати до Ялти та тепер   пив лише воду, хоча його і вмовляли пропустити чарчину й нікого не боятися через те,  що він їде із самим Швайком, якого знають у радіусі мінімум п’яти  областей. Та Анатолію було досить триденної пиятики, від якої він ледве одійшов. Він  наминав борща і все просив добавки. Раптом розмова повернула у другий бік – про російського небожа Швайка, який служив у військах спецназу. Спохмурнівши  Швайко  оповістив, що той  вже у  Чечні. Поки що все нормально, та він майже впевнений, що добром це не закінчиться,  якщо навіть хлопець   і повернеться додому. Востаннє, коли  бачився з ним, то вже помітив відхилення у  психіці.
– А як він потрапив до спецназу? Добровольцем? – запитала наївно Оля.           
-  Ви що? Туди добровольців не беруть... Хіба що  дуже хтось благає, та потім такі однаково відсіюються. До спецназу лише відбирають. І племінника  мого відібрали...Щось таке побачили у хлопцеві...
-  Мені буває смішно слухати, як в судах захист будується на тому, що колишній військовий  не знав, якого пістолета купив та яку кулю туди вклав, – посміхнувся  Ігор.
- Не знав яку кулю вклав, – скривився Швайко, оголюючи червоні ясна й жовті зуби. – Безглуздя якесь... Зараз  спецназом називають різні армійські підрозділи з посиленою фізичною підготовкою, і кожний качок себе  вважає спецназівцем.  А у справжньому спецназі  йдеться про руйнування й цілковите знищення особистості,  тобто людину перетворюють у вибуховий заряд, наповнений ненавистю й лютістю.  От мій племяш саме у такому загоні й опинився, як я здогадуюсь…  Сестра моя  ще того не розуміє… А я так тямлю, що не дочекається вона онуків від свого єдинака...
– А мій син сказав: «Папа, я – пацифист и это неизлечимо».  Довелося відмазувати від армії, – вставиви свої п'ять копійок і Анатолій, запиваючи тривну вечерю колодязною водою.
- Молодець, - схвалила  Ольга, а потім подумала:  що вона бовкнула? Молодець, що тато-бізнесмен  відмазав синулю від армії?  І виправилася:
- Молодець, що пацифіст...
- Який молодець, бля? – втрутився Швайко. –  Зараз армія - рік. Чого не служити?  Олечко, я вам, бля, розповім, щоб ви зрозуміли хто такі спецназівці. У спеціальних підрозділах військового відомства вчать убивати... А  соціальною адаптацією   після їх звільнення Міноборони не займається. Проте   вбивати  вчать якісно й  безкоштовно, мля.
- Ну, убивати вчать не лише спецназівців, а взагалі всіх військових, - заперечив Анатолій. Ользі здалося, що він хоче їй сподобатися своєю ерудицією.
– Так, головна наука військових - вбивати, – вів далі підпитий Швайко. – Тобто, як фізично усунути живу людину. А в спецназі, бля, ця наука досягає досконалості. І задля  цього у якості мішені їм ставлять фігуру людини. Потім  інструктори клеять фотографію чоловіка на  гарбузи та кавуни, залиті червоною фарбою... Це для того, щоб бійці звикали спокійно дивитися на те, як голова супротивника розлітається, бля,  кривавими жмутами...
- Прийомів дуже багато,  всіх не переказати... - додав Ігор, бажаючи перевести розмову на іншу тему, бо переконати начальника РВВС хоч три хвилини не лаятися був неспроможний.  Та Швайко не звертав  на нього жодної уваги і вів своє, дивлячись  єдиній в їх компанії жінці просто в очі.
- Відмінна риса спецназівця - ніякого попереджувального пострілу. Бо попереджувальний постріл - то для мирного життя. От візьмемо нас, мля, ментів... Я, мусор поганий, мушу дотримувати правових норм. Погано чи гарно – то вже інше питання. Мушу дотримуватись!  А ось мій племяш... – тут Швайко  засмутився і розлив коньяк по чарках. – Пропоную випити за тих, хто вже ТАМ! 
Пропустили мовчки, не чаркуясь, і Швайко доволі сумбурно продовжив.
 – Так от… Небіж мій…. Він попереджувальний постріл не зробить… Бо психологія спецназівця докорінно відрізняється від психології розвідника, оперативного працівника чи міліціонера... Армійський стрілець, бля,  самостійно приймає рішення, кого знищити і  не чекає дозволу на постріл. Постріл -  один, а схибити  він не  має права.   А в  снайперів взагалі  девіз «Один постріл - одна ціль».  То цивільному страшно вбивати, а в армії  тільки цьому і вчать. В училищах, в академіях... І не в абстрактному сенсі слова, а натурально. Як у педагогічному інституті вчать дітей вчити, у медичному – лікувати, а  у військовому - вбивати.
 Ігор  плеснув Ользі  трохи  вина і винувато на неї подивився, начебто вибачався.  А Швайко  тільки похитав важкою головою і знову вп'явся  їй в очі. 
– Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення?   Так слухайте: дезорганізація  керівництва,  диверсії,  напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці  вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та  їхніх  заступників. А  методи їх роботи  – підкуп, шантаж, психологічний тиск... Ви як собі їх  уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по  лісах і ночують просто неба? Аж ніяк... Живуть, мля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються  на іномарках під виглядом  туристичних груп, спортсменів,  бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням   предметів, що колють та ріжуть.   Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут  одного здоров'я замало… Тут  необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму... Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.
Ігор палив, поставивши лікті на стіл і слухав. Аж ось наважився перервати монолог свого сп'янілого товариша.
– Ти  простіше кажи. Спецназівця вчать  не боятися крові й бути здатним вбивати  супротивника в тісних приміщеннях, коли дивишся  людині просто в очі. І вбивають  вони   переважно   невинних людей, бо кожний солдат спецназу мусить неодмінно  виконати свою задачу.
- Так, - підтвердив Швайко. – А як їх вчать? Кидають у воду - і пливи. Не виплив — що ж...  Так сталося… Вчать  нічому не дивуватися й нічого не боятися.  Перша зустріч мого племяша з кров'ю була такою… Пробачте, Олю, якби ви не були суддею,  я б вам цього не розповідав… А ви, як я розумію, всього набачились… І ви мусите знати... Так от… Його  примушували плазувати в крові і різати вагітних кішок тупим лезом... Словом, не для жіночих все це вух, навіть, якщо це вуха судді...
- Такий вечір... – почала Ольга (а вечір і справді був чудовий: тихий, теплий. На заході небосхил перетворився в червону тоненьку смужку). - Десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі  виблискують.
- А мені цікаво...  – з протягом сказав Анатолій. – Що твій племінник ще розповідав?
- Мало він розповідав.... Та я й так  знаю... Входить до кімнати, а йому  на шию змію. Вранці  суне ногу в чобіт, а там -  сірий пацюк. Суботнього вечора, коли, здавалося б, після важкого тижня можна й перепочити,  кидають до маленької тюремної камери, а там – злий собака. В  руках  завжди зброя... А звикнувши до зброї, вони і в цивільному житті не можуть від неї відмовитися. А техніка виживання? Якось взимку викинули їх втрьох на парашуті у тайгу. Ні карти, ні компасу. Лише   калаш з один патроном, мля. І що таким молодцям у цивільному житті   робити?
-  Солдат спецназу - це просто ходяча зброя, – підсумувала  Ольга..
- Так, – не зупинявся Швайко. –  Ходяча зброя...  І щоб виконати завдання він силою  витягне з будь-кого  необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте? 
–  Я читав одну книгу, - вступив до розмови Анатолій, - і вона мене вразила. - Якийсь Міллер написав. Називається "Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів». 
–  Читав  і я цю книжечку, – додав Ігор.  - Тільки цей Міллер насправді колишній російський спецназівець.
- Може й так... Так от Міллер   наводить цитату  якогось чи то  Стайнера, чи то Свайнера... не пам'ятаю. Цей Стайнер-Свайнер написав "Підручник дилера смерті". І він пише, що в  США   професійних убивць використовують  і армія, і мафія... Спецпідрозділ  флоту «тюлені» дає заробіток платним вбивцям, а сили спецпризначення мають свої власні елітні "команди вбивць", куди беруть  надзвичайно витривалих професіоналів, які діють методами командос - особливо підготовлених до сутичок вояк. Це - майстри холодної й вогнепальної зброї, єдиноборств, і водночас освічені й добре виховані люди... Стайнер прямо пише, що всі уряди навчають вбивць. Особливо вербувальники придивляються до пристрасних мисливців, чиї риси та інтелект  якоюсь мірою збігаються із психофізичними характеристиками професійних убивць. Перспективними кандидатами є й ті, хто зі своєї ініціативи займаються різними видами контактних єдиноборств, карате, бійкою, ножем і таке інше.
– А я читав іншу книгу...- почав Ігор, та Швайко його перепинив.
- Вийдемо…  Я сюди, бля,  не для того їхав, щоб літературні бесіди вести.
І вони вийшли за хвіртку.  А Ольга заходилася прибрати зі стола та готувати каву. Щоб не мовчати вона спитала Анатолія:
- А ви чим займаєтеся?
- Купи-продай... Нічого цікавого. Вася - мій шкільний товариш, тож ми з ним трошки погуляли...
- Який Вася? А...Швайко...
- Так... Вирішили трохи відірватися та  опинилися в Ялті… Вашій роботі не позаздриш… Увесь час із злочинцями, вбивцями...
- Авжеж…  Та я вже звикла...
– Я десь вичитав цікавий  факт. Якщо не заперечуєте,  я продовжу тему. Виявилось, що під час війни більшість солдат у бою не стріляють через внутрішній опір. І тепер  солдат в армії  спеціально навчають переборювати цей внутрішній опір... Уявляєте якими методами?  А потім ці душі виходять у цивільне життя  й застосовують там всі навички...
- А телебачення? - підхопила Ольга. - А література? А комп'ютерні ігри? Скрізь  насильство. А як це страшно в реальності. Як страшно й боляче бачити очі батька, якого  такий от навчений державою «командос» позбавив дитини.  А за гратами вони ніякі не герої... Белькочуть  щось про те, як ні сном, ні духом не відають, яким чином  із шумового пістолета зникла перетинка...  Таж в цивілізованих країнах такі люди все життя   під доглядом уряду, а в нас, навчившись стріляти,  хлопці беззастережно намагаються використати отримані знання  в охороні, бандах, мафіях... 
- Так, я згодний: навчені стріляти люди –  небезпечні для суспільства. Але не треба забувати, що саме суспільство зробило їх такими й нічого не зробило для їх повернення до  нормального життя. І потім громада розплачується за це. Хіба не так?
- Та так...
Коли Ігор із Швайком повернулися на столі вже стояла кава з тістечками. Зітхнувши,  Швайко шумно сьорбнув з чашки і подивився навкруги:
- Яка краса...І навіщо люди вигадали науково-технічний прогрес? Як ви там казали, Ольго Володимирівно,  «десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі  виблискують»?
І раптом заспівав низьким потужним голосом:

-        Ой, дівчино, по гриби ходила,
      В зеленому, гаю заблудила 
      В зеленому, гаю заблудила!
      Приблудила до зеленого дуба:
      Оце отут  я, ночувати буду
      Оце отут  я, ночувати буду!

                На її очі навернулися сльози... Це була мамина улюблена пісня. Колись  вона  зі своєю сестрою  чудово співала  її  у два голоси...  Ольга вже тепліше поглянула на Швайка і підхопила:

                – Я  ж думала, що дуб зелененький,
            Коли бачу - козак молоденький
            Коли бачу - козак молоденький.

Всі співали, крім Анатолія, який навіть не підмугичував. 
– Це я був одного разу на Львівщині, – став розповідати Швайко.  –  Їздили до родичів дружини. Сіли от так увечері під грушею, випили, те-се... Аж ось хазяї  переморгнулися та як затягли «Огней так много золотых на улицах Саратова». Я охренів, мля. Не дав їм і доспівати. Кажу: це я сюди пхався за 1000 кілометрів, щоб кацапські пісні співати? А вони: ми думали,  вам приємно буде. А я ж наполовину кацап, бля, в Іркутську народився і до восьмого класу в школу там ходив, поки ми  на Україну не переїхали. І мати  моя  так гарно українські пісні  співала. Тож  як гримнув – «Ой, дівчина по гриби ходила…», вони ледве з стільців не  поперекидалися, бля.
–А цю знаєте? – спитав Ігор. І сам собі відповів. – Цю пісню ніхто не знає. Я народився на березі Дніпра.... І там  з дідів-прадідів її співають:
                - Баламуте, вийди з хати,
            Хочу тебе покохати,
            Покохати та й забути,
            Всі ж ви хлопці   – баламути.
Цю пісню дійсно ніхто не знав.
– Найстрашніше, що з нами вони і підуть, - підвів підсумок Ігор... - Ми ці пісні ще від батьків чули, а наші діти  їх  зовсім не знають. Моє рідне село скоро перетвориться у  «заповідник». А там  така природа! Глибокі балки, яри, степ широкий, кручі... А деінде  збереглися навіть залишки гранітних скель і верхівки кам'янистих островів. Та якийсь депутат вже накинув око на ці землі, зробить вхід по 50 гривні, понаставляє шашличників-чебуречників,  і – кінець природі… Під кожним кущем валятимуться пляшки, обгортки та  інше лайно. 
 … Гості виїхали о другій годині ночі. Провівши їх, Ігор знову пішов у душову, а Ольга вирішила ще трохи подихати свіжим повітрям. Наприкінці городу  вона натрапила на невеличке болото. Кумкали жаби, цвірінчали та шипіли цвіркуни... Була дивна тиша, мир та спокій... Сидячі на вогкій траві вона згадала Анатолія. Перед тим, як поїхати він взяв номер її мобільного. Сказав, що хоче проконсультуватися з одного питання. Ох вже ці консультації…
За півгодини до неї наблизилась біла фігура. Ігор присів поруч…
– Надивляйся на природу, бо у місті такого не побачиш. Всі кудись квапляться, поспішають. А куди поспішати? До смерті своєї – ось куди.
 - Та так...Коли квапишся - швидше летить час, тобто саме життя.
 – Ніколи нічого не треба чекати і щось квапити - воно саме прийде. І наше життя от так промайнуло... Не помітили, як попереду –  старість.
Помовчав і міцніше пригорнув Ольгу до себе.
- Олько, Олько... Знаю про що  ти думаєш... Якби ми тоді одружилися, то не мали б сьогодні такого чудового вечора... Набридли б одне одному до чортиків, і я б наразі сидів з іншою. А ти б мені уїлась як хрін.
Посміхнувшись, Ольга подумала: «Ще все попереду...». А вголос уїдливо сказала:
 - Але ж я так і не довідалася, як це - бути дружиною. Хоча б рік в заміжжі побути, от тоді б і вирішила, що краще: бути обридлою, але законною дружиною і працювати десь  в бібліотеці на пів-ставки або мати раз на життя романтичний  вечір під місяцем.
 - Я тобі одразу  відповім: краще цей єдиний  вечір під місяцем.
 - Та звичайно... Роки самітності – за один вечір під місяцем...
 - Та яке в тебе самотність? Ти просто не знаєш, що таке самотність і Бога тим гнівиш. У тебе навіть кота немає. А самотність - це купа котів, які заступають все інше. Самотність - це коли живуть не своїм життям, а особистим життям котів та собак. «Моя  Мася загуляла й не знає кого обрати: Васька або Кузьму. Гуляє моя кицечка з обома, а ті її ревнують». Мій двоюрідний брат пішов колись жити до однієї жінки. І  місяця  не витримав... Каже, кожну ніч по йому коти лазили - драбинкою у кватирку, потім на стіл,  зі стола  на диван, де він спав. І добре б свої коти, а то – із усього села… І лізуть, і лізуть… І лізуть, і лізуть… І всі – до цієї Масі.  Якось його терпець увірвався: «Вижени їх! Прийми ту драбинку!». А жіночка: «Ти що? Вони змерзнуть!». А на вулиці – жовтень місяць… «Та най хазяї за своїх котів  турбуються!» – не витримав брат. А вона: «Хазяї цих котів – остання сволота: не пускають їх ночувати до хати, а змушують у клуні мишей ловити». З місяць він потерпів ці нічні котячі розборки  за Масю з переходом у котячий клубок, а тоді і каже: «Або я, або коти». І жіночка обрала котів...
- Так і вона не самотня. Має котів й навіть є з чого обирати. Бачиш, дядька вигнала, а котів залишила…


3


            … Суддя знов упірнула у своє  крісло... Під час довгих засідань так зручно зануритися у протертий дерматин. Порушення, звичайно... В кіно судді сидять прямо, голову тримають високо. Та висиджувати годинами з піднятим підборіддям непросто: болить хребет, ниють м’язи шиї..  Що ж...Мантія та  крісло з високою спинкою мусять навівати  повагу до суду. Та яке благоговіння може викликати ця брудна стеля в патьоках та стертий лінолеум? На тлі цієї убогості поваги можна  досягти лише справедливим суддівством. А для винесення  правдивого рішення (щоб з ним погодилися обидві сторони)  потрібен  ретельний розгляд справи.
            Нема чого казати: погані  умови праці впливають і на незалежність суддів, яка за законом  має бути забезпеченою   шляхом створення    необхідних    організаційно-технічних   та інформаційних   умов,   матеріальним і  соціальним забезпеченням. Матеріальна незалежність судді – запорука його незалежності. Але в тому є і зворотній бік медалі. Візьмемо, наприклад, суд Заводського району. Євроремонт, до судді не проб'єшся, бо секретарки (справжні секретарки, а не секретарі суду) пильно охороняють своїх начальників.  Диктофон там заборонені, а атмосфера у коридорах – напруженіша ніж деінде. На дверях  охорона  записує прізвище, ім'я по батькові кожного, хто переступає поріг і мету візиту. А апеляційний суд захлинається від скарг  на   суддів Заводського району.  При тому їхній голова  отримав звання «почесного судді» від самого Ющенка…  А в нас, подумала  суддя Дорош,  голова  із владою  на «ви», ні з ким особисто не лигається, тому і стіни ці  обдерті,  а квартир майже не надають… Отака-то ціна відносної незалежності від  влади.
Щодо нарадчої кімнати...  Зроду-віку суддя Дорош її не мала, хоча за  законом  вона  має примикати безпосередньо до залу судових засідань з боку процесуальної зони і мати окремий вхід із залу, розташований так, щоб під час пересування суддя не контактував з публікою. При нарадчій кімнаті мусить бути навіть  санвузол, щоб судді (Боже збав!)  не стикалися з учасниками процесу. Також у приміщенні суду повинні бути кімната для свідків, кімната для учасників процесу (адвокатів і прокурорів), хол для публіки... За кордоном палаци правосуддя —   то монументальні будівлі, які видно здалеку. А в Україні не в кожного судді є Інтернет. А що то за суддя без законодавчої бази? 
Та тут  треба дякувати, що хоч перуки й рукавички не змушують носити…          
- Прошу всіх сідати..  Сьогодні ми допитуємо експерта з психологічної експертизи.  Назвіть, будь ласка,  свої прізвище, ім'я та по батькові, де живете, коли народилися й де працюєте? 
            - Кравцова Майя Пилипівна, народилася 25 липня 1958 року, проживаю  на вулиці Червоній, 18/1, працюю психологом, старшим судовим експертом.
- Скільки років працюєте експертом?
- Двадцять п'ять  років.
- Майя Пилипівна, суд вам роз'яснює, що ви викликані в судове засідання  як експерт по кримінальній справі за обвинуваченням Забарова Юрія Олександровича в навмисному вбивстві й незаконному носінні вогнепальної зброї. Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?
- Зрозуміло.
- Адвокат Куреник, прошу вас, ставте питання.
- Скільки часу  ви досліджували підсудного?
- Два тижні.
- Чи дотриманий  строк проведення експертизи?
– Так...   Ми провадили комплексну психолого-психіатричну експертизу. Коли до нас надходить досліджуваний,  ми ще не знаємо висновків психіатрів. Суміжні питання ми вирішуємо спільно, робимо висновки, які   додаються до висновку.
- Які методики ви застосовували у своїй роботі?
- Ті, які вважали  за потрібне. Регламентованих  методик не існує. 
– Особливості    поведінки   підекспертного  в  проблемних  ситуаціях стосуються компетенції психолога чи психіатра?
– Зважаючи на предмет чого. Все залежить від конкретної людини й конкретних обставин. Під час спеціальної бесіди розглядаються питання чи   не був підекспертний  у тимчасовому  хворобливому розладі під час і напередодні конфлікту, а також  в якому емоційному стані він перебував.
– Що мається на увазі під «спеціальною бесідою»?
– Це коли крім загальних тем, дослідження анамнезу розглядається конкретна ситуація, конкретні обставини, у яких перебував даний піддослідний.
- Чому  не враховані  позитивні характеристики підекспертного? Тобто, що він  - лагідний син, турботливий батько, надійний товариш, який не залишить у біді й на якого можна покластися. У справі є свідчення  друга  Забарова, який розповів, що Забаров їздив в інше місто для того, щоб купити ліки для його важкохворої дочки й відмовився взяти за це гроші. Це враховувалося при експертизі?
 - Всі відомості, які характеризують підекспертного  в минулому, враховані. В акті перераховані всі позитивні якості. Забаров  за  характером спокійний, урівноважений, чуйний, завжди готовий стати у поміч, має інші позитивні якості.
   - Чому у звіті відсутня інформація про індивідуальні характеристики підекспертного  з урахуванням ретроспективи?
   - Аналіз ретроспективної частини у висновку присутній. Підекспертний приїхав на прохання вітчима до місця події і вирішив втрутитись у конфлікт. Відзначає, що хоча й був схвильований, але не настільки, щоб діяти несвідомо й безконтрольно. Ситуацію контролював, розумів, що може виникнути бійка, діяв відповідно до ситуації. Коли  ж обставини загострилися, і потерпілий почав поводитися зухвало, він витяг пістолета. Стріляти не збирався, та й мотиву не було, хотів розрядити ситуацію й знову перейти до переговорів. Зробив попереджувальний постріл у повітря, сподіваючись, що це заспокоїть присутніх. Однак потерпілий кинувся на нього з якимось гострим предметом. Після пострілу з метою самозахисту наказав товаришу викликати швидку.  Про те, що трапилося, шкодує. Вважає, що його дії не були навмисними, і він діяв з метою самозахисту.
-  Які конкретні тестові методики ви використовували, коли робили висновок про відсутність у підекспертного  контрастних особливостей, проявів характеру?
– Проби на пам'ять і увагу, таблиці Шульца, субтести з методики Векслера й таке інше.  Ми відповідали на питання слідчого  «Чи перебував Забаров  у стані сильного душевного хвилювання під час скоєння злочину?».
- Чи  можете ви надати суду  таблиці й тести, які заповнені рукою підсудного?
Зазвичай вони не зберігаються… Треба подивитися... Інструкція цього не вимагає.
- Скільки часу ви витратили  на експертизу?
-  Достатній строк.
- Забаров перебував у вашій установі два тижні.  Цього було досить?
- Так. Досить.
- У підсудного є питання?
- Так. В мене коментар щодо психологічних тестів. Прошу внести до протоколу, що з мого погляду ніяких тестів зі мною не провадилися й навряд чи експерт зможе підтвердити інше. Зі мною експерт-психолог розмовляла один раз протягом п'яти  хвилин. Ось і все дослідження.
- З вами працювали в достатньому обсязі...
- Більше питань немає.
-  Суд має питання. Ви стверджуєте, що застосовували  методики, графіки і таке інше. А підсудний твердить, що ніяких таблиць він не заповнював. Суд у вас запитує: чи ви провадили тестування?
- Так. І в достатньому обсязі, щоб зробити відповідні висновки.
- Скажіть суду, чи має підсудний  індивідуальні психологічні особливості, які  б істотно вплинули на його свідомість і діяльність?
-  Я не можу відповісти на це питання...
- Адвокат Куреник,  є питання?
-  Шановний суд, захист наполягає на тому, щоб експерт надав усі графіки, таблиці і інші матеріали, які заповнював підсудний при проведенні дослідження. 
- Експерт Кравцова, дякую, можете бути вільні.
- Ваша честь у захисту є клопотання щодо  КСППЕ за участю експерта-психолога Кравцової. З експертного висновку незрозуміло, якими методиками користувалася експерт. Також незрозуміло, скільки часу провадилася психологічна експертиза. Експерт стверджує, що заповнювалися якісь таблиці й тести,  у чому захист сумнівається.  Тому захист висуває клопотання про направлення  вимоги до бюро судової експертизи надати графіки, таблиці й інших інструментальних матеріалів, які використалися при проведенні дослідження й були заповнені підсудним.
            - Які думки учасників процесу?...  Проти лише потерпіла…. Суд вважає за необхідне задовольнити 
клопотання й викликати завідувача відділенням судово-психіатричних експертиз для пояснень. 
На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва. 
Суддя вийшла із залу засідань. «Адвокат потерпілої знову не поставила жодного питання...».
Зайшла  до свого кабінету і дістала із книжкової шафи  «Патопсихологічну  діагностику». Там прочитала, що шкала Векслера використовується для оцінки пам'яті і  складається з 7 субтестів. Дослідження провадиться в один прийом і реєструється на спеціальному бланку...
Подзвонив начальник районного РВВС.
- Ольго Володимирівно.... Я з приводу виправдувального вироку...Недобре...Тут наш  слідчий  мало не під слідством...
- Недобре? Куму  недобре?
 
4

Настали спекотні дні... В мантії вже не всидиш... Ольга Володимирівна ледве дочекалася кінця робочого дня. Щойно секретар пішла додому, зателефонувала сестрі: серце мліло за рідною душею...
І що за людина ця Катерина? У її віці люди в начальники вибиваються... З її-то розумом! А Катря така непостійна…. У керівники і не тягнеться... Якби зарекомендувала себе, як серйозний працівник, який прагне кар'єри, то міністром була б. Так ні... І навіть її зовнішній вигляд не відповідає іміджу дами... Джинси зі светрами — найулюбленіший одяг...
- Катруся, як там з роботою?
- Біда та й годі, - защебетала сестра напрочуд весело. - Сьогодні їхала через все місто в якусь «Мазаницю» лише для того, щоб заповнити дурну анкету на п'ять аркушів. А ще зажадали рекомендації з останнього місця роботи. Хто мені надасть ті рекомендації? Ота стерво, від якої я втекла? Я їм сказала, що то неможливо. Вони і вчепилися: хіба ви погано розійшлися? Як цим дуриндам довести, що якщо я за власним бажанням пішла з роботи, то це не означає, що я - погана? Адже я тихо пішла... Мене вижили, і я не чіплялась за місце... Пішла собі та й годі... Та це нікому не потрібно. Очі в них якісь скляні. Боже, що то за структура – успішна компанія?...Кого вони набирають? Що то за люди? І чи люди? Я хочу у маленьку дружню фірму.... А тут замість до побачення – «ми вам пертелефонуемо...». І брешуть. Завжди брешуть: ніколи не передзвонюють...
- Та не бігай ти по тих великих компаніях! Не втрачай надію, напиши резюме, розмісти його в Інтернеті...
Так і зроблю…
Після роботи Ольга неквапно пішла додому. Вечірнє місто тихше за денне... Людей - небагато, бо майже всі мешканці роз’їхалися по своїм спальним масивам. Не поспішаючи зайшла до магазинчику і навіть купила собі там нову кофтинку. Коли вже ввійшла у під'їзд, біля ліфту побачила бороданя незрозумілого віку: чи то хлопець, чи то чоловік…. М'яті джинси, картата сорочка на випуск, русяве волосся до плечей. Незнайомець вийшов разом з нею на п'ятому поверху і звернув праворуч. І тут вона згадала, що це, мабуть, нарешті в'їхав новий мешканець замість інженера, якого поза очі називали Птеродактилем через його схожість з древнім птахом.
Щойно повечеряла, як у двері постукала сусідка з квартири навпроти Рита. Базікало страшне ця Рита.... За радянські часи працювала в сфері торгівлі, а тепер перекваліфікувалася у мерчендайзера. Рита вивернула купу новин. Син її перейшов на нову роботу: раніше розповсюджував пшоно, а тепер – гречку. Сашко Марковський одружився, а в Суханкіних народилася онука. Тіна з сьомого поверху, ефектна блондинка за шістдесят, яка завжди якось дивно вдягалася (наприклад : під рожеві на високих підборах боти – ядуче зелену куртку, або в страшну спеку - чорний костюм з капелюхом у вигляді таблетки з вуалькою) вийшла черговий раз заміж. А багатії Голобіни емігрували до США.
Ти краще скажи, хто замість Іхтіозавра в'їхав?– втомлено спитала Ольга.
Якого іхтіозавра? – сусідчини очі полізли на лоба.
Чи як його там?
А!!! Птеродактиля?
Так, Птеродактиля…
- А!!! А ти ще не знаєш? Художник!
- Художник?
- Так, художник... Та тільки невдаха.
- Невдаха? Чому невдаха? Бородань... Розхристаний такий…
- Мій Котя його знає.
Ритин брат, сорокап'ятирічний «колобок» Костянтин, теж був бороданем і теж – художником. Але успішним... Котя вважався зразковим сім'янином, і увесь час тільки й торохтів про свою дитину: то його донька, восьмирічна Мася, те, то його Мася – це… Як Мася прокинулася вранці і далі цілісінький день в подробицях, до того моменту, як вона пішла у ліжко. А враховуючи, що Масін день (як звали дівчинку насправді, Ольга все забувала спитати) був розписаний по хвилинах (танці, мови, акробатика і то ще не все), говорити Коті було про що. Переслухати його було неможливо. Колись Рита запросила сусідку на свій день свого народження, і там був Котя, який нікому не давав рота розкрити, навіть своїй сестрі, яку він перебазікав. Чомусь Оля думала, що і малює Котя лише свою Масю. Втім, ні... Виявилось, що головні персонажі його картин – «мамі» й «папі», які емігрували до Німеччини і жили там у притулку для людей похилого віку. Зрозуміло, що німецький притулок не порівняти з українським: медичне обслуговування, сервіс і таке інше. Котя їздив до батьків по два рази на рік і привозив звідтіля безліч ескізів та картин. Тоді ж він і продемонстрував своє полотно, яке підніс сестрі у подарунок: коротко стрижена сива худа бабця на тлі акуратного двоповерхового будиночку. Кругом зеленіли такі самі коротко стрижені свіжовимиті охайні газони (Ольга тоді ще згадала свою бабусю, яка до кінця днів кожного ранку розчісувала своє довге чорне волосся і закручувала косу кругом голови). Навколо «мамі» з’юрмилася купка однаковісіньких стандартно стрижених і сивих кощавих бабусь. Одна в одну. Якби одна з них не видалася трохи вперед, то важко було б розпізнати, хто з цих бабусь «мамі». А Котя супроводжував розглядання картини «жахами» про нещасні долі бабць з німецького притулку - у кожної своя трагедія і кожну можна окремо вимальовувати. Ольга тоді мало не засміялась… Що б то була за серія з десяти однакових картин і з приписом на звороті про долі бабусь... А вголос не в жарт запитала: а чому Костянтин не малює мешканців наших, українських притулків? Адже тут більш обтяжуюча картина... І в наших бабусь теж страшні долі. На що Котя миттєво відреагував: «Навіщо мені чуже горе? ..». Таким от «художником» був Котя.
А цей новий сусіда дуже відрізнявся від Коті. Недбало одягнений, у старих джинсах, які висіли на ньому як на кілку. Проте неохайним він був не богемно, а по-справжньому. На вигляд років 40-42, проте погляд - чіпкий… Обміряв її в ліфті очима з голови до ніг й миттю все зацінував.
…– Розлучився з дружиною, квартиру продали, – теревенила Рита, – і йому ця двушка дісталася. Батько ще живий, а мати померла. Могла б тобі його запропонувати, та він ненадійний, тобі — не пара… Одного часу запиячив, а зараз чи закодувався, чи сам кинув… Бідна дружина з ним настраждалася. Сама вона в банку працює... З ранку до ночі … Тягла сім’ю на собі, бо які в такого художника можуть бути заробітки? Котя мій з галерейниками співпрацює, і його картини за кордон вивозять... Живопис на заході зараз дуже затребуваний. Котя намалював портрет самого банкіра Глауберова!... І той йому одвалив за це непогану суму.
«А баби з німецького притулку - для душі?»- мало не запитала Ольга та вчасно оговталася. А Рита заливалася... «А цей живописом не захоплюється. Написав якісь дурні картини: «Жертва кредиту», «Інтелігент на прийомі». І змалював самого Глауберова... Уявляєш? Стоїть якийсь інтелігентик і просить у Глауберова грошей. Або як тобі його картина «На дозвіллі»? Бізнесмен сидить у ресторані, їсть курку руками, а навпроти нього дівчина засоромилась. І не карикатура якась... Не абстракціонізм! Справжня картина, з усіма світлотінями й за правилами образотворчого мистецтва. З таким малюванням далеко не заїдеш…. Сьогодні все залежить від рейтингу. Без рейтингу - і не сунься нікуди. А рейтинг створюють ті самі галерейники, якими цей дурник нехтує...
- Рито, я нічого не розумію в образотворчому мистецтві, але виходить так: хоч ти Леонардо да Вінчі, але якщо не спаруєшся з галерейником, то ніхто про твої картини не дізнається? Та це ж нісенітниця...
- Так і є. А цей Назар...
- Його звуть Назаром? Яке незвичне ім’я…
- Так... Назар Калениченко…
- Так просто? Наче із сільської драми ХІХ сторіччя.

5
            Вранці не було сили  збиратися на роботу. Не розуміла чому… Дуже втомилася останніми днями, кортіло у відпустку. А тут ще наснилися кошмари... І дощ на вулиці. Ще не все... Зателефонувала донька - занедужав маленький.
            Ледве зібралася і навіть губи забула пофарбувати. Майже виповзла  до ліфту і мимоволі подивилась на сусідські двері...  За ними була глуха тиша. На третьому в ліфт  підсіла сусідка. Ця величезна тітка завжди ставала до пасажирів задом і дивилася угору. Чому вгору – незрозуміло... Ольга завжди цьому дивувалася, а сьогодні втямила. Інакше вона тикатиме носом у двері… 
            Робочий день  тягся як ніколи повільно. Судових  засідань не  було, тож більшу частину дня  писала рішення й вивчала нові справи.  Після обіду зателефонував голова суду,  докорив виправдувальним вироком і перейшов до головного.   Ольга Володимирівна зачудувалася. Невже це все? Так, змінилися часи...Що ж, тоді потроху, у  кричущих випадках будемо виправдовувати.  А голова наказав мчатися  до апеляційного  на семінар. Сам  він їде у відрядження, тож треба там за нього посидіти.
                Їхати довелося маршруткою... Автівку давно прибрав до рук зять, а с зятя – що взяти?... Вмостилася зручненько, гадала спокійно подумати про своє… Та не вдалося…Поруч сів гостроносий  чолов’яга, який не міг мовчати. Спочатку він зателефонував якійсь Оксані, довго їй розказував, як він працює, що йому затримують зарплату та він не обурюється, бо й начальству зараз непереливки, а в них таки реорганізація. Потім прохрипів, що на ньому все тримається і кинути роботу він не може, а вчора був у відгулі і відсипався, а потім приготував собі смаженої картоплі на салі і поїхав до сестри на день народження. Всі пасажири слухали ці нісенітниці…Потім гостроносий повідомив Оксану, що тепер день вдасться, бо він поговорив з лагідною, чудовою людиною… Пасажири зітхнули... Та ненадовго…Наступний дзвінок був до Наталки, якій він  переповів все спочатку: про те як працює, як затримують зарплату та він не обурюється, бо й начальству непереливки, а в них – реорганізація… На щастя, добазікало це торохкало вже на вулиці.
            …Семінар був присвячений психологічним експертизам.  Ольга Володимирівна  трохи спізнилася, тому сіла позаду поруч із вусатим симпатичним чоловічком, який спочатку  занадто  уважно слухав лектора, та за годину  вже нервово совався на сидінні. Глянувши на Ольгу  він начебто вирішував: заговорити чи ні. Та  сиділа мовчки. Вирішила не йти на допомогу: най виявляє ініціативу, бо ці чоловіки вже зовсім забули, що то таке. А сусіда ще трохи пововтузився і зашепотів:
            - А я, чесно кажучи,  мало розумію ці психологічні експертизи. Я вважаю так: підсудний може бути осудним чи неосудним. Якщо він визнаний осудним, то моє завдання, як судді,  розібрати його вчинки, його мотиви і його емоційний стан у момент здійснення злочину. Зараз адвокати все частіше наполягають на комплексній судовій психолого-психіатричній експертизі, або як її ще називають КСППЕ.  Втім рівень наших психологів надзвичайно низький...     
            -  Цілком з вами згодна, - підтримала суддя Дорош співрозмовника.
            – Ще Рахунов говорив, що вивчення особистості обвинувачуваного й свідків становить пряму й невід'ємну функцію суду, а  судово-психологічна експертиза навіть небезпечна через те, що «применшує роль внутрішнього переконання суддів». Як з ним не погодитися? А його тоді заплювали!   Психологічну експертизу треба провадити  тільки у складних випадках, коли виникає якийсь  сумнів щодо достовірності свідчень.
– Так. Я й сама, без психологів  спроможна дати оцінку свідченням.
            – І Коні про це говорив…Його ствердження пройшли перевірку часом.  Він був переконаний, що запровадження в кримінальному процесі психологічної експертизи для встановлення достовірності свідчень може підірвати засади судочинства, тому що, по-перше, їхні показання, пройшовши через психологічну редакцію та цензуру експерта, втратять свою безпосередність; а по-друге, недовіра до можливості свідка адекватно сприймати обставини справи поставить під сумнів особливості уваги, пам’яті суддів та присяжних, яким доводиться запам'ятовувати більший обсяг інформації.
Тут на них шикнув хлопець із акуратною стрижкою, який сидів поруч із блокнотом у руках і ретельно занотовував лектора. Далі слухали мовчки... На перерві сусіда репрезентував себе як Тарас Возничук і запросив Ольгу на філіжанку кави.  
У кав'ярні пан Тарас хитро на неї подивився і вигукнув:
-  Чув про вас досить схвальні відгуки!
– Дякую. І я чула ваше прізвище, та, чесно кажучи, не пам'ятаю з якого приводу. Здається, з гарного.
            Чоловік  порснув, погладив свої вуса й швидко почав говорити, наче побоюючись, що його перепинять.
– Знаєте, для мене питання  психологічної  експертизи є дуже наболілим. Я завжди сперечаюся з цього приводу з колегами і мені приємно, що ви поділяєте мою точку зору. Давайте спробуємо розібратися… Що таке психологічна експертиза? Я  взяв з собою на семінар навіть  відповідну Інструкцію. І тут написано, що психологічна  експертиза   встановлює   особливості  психічної  діяльності  та  такі  їх прояви в поведінці особи,  які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки.  Психологічна  експертиза   також   може   бути   часткою комплексного  експертного  дослідження,  якщо  в  слідства чи суду  виникають   питання,   вирішення   яких   потребує    синтезування  спеціальних  знань  з різних галузей науки. Тобто  слідчий вирішує комплексно дослідити  підсудного, якщо він бачить, що якісь індивідуальні риси характеру вимусили того натиснути на курок.   І головними завданнями психологічної експертизи є визначення  у підекспертної особи  індивідуально-психологічних  особливостей,  рис  характеру,  провідних якостей  особистості;  мотивотвірних чинників  психічного життя і поведінки;  емоційних реакцій та станів;  закономірностей перебігу психічних процесів,  рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей. А такими  індивідуально-психологічними особливостями,  що суттєво впливають на характер злочину можуть бути  підвищена   агресивність,  підкореність,   жорстокість,   нерішучість,   етичні   орієнтації, соціальні установки, мотиваційна сфера… Також психологи повинні  визначити чи перебувала    підекспертна   особа   на   момент   скоєння протиправних дій в емоційному  стані, як то: сильний  страх, пригніченість,   розгубленість,  відчай,  емоційний  стрес,  фрустрація тощо,  що суттєво вплинуло на її свідомість і поведінку?     Чи перебувала   підекспертна   особа   в   стані   вираженого емоційного  збудження  або  емоційного   напруження,   що   можуть  розглядатися  як  психологічна  підстава  стану сильного душевного  хвилювання? Чи перебувала    підекспертна   особа   на   момент   скоєння  протиправних дій у стані фізіологічного  афекту  як  психологічної  підстави сильного душевного хвилювання?
 Все перелічене – пряма дорога до статті 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання». Таке хвилювання якраз і виникає раптово, внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.    
– Що і слід довести… Тобто психолог  вирішує під яку статтю підпадає підсудний! Так ми  переберемо міру… З нашою корупцією неважко  підкупити психологів…
 – Гадаю ви трохи перебільшуєте.. Згадайте постанову  Пленуму Верховного Суду   України    «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах». Там сказано, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити  з  того, що   висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над  іншими   джерелами   доказів,   підлягає  перевірці  й  оцінці  за внутрішнім переконанням суду,  яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.

–  Так! Але ж ви бачите, що  КСППЕ наразі використовують десь у  15-20 процентів злочинів! 
– Пане Тарасе, особисто я бачу проблему в тому, що  в Україні бракує методик з КСППЕ, проте є багато  суперечливих питань. Найчастіше  психолог консультує психіатрів, і тоді  експертиза є просто судово-психіатричною. А експертиза може бути комплексною лише у випадку, коли психолог має відповісти на питання: чи має    підекспертна    особа    індивідуально-психологічні особливості?  Я наразі розглядаю справу, де експерт виступила радше як консультант, бо на ці питання вона не відповіла. Процитувала свідчення підекспертного та й годі... Втім акт КСПП   підписаний спільно усіма членами комісії — психіатрами та психологами.  Але  в такому разі не можна визначити які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він довів і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень і несе за неї відповідальність.
     – Так, так.. Згоден! - розпалився пан Тарас і навіть трохи почервонів. - Що означає комплексна експертиза? Два типи спеціалістів  доходять спільного висновку, а спільний висновок – то  спільна відповідальність. Та притягти до відповідальності психолога окремо вам не вдасться. Наразі така плутанина з цими КСППЕ...  Шишков вважав, що питання про здатність особи до усвідомлено-вольової поведінки є неправомірним, якщо воно адресоване одночасно до психіатра та психолога. Поставлене у такому абстрактному, недиференційованому вигляді, без зазначення можливої причини зниження або втрати такої здатності як-то хворобливі розлади, нехворобливі відхилення, питання стає безпредметним. Експерти, що зобов’язані залишатися у межах своєї компетенції, тобто в рамках психіатрії або психології, нездатні дати на нього відповідь «взагалі», безвідносно до конкретного стану психічного здоров’я підекспертного.
               – Але ж ви бачите, що останнього часу  КСППЕ використовують для діагностики стана  афекту аби пом’якшити покарання.
               – В нас нема такого поняття як афект, як ви знаєте.. В нас є «стан сильного душевного хвилювання», яке  ширше за своїм змістом від поняття фізіологічного афекту, оскільки фізіологічний афект характеризує лише медичний (психологічний) критерій  сильного душевного хвилювання і не враховує юридичного.. Сильне душевне хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи, - це стан здорової людини, який супроводжується зміною вольової та інтелектуальної сфер, внаслідок чого значною мірою знижується її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Тому  комплексна, разом із психологами, експертиза може бути корисною для уточнення діагнозу у випадках із нечіткими психічними аномаліями, які не виключають осудності, при афективних реакціях, аномаліях поведінки в момент правопорушення в особливо складних, екстремальних ситуаціях, у стані тяжкої втоми.
               Пан Тарас замовк і заказав ще кави. А Ольга раптово відчула шалену  втому і цілковиту нездатність вести  таку напружену інтелектуальну розмову. Дощ за вікном навівав радше  сон.... Та пан Тарас не зважав ані на дощ, ані на півсонний стан своєї співрозмовниці.
               –  Через що закрутили веремію…Серед злочинців, особливо вбивць,     30% мають психічні аномалії в рамках осудності.  Тому психолог міг би бути нам з вами корисний, якби встановив,  що   сприяло   виникненню й розвитку таких  рис  характеру,  як  дратівливість,    агресивність, жорстокість і, що привело  підсудного до  зниження  вольових    процесів, підвищенню  сугестивності,  ослабленню  стримуючих  контрольних    механізмів. Хоча...
-  Ось вам і «хоча» … – з проволоком відгукнулася Ольга. –  Суддя - це природний психолог, і якщо це не так, то йому краще зайнятися чимось іншим. Я  завжди наскрізь бачу, що вплинуло на розвиток рис  характеру моїх підсудних і бачу  це без усіляких методик. Але я і не педагог… Виправити підсудного не можу, перевиховувати не хочу. Моє завдання - установити міру його покарання.
– Згоден!  Якщо підсудний народився в неблагополучному районі й виріс у злочинному  середовищі, тоді все зрозуміло. Але експертиза стала  б нам у нагоді у випадку несподіванки вчинків, появи невластивих раніше форм поводження, жорстокості, яка не відповідає приводу, а також наявності конфліктної ситуації перед правопорушенням.
Перерва  закінчилася, і під холодною зливою вони бігцем  повернулися до актового залу. Там суддя Возничук принишкнув і вже не коментував лектора. Після отримання sms-ки  він попрощався і пішов у своїх справах. А  лекція здалася Ользі Володимирівні досить цікавою, бо лектор саме розповідав про фізіологічний афект.  Доповідач відзначив, що фізіологічний афект не супроводжується  втратою самоконтролю. У випадку, якщо факт здійснення злочину в стані фізіологічного афекту доведений, кримінальна відповідальність наступає, але такі злочини визнаються менш небезпечними. «Та так  можна кожне вбивство, яке виникло в суперечках і бійках, звести до фізіологічного афекту й, відповідно,  до статті 116», – подумала Ольга Володимирівна.
А лектор продовжував:
–  Коченов поняття «фізіологічний афект» і «сильне душевне хвилювання»   змалював у вигляді двох кіл, які перекриваються. Область перетинання кіл - це зона «сильного душевного  хвилювання». Однак не завжди фізіологічний афект є підставою для кваліфікації діянь, як такі, що скоєні у стані сильного душевного хвилювання. Наприклад, якщо обвинувачуваний сам зініціював конфліктну ситуацію, яка викликала відповідні дії потерпілого, і це у свою чергу, обумовило афект в обвинувачуваного. Разом з тим існує ряд психічних станів, здатних істотно дезорганізувати свідомість і психічну діяльність людини, які за певних умов можуть розглядатися як сильне душевне хвилювання у психологічному сенсі цього поняття. До них належать психічна напруженість (стрес), фрустрація, розгубленість та інші. Однак це можливо тільки у випадках, коли: по-перше, існує гостра  ситуація, яка травмує психіку; по-друге, дії потерпілого зачіпають особисто-важливі для обвинувачуваного цінності; по-третє, незважаючи на специфічні динаміку й утримування, стрес або фрустрація викликають у досліджуваній ситуації дезорганізацію психічної діяльності настільки значну, що порівняно із впливом афекту у вищій крапці його розвитку; і, нарешті, по-четверте, поводження людини в досліджуваній ситуації є для неї нетиповим, парадоксальним, суперечним основним індивідуально-психологічним особливостям підекспертного...
На цих словах  Ольга Володимирівна схилила голову й понеслася думками десь далеко від фрустрацій та дезорганізацій….  Чомусь вона згадала свого сусіда-художника. Цікаво, як йому вдається зводити кінці з кінцями? От вона все життя на держзабезпеченні, має путівки, лікарняні, оплачувану відпустку... Сподівається на пристойну пенсію. Суддя Дорош не думає про завтрашній день. Ці дні, на жаль або на щастя, прописані  наперед. А як це так:  жити  непостійними заробітками, і при тому не знатися з галерейниками? А раптом занедужає? А сімя? Сімю він просто  кинув... І не хлопчик вже...  Втім  поводиться як хлопчисько. Як так можна? З якого тіста його виліплено?
Від цих думок Ольга Володимирівна навіть трохи закуняла. А коли   отямилася,  лекція вже закінчилася. Вона поїхала додому з якимось непевним сподіванням зустріти у ліфті свого нового сусіду. Але ніхто не зустрівся... Тоді вона зайшла до Рити, начебто за сіллю, й зробила незграбну спробу  завести  розмову про нового сусіду...  На щастя Рита переймалася своїми проблемами і нічого не помітила...Виявилося, що папі дихає на ладан, і Котя вже виїхав до Німеччини. «Малювати папі на смертній постелі?» - ледве не зірвалося  з язика. І  знову відчула себе до біса виснаженою. Що їй до  того художника? Хіба не має своїх проблем? А прийшовши додому негайно зателефонувала доньці, аби  довідатися про здоров'я онука. Температура, слава Богу, впала, дитина спить. Леся  сама була напівсонна, тож  довго її не розпитувала.
Ольга  вийшла на кухню, зробила собі бутерброд і за хвилину виплюнула на стіл пів зуба. Цього ще не вистачало! Треба негайно відвідати  стоматолога. Та якого?  Аллочка у відпустці.... До речі, чудова людина, та, як і сестра Катя - непристосована до цього життя. Колись пішла із престижної клініки за неспроможність виконувати план і  вмовляти пацієнтів на дуже дорогі процедури. Тепер вона працювала у приватному кабінеті своєї далекої родички... Коли Алла кинулася оформляти пенсію, та виявилося, що в престижній клініці їй платили «по-чорному», а в кабінеті вона взагалі не була оформлена. В пенсійному фонді її справу гальмували, нариваючись на хабар...
Треба шукати іншого лікаря, бо без зубу — аж ніяк, а Алла, до того ж, протезуванням   не займається. І вона перетелефонувала  доктору Єгорову, якого їй колись порадила подруга Валя.

6



Суддя апеляційного суду Ігор Леонідович Картуз попросив секретаря Марійку зробити йому кави й повернувся до своїх справ. Марійка була дівчиною охайною і кмітливою. Родом   з передмістя, вона  щоб якось закріпитися у великому місті, дуже намагалася сподобатися своєму керівникові. Хоча личком була і безбарвна (а по щирості  – зовсім ніяка), та за собою  дуже стежила. І стежила  перебільшено, як провінціалка. Мала власну перукарку, манікюрницю, косметолога і часто з притиском підкреслювала: «Сьогодні в мене манікюрниця…». Але виглядало  це не дуже  природно.  Хрещениця Ігоря Леонідовича (до речі теж Марійка) теж регулярно відвідувала перукарню та манікюрницю, але без усілякого пафосу. Висока світловолоса, з довгими волоссям, Марійка мала натуральні природні нігті, а одягалася просто, зі смаком і завжди по моді – начебто вона народилася в цьому одязі. Натомість  секретар Марійка вибілила  волосся у стилі  радянської  буфетниці і наростила довгі  різнобарвні манікюри, якими клацала по клавіатурі, тримаючи пальці боком. Нещодавно  жалілася, що ніготь в маршрутці загубила і лазила під сидіннями аби його знайти. Увесь Марійчин  вигляд виказував, що вона  додає безліч зусиль, щоб виглядати карколомно... Та  всі її силкування пальці знали…  Вона часто скаржилася на маленьку зарплату, хоча на думку Ігоря отримувала  достатньо для її мозочків. Проте  фігурка в Марійки була таки – цимус. Дівчина не проти була  зближення їх відносин, та Ігор Леонідович  далі чергових компліментів поки що не просувався. І хоча гра вже почалася, він спочатку хотів поближче придивитися до дівчинки. 
            Тільки-но  прочитав кілька сторінок справи, як зателефонувала дружина з Лондону. Просила післязавтра зустріти їх в аеропорту: донька їде додому на канікули. Гаразд, зустріне…. Потім подумав трохи та  зателефонував  Ользі.
           
- Як справи?  Тут мої прикочують...
- То заходь сьогодні... Попрощаємося.
            І саме в цю хвилину впливла Марійка  з кавою на маленькій таці.... Тон судді прийняв офіційний характер.
            - Так,  звичайно... Добре, сьогодні, так сьогодні…
            Проводжаючи   поглядом свою секретарку, він відзначив, що та  виляє стегнами, як вулична дівка. Ніякого виховання... Та якщо взятися, то може щось і вийде…
            - Ігорю, я тут була у вас в суді на семінарі…– продовжила Ольга, не здогадуючись про споглядання  свого співрозмовника.
            – Так, я знав про семінар, та був дуже заклопотаний…
            – Хотіла в тебе запитати,  як там на заході із психологічними експертизами? Ти ж там стажувався...Вони залучають психологів?
            Двері за Марійкою лишилися напіввідчиненими,  і суддя  Картуз напівсвідомо підвищив голос.
            –  Там є судові психіатри й судові психологи. Судова психіатрія  йде  у двох напрямках:  виявлення здатності  особи стати перед судом, по-їхньому  Competency to Stand trial  та дослідження психічного стану обвинуваченого під час злочину, тобто Mental State at the Time of the Offence.  Психологи надають свою думку про психічний стан із приводу того,  чи був підсудний здатний розуміти, що він коїть під час здійснення злочину... Зверни увагу  — тільки думку і не більше. Для цього є три правила. Перше  правило M'Naghten. Воно  виправдує підсудного, який завдяки дефекту розуму,  а по-нашому  - вавці в голові або відхилень у психіці, не розуміє природу своїх дій або якщо й розуміє, то не знає, що так робити не можна.  Друге правило – Durham rule - виправдує підсудного, чиє поводження є продуктом психічного розладу. А третє правило – ALI test -  виправдовує підсудного, який через психічний розлад не може оцінити кримінальність свого поводження або зіставити своє поводження з вимогами закону.  
Тут він   подивився на годинника і приглушеним голосом сказав: 
- Пробач... Увечері заскочу і поговоримо.  Час іти...
Похапцем допив каву і схопив теку. Біля дверей, мимохідь угледів у дзеркалі скуйовджене волосся... Поки зачісувався, критично оглядав себе. Схуднути не завадило б,  вигляд  якийсь апоплектичний... Живіт ще більш виріс….  Спортом мабуть треба зайнятися –  у волейбол пограти... Давно вже не грав, хлопці не докличуться. Все  ніколи... Та що вже... І так зійде. Дівчата і такого люблять – лише кліпни... І він скоса подивився на Марійку, яка сиділа за своїм комп’ютером  неначе аршин   проковтнула... І гучно стукала по клавіатурі  вигнутими пальцями.
Увечері таки заскочив до Ольги, щоб востаннє провести спокійний вечір. Щось всередині підказувало, що розлука буде тривалою. Скільки разів давав  собі слово припинити ці відносини, та давню прихильність не так просто  обірвати. Ольга  була  майже  другою жінкою, але жінкою тямучою і не докучливою.  Ігор розлігся на дивані в своєму улюбленому літньому халаті з газетою і думав: як гарно після робочого дня так полежати... Без напруги... Вдома не мав умов для відпочинку. Всі від нього чогось вимагали: «Дай! Зроби! Допоможи! Поїдь! Забери! Привези! Відвези!». А Оля ніколи нічого не вимагала і не просила…. Притому, йому лестило, що вона — суддя високої репутації,  але ніхто не знав, що ця всіма шановна суддя таки частенько радиться з ним…
Після смачної вечері Ігор знову вмостився на дивані і почав  пояснювати  стан справ з психологічними експертизами на заході.
– ...там судовий психолог просто вивчає здатність свідчити у суді та переформульовує психологічні дані й терміни на юридичну мову. Наприклад, судовий психолог нерідко оцінює стан душі підсудного, його психічний стан під час здійснення злочину. Різницю відчуваєш? Психічний стан і стан душі, тобто state of mind. Судовий психолог  оцінює пом'якшувальні обставини, майбутні ризики й те, наскільки можна довіряти свідкам. Також він виявляє випадки симуляції й обману суду. Підсудний може прикидатися  божевільним або перебільшувати  ступінь симптомів. Судовий психолог завжди має на увазі таке поводження. У ситуаціях, коли підсудний визнаний осудним, але мали місце спір, лайка й таке інше, вони намагаються знайти пом'якшувальні обставини. І тоді без експертизи судового психолога не обійтися. Він досліджує близьку й далеку рідню підсудного,  історію хвороби його і  родичів, фізичне насильство вдома, душевні травми й кримінальне насильство. Також судовий психолог оцінює небезпеку підсудного в плані наскільки він схильний до злочинів, чи стане він рецидивістом чи виправиться і таке інше. Зазвичай вони дають свої оцінки й експертизи  просто в залі суду або у в'язницях.   Судовий  психолог там працює на обвинувачення, а не на захист. Через це  йому доводиться витягати інформацію з досліджуваного.
- Витягати… Моя Кравцова нічого витягати не збиралась… Словом,  психолог  для судді може бути лише помічником і не більше... Збирає інформацію і працює на обвинувачення... Цікаво...
Природно, що на обвинувачення. А ще психологічні експертизи  широко застосовуються при такому понятті як «обмежена осудність». Колись я по  ВВС чув у новинах про такий випадок. Якийсь Джон Хоган поїхав у відпустку до Греції зі своєю дружиною, шестирічним сином і дворічною донькою. Там подружжя посварилося, і Джон викинув  сина через балкон. Хлопчик помер, а Хогана засудили. Втім після суду  він потрапив не до в'язниці, а до психіатричної клініки. Тому що  суддя вирішив, що підсудний був нездатний вбити свого сина, і його відповідальність є diminished, тобто обмеженою через його стан душі, тобто через той самий state of mind. Дружина Хогана сказала на те, що її син загинув «нізащо». Автор  того репортажу тоді ще поставив питання: хіба наявність психологічних проблем достатньо для того, щоб пробачити вбивство? Хоган пояснив своє поводження так: «Я не пам'ятаю того, що трапилося. Я намагався, але я не можу».   І свідчень психолога виявилося досить, щоб переконати суд в тому, що Хоган був нездатним на вбивство через свій mental state. Тобто –  фізично він викидав дитину через балкон, але mentally його там не було, як сказав його захисник.
–  От до чого доводить захоплення психологією... І суддя піддався цьому… Сподіваюся,  я до такого не доживу. А як ти ставишся до цієї «обмеженої осудності»?
– Я? Звісно, негативно…   Це потенційна defense by excuse, за допомогою якої підсудні стверджують, що хоча вони й порушили закон, натомість вони не можуть нести карну відповідальність, бо їх розумові здатності  - знижені або   ослаблені.  Деякі штати в США навіть використовують таке поняття, як «непереборний порив». Вперше цей «непереборний порив»  було введено в Шотландії для зменшення покарання «частково божевільному». Ще в  XIX столітті, суди присяжних виносили  вирок «винний» з рекомендаціями - помилувати або пом'якшити покарання через якісь обставини. Потім вирішили, що деякі види розумових недоліків можуть пом'якшити покарання.  Наприклад, надзвичайно низький інтелект… В Англії в 1982 році судили хлопця 22 років з розвитком дев'ятирічної дитини. Він  вбив гомосексуаліста, який його домагався. І судили цього хлопця як дев'ятирічну дитину, яка не може відповідати за свої вчинки. До речі, Каліфорнія була першим штатом США, який прийняв diminished capacity defense ще в 1949 році. Але зараз там  захист по  diminished capacity скасований, бо не може бути  ніякого захисту через обмежені розумові здатності, обмеженої відповідальності або непереборного імпульсу.
            –  Збожеволіти можна… Я знаю одне. У реалі дуже важко знайти причину сильного душевного  хвилювання. Основною умовою, яка провокує його виникнення, є наявність конкретної ситуації. І це моє завдання – розібратися в ситуації. А встановлення мотивації вчинків із застосуванням судово-психологічної експертизи є непевним.  І я - проти залучення психологів в цьому питанні, тому що мотив - одна із ознак суб'єктивної сторони злочину, належить до сфери правової науки і не може бути предметом дослідження експерта-психолога. Коні мав рацію, коли  передбачав до чого дійде, якщо психологи почнуть впливати на суддів. І справа Хогана - тому підтвердження. Ти знаєш, моя сестра ходила влаштовуватися на роботу, а там у відділі персоналу сидить от така психолог... 
Але тут в Ігоря задзвонив мобільний. Він вийшов поговорити на балкон, а потім вбіг, схопив папку, та зупинився, ляснув себе по чолі і  пішов у спальню перевдягатися:
   - Пробач, мила, потрібно терміново їхати. Потім дослухаю про твою сестру…
  Зачиняючи двері, вона подумала: «А чому  не запитати Ігоря про роботу для Каті. Він  має великі зв’язки, може  у судах є вакансія  бухгалтера…». Та коли згадала Катрусю в джинсах і  вираз обличчя Ігоря, який вислуховує це прохання,  роздумалася…


7
            Ніна Короєдова (сестра потерпілого у справі Забарова) жила  зі своїм чоловіком Іваном та сином у слобідці,  над балкою. Будинок, де вони мешкали,  залишився Ніні від батьків, які померли один за одним десять років тому.  Денис був  на дев’ять років  молодший за сестру, тож вона  оформила над ним опікунство. Та виховувати брата було дуже важко. Дівчина працювала на пошті, зарплату мала невелику, а слобідка - це страшний район…. В кожному будинку - або наркоман, або п'яниця. Хлопці, які тут народжувалися,  одразу  потрапляли  в атмосферу пиятики, хуліганства, бійок та сварок. Одиницям пощастило стати нормальною людиною...
            І такі  райони є майже в кожному місті.   Народився там – і ти потенційний злочинець або жертва.  Ще в дитячому садку діти вивчають жаргон, а в школі  долучаються до наркотиків чи алкоголю. Як правило, міліція неспроможна налагодити порядок у такому районі, незалежно від того, де він розташований  – у Сполучених  Штатах,  Україні або  Китаї.  Єдиний превентивний захід  – це зачистки.
            Підсудні часто характеризують себе таким чином:  «Я - з неблагополучної родини». В цій фразі  - претензія суспільству. Не упоралася громада, дозволила цій дитині народитися серед наркоманів та кримінальників,  а тепер карає її за свою ж хибу та необачність... Найлегше запроторити хлопця до в'язниці..  А у чому він винний? Лише у тому, що   не там народився... А чи був у цієї дитини шанс жити іншим життям?.
             Денис теж не уник сумної долі... Як сестра не намагалася відгородити його від поганого впливу, та він зв'язався із слобідським хуліганом Каліциним, який ввів його у компанією шибеників. Ватажком там був знаменитий Вовка Куйбіда... З того часу  Дениса наче підмінили: додому майже не з’являвся, вчився погано.  Зітхнула Ніна лише тоді, коли брата взяли до армії. Та й то сама приклала до цього руку:   зателефонувала у військкомат, коли брат був вдома і його взяли вранці тепленьким.  Допоки він служив,  Куйбіду запроторили до в'язниці, а Каліцина штрикнули ножем  у п’яній бійці.
            Коли Денис повернувся з армії, Ніна  вже вийшла заміж. Стали жити всі разом у батьківській хаті над балкою…. Хлопець  пішов працювати вантажником до найближчого  магазину, і все начебто залагодилось. Згодом  він перейшов у охоронці, а потім чомусь  занудьгував і почав пиячити разом із її чоловіком.  А як обидва напивалися, то  доходило і до бійок. Одного разу  Ніна  прийшла з роботи, і побачивши жахливу картину,   сіла в кутку й гірко заплакала. П'яний обістяний чоловік  розтягся горілиць на підлозі, а брат спав на канапі. Навколо Івана розпливлася мокра калюжа, а по його неголеному обличчю з відкритим ротом повзала муха. Ніякого просвіту в житті...
Уся в сльозах,  дівчина схопила синочка, який сидів на стільчикові біля дверей і байдуже дивився на тата. Вона міцно притулила його до себе й заголосила ще дужче. Що з нього виросте?   Як підросте, то й  його затягне ця клята слобідка, як затягла вона її брата...
… Ніна  сиділа на кухні і чистила картоплю на вечерю.  Грюкнула двері і увійшов чоловік.  За запахом вона відчула, що той був напідпитку… Взутим Іван пройшовся по щойно вимитій підлозі до вітальні, щось там довго шарудів і вийшов вже без черевиків. Потім сів біля вікна і  спитав:
- Знову вешталась по судах?  Ще й адвоката найняла...І так грошей катма!
Ніна зчепила зуби.
- Не твої гроші ...
 Що вже туди ходити? Не повернеш твого братика, та... Тільки лихо від нього було.
- Яке тобі від нього було лихо? Що він тобі поганого зробив? 
– На похорон скільки витратилися... Вони думають платити за це? Ти став питання руба: або вони заплатять або…
Що «або» Іван, мабуть, і сам не знав. Ніна мовчки чистила картоплю, а чоловік посидів і вийшов надвір.
Дівчина  стерла сльозу і почала  згадувати… Яка вона була щаслива, коли Денис пішов працювати охоронцем у банк. Він припорядився,  з’явилися нові знайомі і головне –  кинув пити. З того часу він почав цуратися Івана, і той  його зненавидів. «Що він з себе вдає? – кричав чоловік, коли нахлистувався. – Вважає, що він щось інше?» Та Денис не звертав на це жодної уваги. Він поділився з сестрою, що  закохався в дівчину, яка працювала у тому  самому банку де і він. І так закохався, що засоромився свого життя і своєї роботи, на який він сидів цілими днями і нічого не робив. Кинув  якось: «То робота для старого діда».  І  замислився: як би  знайти іншу  роботу? Пішов тимчасово  на ту кляту автостоянку, а дівчині своїй сказав, що влаштувався  менеджером на фірму. Гадав за  деякий час дійсно стати менеджером... Наміри  Дениса були настільки серйозними, що подеколи  він заводив розмову про те, що будинок доведеться ділити на дві частини і робити окремий вхід. Ніна радо погодилася... Згодом так і зробили:  дві невеличкі кімнатки  зайняла Ніна із своєї сім'єю, а Денисові дісталася  одна велика кімната. Він   збирався прибудувати ще кухоньку, а більшу кімнату поділити на дві частини. Та встиг лише двері закласти й ґанок спорудити...
Думки Ніни перервав  синок. Малий забіг до хати із скривленим від плачу обличчям,  кинувся до матері і заховався в пелені.
- Мама, – схлипував він, – ця сюка мене вдарила!.
- Синочок, та  хіба ж можна таке говорити? Де ти таких слів набрався?
- А всі так кажуть: і тато, й  Колька каже...
- Ти не слухай того Кольку...
І тут хлопчик  підняв  своє ніжне дитяче личко і … плюнув... На неї плюнув...На матір!
- Що ти робиш? – скрикнула Ніна і дала синові стусана.
-  Дура! Мамка - дура! - вибіг з хати, а вже з вулиці крикнув. - Сюка!
Ніна піднялася з стільця, наче у мареві. Все  попливло перед очима і щоб не впасти вона схопилася за одвірки... Що робити? Як жити далі? Переїхати до іншого району? Неможливо...Тут хату дешево продаси, а купити дорожче вона не зможе...А може? І правда… Скільки їй заплатять ті Забарови за моральний збиток? В позові  вона вказала  50 тисяч, бо так порадив адвокат…Може якщо їх докласти, то можна буде придбати двокімнатну квартиру у пристойному районі? І хлопчик її піде до нормальної школи, в не в цей розсадник?
Вона ледве доповзла до спальні. І там зі схованки, про яку чоловік не знав,  витягла останні три тисячі гривень, які  зберігала на чорний день. Поки се та те треба заплатити адвокатові... 400  гривень за годину... Жах.... Потім  повернулася до кухні, поставила на вогонь   картоплю і увімкнула телевізора. Від міських новин Ніна майже не зомліла: почали вирубувати парк, де вона в дитинстві на гойдалках каталася… А на його місці побудують  торгово-розважальний центр…А ще у планах – знесення автовокзалу та оперного театру. І теж заради розважального центру! Просто якась вакханалія …
 Вона подерев'яніла, сидячи на дивані…Як страшно жити у цій країні…І чи країна це? Країна для кого? І раптом  згадала, що   одна подруга  запрошувала  її поїхати  на заробітки до Італії... Ніна  уявила собі цю сонячну країну... Вона, Ніна Короєдова – і в Італії? Вона, Ніна зі слобідки, і Італія? Хіба то можливо? А чому б ні? Роботи вона не боїться... Треба буде доглядати за старими бабами, але для цього потрібно зібрати 1000 євро, щоб віддати їх посередникові... Якщо їй присудять за брата навіть тридцять тисяч гривень, то з цих грошей вона і заплатить...  І поїде  у зовсім нове життя!  Знесилена дівчина згадала історії, які розказувала її подруга. Часто українські дівчата виходять заміж за італійців… Старих італійців, звичайно. А вона ще молода, працьовита і з себе нічого…. Це тут вона - ніхто... Порожнє місце... А там… Ніна заплющила очі і побачила себе у залитій сонцем країні. Вона сидить на ганку двоповерхового будинку, а в альтанці, обплетеній виноградними лозами, грається її десятирічний син.  З вікна виглядає її   другий чоловік,  італієць. Старий, та не дід. То в нас чоловіки - в сорок як діди. А той… ЇЇ… Худенький, жвавенький, чорнявенький… Посміхається, бо радий, що має молоду дружину, охайну та чепуруху… Де він таку знайде в Італії? Там жінки так виструнчили своїх чоловіків, що вони і не писнуть. Якось   у маршрутці чула розповідь одного хлопця, який жив там два роки і скучав за нашими дівчатами, бо італійки йому здались схожими на трансвеститів… Там вона буде за красуню!  Можна  залишити все,  віддати сина поки що до  інтернату, а потім… Коли абияк улаштується, забере його до себе... Як кажуть, безвихідних ситуацій не буває…Завтра і зателефонує тій  подрузі… Бач як… Не було б щастя, так нещастя допомогло… Боже, що вона верзе?  Вона  будуватиме своє щастя на смерті  брата?
Який жах - цей глухий кут… І Ніна згадала, як вже намагалася змінити долю.   Всі подружки повискакували заміж, а вона до двадцяти п’яти  в дівках сиділа… Життя без просвітку! Дуже нервувала із того приводу... І раптом зустрівся  Іван. Познайомилися  в парку на святкуванні Дня незалежності. Хлопець  виявився розлученим і впевнив її, що дружина наставляла йому роги. Повірила… Адже ззовні Іван був вельми гарний, усі  подружки тоді їй позаздрили. І ось – фінал... Морально від нього – жодної  підтримки.. Навпаки, відчувши якісь проблеми чоловік обожнював  їх колупати, розколупувати, шпортати, аж допоки не доведе її до розпачу.  Денис називав його енергетичним вампіром...  Якось п’яний Іван просидів біля її ліжка до п'ятої ранку, і рот його не затулявся…  Все говорив, говорив, говорив… Когось ображав, її ображав, лаявся… Проклинав її померлих родичів, і все таке порожнє, брудне, жахливе... От так із вогню  потрапила в полум'я…  А тепер ще й син... Що з нього виросте?  Братиме приклад з батька... Чим все це закінчиться? Чоловіка з цієї хати нікуди не виженеш. Він вчепився  в Ніну, як кліщ і  не відпустить від себе, аж допоки не виссе з неї всю кров.
«Хотіла змінити долю, а потрапила у пастку», – згадала вона слова з якогось фільму і знову заревіла. 



8
 Адвокат підсудного  Куреник -  колишній слідчий, а адвокат потерпілої  Щеглова – колишній прокурор.  І це – не випадковість. Прокурори,  слідчі й оперативні працівники йдуть у хлібну професію після засвоєння методів роботи каральної системи. До того ж корисні знайомства додають таким перекидькам значної ваги. Та каральний  менталітет змінити неможливо. Колишні опери й слідчі плутаються в статтях  законів, номерах інструкцій, адже вони звикли до своїх «тлумачень». Сидить такий колишній  на судовому засіданні і  кисне, адже звик вирішувати питання  більш, ніж займатися крутійством. Такому адвокатові  не досягти мети за допомогою юридичних комбінацій… Адже яка основа  діяльності адвоката? Гнучкість, красномовство, вміння оперувати законами. А  яке красномовство в оперативного працівника? Звідки воно візьметься?
Про моральні принципи і згадувати незручно…Нікого не дивує, що ще вчора такі захисники зі шкіри геть лізли, аби «злодій сидів у в'язниці», а сьогодні    намагаються цих злодіїв відвести від відповідальності, використовуючи свої знання й досвід.  Чи можна при цьому не поступаючись совістю бути повноважними представниками й захисниками порушників законів?  Чи припустиме таке? Якщо для цих людей моральні принципи нічого не варті, то хіба вони здатні бути адвокатами? Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, нехай читач уявить   мента Ларіна в іпостасі адвоката.  Або ще краще – Жеглова. Ось Жеглов іде собі у краватці, з портфельчиком, приходить  на судове засідання і починає захищати бандита.   Важко  таке уявити, чи не так? Не те, що важко, а неможливо! Неможливо уявити собі кіно, у якому  Жеглов перекваліфікувався у адвокати! А чому? Через те, що споконвічно в людей, як в бджіл та мурах, є своє призначення. І як робоча бджола ніколи не стане маткою, так і Жеглову  ніколи не стати адвокатом.
               А звідси -  корупція.  Ще будучи  в.о. міністра юстиції Сергій Головатий говорив, що адвокати є активними посередниками при дачі хабарів суддям. «20% опитаних людей вважають, що у вартість адвокатських послуг входить дача хабара судді", - відвів резюме пан Головатий, коли ще був при пам’яті.   Проте цивілізований світ знає іншу систему, де випускник юридичного вишу стає спочатку адвокатом, а потім займає найскладніший пост судді, бо  набагато важче навчитися захищати людей, ніж їх обвинувачувати. 

               Адвокат – єдиний з учасників судового процесу, чия праця оплачується за усіма законами комерції. В США гонорар за послуги адвокатів  встановлюється за згодою сторін у межах встановлених федеральним статутом адвокатських тарифів. Основні юридичні професії у правових системах загального права – це суддя та адвокат. Через те американська юридична освіта зорієнтована на використання права в інтересах захисту клієнта. Судді Верховного суду призначаються із числа баристерів, якщо вони мають не менше 10 років стажу на цій посаді. Щоб розпочати адвокатську діяльність необхідно пройти тривалий шлях. Особа після здобуття середньої освіти відвідує університетський коледж, в якому вона перебуває три або чотири роки. Потім три роки правничої школи, яких в Америці існує близько двохсот. Наступним етапом є насичений курс і екзамен, який провадиться під контролем суду і є серйозним випробуванням, бо лише незначна кількість  студентів його витримує.  Проте на сьогодні у половини штатів наявність університетського диплома для заняття адвокатською діяльністю не є обов’язковою. Адвокатська діяльність розглядається у США переважно як звичайний бізнес. Урядовий контроль за діяльністю адвокатів фактично відсутній, немає і відомств (крім судів), які б мали до них якесь відношення.
                Щодо прокурора, то в Україні він призначається державою. Прокурор бере участь в судовому розгляді  кримінальних  справ залежно від  характеру  і  ступеня  суспільної  небезпеки  діяння. Підтримуючи  державне  обвинувачення,  прокурор  досліджує докази, подає суду свої міркування щодо  застосування кримінального закону  та  міри  покарання  підсудному.  При  цьому він керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою  зібраних  по справі доказів.      У  разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що  дані  судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного,  він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення.      Під  час  судового  розгляду  до закінчення судового слідства  прокурор  має право  змінити пред'явлене обвинувачення. 
            У західних країнах прокуратура не має такого  самостійного значення, як в Україні. Наприклад, в Німеччині  органи прокуратури діють при судах. Генеральному федеральному прокуророві підпорядковуються федеральні прокурори. А всі разом  вони підпорядковуються міністрові юстиції. Прокуратура Франції теж перебуває під керівництвом міністра юстиції. При кожному апеляційному суді є генеральний прокурор зі своїми помічниками, який підтримує обвинувачення в загальному суді та суді присяжних. Прокурори офіційно беруть участь у цивільному процесі в судах будь-якої інстанції. Функції генпрокурора в Касаційному суді обмежені лише його виступами в цьому суді.  Посадові особи прокуратури подібні до суддівського корпусу: ті й інші іменуються магістратами, отримують однакову підготовку і під час кар’єри переходять відповідно з прокурорів у судді та навпаки. Прокуратура в Японії також входить у систему міністерства юстиції. В Англії органи прокуратури зовсім відсутні, а в США вони  входять до складу судової системи.
           
9

До зруйнованого зуба було огидно доторкатися язиком. Здавалося,   навіть підсудні почали зневажливо  поглядати, начебто помічали у судді відсутність кутового зуба. Далі тягнути було нікуди, і  Ольга  зранку поїхала   до доктора Єгорова. Той виявився дантистом старої формації і запропонував корінь  терміново видаляти і ставити міст. Та навіщо міст? Дарма відпросилася з роботи… Потім ще два дні  мацала  язиком уламки зуба, а   увечері завітала до престижної клініки «Дентина». Там дівчинка  на нехитре запитання, скільки коштуватиме лікування одного зуба схопила зошита.
  Записую вас на огляд. Коли  зможете прийти?
-  Та не треба огляду... Скажіть приблизно ваші ціни. Скільки коштує вилікувати зуб і поставити на нього коронку.
- Ми так не можемо. Записуйтесь на огляд.
– А огляд платний?
– П’ятдесят гривень.
... Зятя напружувати не хотілось... Назавтра її колега  порекомендувала доктора Топова. Має власний,  обладнаний за останнім словом техніки кабінет, дуже  сумлінний і не дере зайвих грошей. Ольга клюнула на цього Топова, і той  бадьоро призначив  час на завтра і запитав, звідки вона про нього знає. Ольга здивувалася. Звичайно  гарні лікарі на завтра не призначають, бо до них не проштовхнутися. Та  обирати було ні з чого.
… Доктор Топов, в'юнкий чолов’яга середніх років, приймав у приватному кабінеті  під назвою «Білі ікла».  Він швидко запропонував поставити штифт, залити  його фотополімером і поставити коронку.
- Скільки коштує вся ця робота?
- Десь 600 гривень.
Ольга зітхнула…600 гривень за одного зуба з пластмаси… Та  незчулася, як стоматолог вже почав знімати стару пломбу й зачищати канали.
– Два канали, – захитав він головою.
Потім трохи посвердлив і задоволено вигукнув:
  Все, закривайте рота.
- Що все?  Обидва канали вже вилікували?
- Так...
- Як це «так»? Звичайно канал лікують у два-три прийоми. Може зробимо знімок?
- Там у вас паста, до верхівки все одно не дістатися... Зараз поставимо штифт.
- А раптом непролікований канал запалиться?
- Та ні. Все буде гаразд.
            Подітися було нікуди.... Топов негайно поставив штифта і покликав медсестру. Пишна  дівиця з трохи скривленим носом байдуже записувала: такий-то зуб є, такого-то нема, такі-то – пломбовані.
            - Так...  – захитав невдоволено головою. – Тут потрібен міст. А сьогодні з вас 360 гривень.
            -  За що?
            - Огляд - 20  гривень, зняття старої пломби - 50 гривень, лікування каналів  - по 120 гривень,  пломбування  каналу....
            - Ви що? За кожний рух берете  гроші? Чому за огляд окрема плата?
               
- Але я ж оглянув вашого рота!
- А зняття старої пломби? За те, що сковирнули стару пломбу  - п'ятдесят гривень?  А лікування? Адже ви не вилікували канал... Ви ж самі казали, що до кінця його не пройшли?
            - Але ж я просвердлив його до половини й запломбував...І тому взяв з вас половину вартості...
            Сперечатися було даремно. Ольга таки пішла до лабораторії і зробила знімок. Так і є... Не бреше… Запломбував точнісінько півканалу і ні міліметра більше. Іти знову до Топова і щось йому доводити не мала ні часу, ні бажання… Було  огидно дивитися в його скляні очі. За годину - засідання суду, і треба поспішати... Дорогою все згадувала: де вона вже чула про  ці скляні очі? Ах так...Дівчатка-психологині  з відділів персоналу…. Катя казала, що всі вони мають скляні очі.
Прибігла на роботу  й прожогом – до залу засідань. Сьогодні знову наркоман. Дня без наркоманів не обходиться.  І всі – за зберігання. Хоч би когось привели за приготування наркотичних речовин!
… Півгодини йшло засідання, а серце судді непрофесійно розривалося. Їй було  шкода   цього  нещасного батька єдиного сина, якому  навіть прокурор просить мінімум. Батько ковтає пігулки й ясно як божий день – не задля того, щоб розчулити суддю.  Старий єврей... Сидить трудяга з мозолявими руками і  розповідає, який син ріс гарним хлопчиком - матері допомога. Та коли виповнилося шістнадцять  потрапив в аварію, а з лікарні вже вийшов наркоманом. Горе родини…. Дала рік за зберігання. Та чи врятує це хлопця? Жодної гарантії, що не опиниться тут знову... 

10

На День незалежності  вона прокинулася на світанку. Прокрутила у голові можливі справи  і зараз же подумки їх відклала... В такий прозорий сонячний день — і щось робити? А як ще провести свята?  Ігор виїхав з родиною на дачу до тестя...  Кортіло провідати онука, за яким дуже скучила, та донька зі своєю сім’єю  поїхала  до свекрухи на день народження. «Цікаво, – розмірковувала Ольга, лежачи у ліжку і дивлячись на білу як крейда стелю. – У Лесі я була одна мама, а от в онука - не я одна бабуся. Є й інша, крім мене,   яка його теж чомусь  любить...». Згадала  сестру… І за  нею скучила…Хотілося б зустрітися, поговорити, як з подружкою… Поділитися потаємним… А може запросити їх до себе? Най приїдуть з чоловіком та й розкажуть, як там справи з її працевлаштуванням. Взяла з нічного столика телефона й набрала Катин номер. Та приголомшила новиною…
– Іду працювати до  супермаркета, – весело защебетала сестра, як і не було нічого.  – Поруч з домом... Менеджер з персоналу, слава Богу, не дурне дівчисько, а  нормальна жінка моїх років. Глянула, що на попередній роботі в мене зарплата була 3000 гривень, зітхнула й питає: «Що це ви кинули таку роботу? Напевно, гроші не на втіху  були?». «Та так», – кажу. «Не хвилюйтеся, – заспокоїла, – в нас вам буде добре...».  І от я, зірка всіх обліків і обрахунків, іду у супермаркет бухгалтеркою. Не знаю, чим все це закінчиться... З радянських часів  боюся торгівлі, але на се нема ради. У моєму віці влаштуватися  на роботу без протекції і без рекомендацій нереально. А тепер почнеться... Пересортиця, нестачі....Я побоююся, Олю... А чоловік лає... Дурна, каже… З твоєю головою  могла б міністром бути, а ти на пересортицю сунешся. А якщо я - тільки фахівець, а по трупах ходити не вмію? Поводитися на цих співбесідах теж не вмію!   Най  що буде!  Най  буде пересортиця, уцінка...
- Ну і добре... Хоч з роботою питання вирішилось… Що ви робите на свята?
- На турбазу з друзями  їдемо. А ти? Хочеш з нами?
- Ні, ні… Я дуже втомилася останнім часом... Відпочину…
Поклала слухавку і зрозуміла, що і з сестрою  вона свята не перебуде … Встала з ліжка, вмилася і заходилася ладнати сніданок, коли раптом — дзвінок у двері. В еру мобільних та інших телефонів без попередження  приходять  тільки чужі. Рита звичайно стукає... Хто б це?
…У дверях стояв сусід знизу  Ара Гаспарян - батько галасливої багатодітної вірменської родини. Колись у Ольги капав кран, а з сусідів вдома нікого не виявилося. Тоді вона спустилася до Гаспарянів  і запитала: «Наріне, чоловік вдома?  Нехай  він мені кран підтягне». «Що ви? - розвела  руками Нарине. - Наші чоловіки можуть тільки оце робити й гроші заробляти... А руками - нічогісінько». І вона показала рукою на малий малим менше чорнооких діточок, які обліпили її наче мухи мед. 
Тепер Ара Гаспарян  фігурував перед нею власною персоною.
- Щось зі стелі капає... – невдоволено забурмотів.
Разом вони полізли під ванну і знайшли течу.  Та з Гаспаряна  слюсар був дійсно нікудишній.  А Ритин  чоловік утік на риболовлю. Постукали до художника.
… Той вийшов в тій самій картатій сорочці й потертих джинсах... Поплутане  волосся звисало до плечей... Трохи зігнувшись, наче в нього болів живіт, хлопець дивився  на ранкових гостей такими очима, начебто вони були гуманоїдами.  Виникла  недоречна пауза... Гаспарян, мабуть, подумав, що то такий слюсар як і він сам, а Ольга  скористалася нагодою роздивитися сусіду: «Є такий сорт - ніколи мужиками не стануть. Довічні хлопчики».  Коли нарешті з певним сумнівом вони виклали свою проблему, художник спокійно  пройшов до її ванної кімнати і на диво узявся все залагодити. Поки він перекривав воду і  відкручував старий кран, Гаспарян побіг до магазину шукати нового, а  Ользі дуже влучно подзвонив знайомий адвокат з привітаннями,   і вона довгенько з ним розмовляла. Нарешті прибіг Гаспарян із новим краном, втім додому одразу не пішов. Він стовбичив поруч, подавав  ганчірки, деталі й все щось радив, аж допоки його не покликала дружина.  Коли художник виліз з-під ванної, в його очах  Ольга побачила  вже не байдужість, а певну цікавість.  Вона зніяковіло подякувала  і запевнила сусіду, що тепер вона у боргу перед ним. Той промимрив щось незрозуміле і пішов додому.
Увечері впоравшись з домашніми справами,  Ольга вискочила до магазину за сіллю, а біля  під'їзду   наштовхнулася на  художника, який читав   оголошення.
- Все гаразд? Не тече?– спитав він, стоячи до неї спиною і  не повертаючи голови.
- Так, дякую... Я перед вами в боргу, – чомусь бовкнула.
Тут хлопець круто повернувся  і посміхнувся до неї якоюсь блаженною посмішкою, яка  геть не відповідала глибині його пронизливих зелених очей.
- Дуже добре... А то в мене  двадцятирічний портвейн у барі, а товариш не з'явився ... Жінка  не відпустила… То може погодитесь випити   келих?
Ольга здивовано звела очі.... Розпивати вино в її віці і статусі з напівзнайомим?  Правда, не з вулиці людина, а сусіда... До того ж відомий  Ритиному чоловікові…  Та все ж…
- Ні… Вибачайте...Я якось інакше уявляла  свій борг. Я можу…заплатити вам…гроші…
- Ну дивіться...
Вони разом зайшли до ліфта, і художник натиснув кнопку... За мить спитав:
-  А що  робите на святах?
- Та так...По господарству...
- То можете відробите свій кран тим, що поїдете  зі мною  до Полтави?  На екскурсію... Я запрошую…. Ви були колись у Полтаві?
- Ні...Але...
-... А ввечері - додому. Чого вдома сидіти?
«Чому б ні?» – майнуло в голові. На хвильку  завагалась, а потім прийшла до тями... Нісенітниця якась... Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних... Невловиме таке.... Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже,  який підсудний? Ідіотка запрофесійована!
- А хто ви?- зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.
- Я? Маляр...А!… До речі, Назаром кличуть.
- Маляр? Тобто  художник? Доведіть... Тобто... Покажіть свої картини... А я – Ольга, – молола хоч би що…
Назар  засміявся, а  вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе  і холодно та зверхньо відрізала:
- Вибачте, але... Не маю вільного часу.
- Ваша ласка...
… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», – думала вона, бігаючи по кімнатах.  Суддя...Так що вона й по життю суддя? По життю вона... жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна... Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла... Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю  покотила до чоловікової рідні, сестра  з друзями на турбазі, а вона тут – одним-одна...
О дев'ятій годині вечора – пронизливий дзвінок у двері... Серце заколотилося... Спочатку вирішила:  не відчиню. Та відчинила... А то Рита повернулася з гостей – і прямо до неї.  Сусідка  як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося…  Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення... Та нічого не робилося... Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла….  Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….
Тоді вона  увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива.... Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?...Бігає, як дівчинка.... І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…» .
 О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла  до ліфту,  зогледілася і  ...  побачила Назара. Той   стояв на верхній площадці  і  палив.
- Щось сталося?– спитав  просто.
- Здалося, хтось кричить, - белькнула перше, що прийшло на розум.
- Це - кішка, - відповів,  очевидячки  теж перше, що спливло на розум.
Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар   затягся й запитав:
- Не зважилися?…  А то доведеться одному їхати...
- Хіба не маєте  друзів чи знайомих?
- Без ліку...І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі  до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі  звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки  не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і -  наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі – майже  всі сімейні, як годиться... Хто їх відпустить?
- Гаразд... – начебто через силу погодилася Ольга. – Вмовили. О котрій?
- О шостій ранку виходимо на трасу й ловимо маршрутне таксі, яке буде їхати у тому напряму.
… Вона  забігла  додому і заходилася збиратися…. А о пів на одинадцяту зателефонував  Ігор і почав у черговий раз скаржитися на своє приймацьке життя. Сидить  він наразі у колі родини, а тесть вже задовбав своїми спогадами «як колись було». Він був напідпитку і міг у такому стані базікати годинами... Ольга відповіла якомога сонним голосом, що  вже майже спить і таким чином відв'язалася від нього.
Назавтра рівно  о шостій  ранку вона вийшла з під’їзду і побачила  Назара,  вдягненого у ті ж такі старі від життя  джинси і сіру футболку. На його спині висів  такий самий  вигорілий наплічник. Він критично обдивився свою супутницю та нічого не сказав, тільки невдоволено подивився  на її туфлі і сумочку через плече… Вийшли на трасу й зловили маршрутку до Полтави.  Ольга заплатила за себе сама, пам’ятаючи розповідь Рити про некомерційність свого сусіди. Та Назар й не поривався оплачувати її квитка. І слава Богу…. Приїхали – і прямо до Дому-музею Панаса Мирного. Дорогою Назар пояснив, що давно хотів там побувати, бо  дуже шанує цього письменника.
- За що? -  здивувалася Ольга. - Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли...» здається.
- Хіба  що здається... Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».
Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру... Якийсь дивний цей Назар... На ботана не схожий, але таких вона  не зустрічала навіть на лаві підсудних... Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було...
- Може, сьогодні вихідний?– запитала у розпачі.
- Та ні...Я дзвонив, сказали, що працюють.
Двір був доглянутий, тільки під лавою  стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони  пройшли повз будинок у розкішний сад, і  Назар увесь час качав головою... Нікого і ніде... Знов повернулися до будинку, аж тут із-за рогу вийшов кудлатий заспаний дядько.
- На екскурсію? Зараз покличу.
Під час екскурсії  Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла   і  уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її -  письменник. У вітальні  стояло старовинне піаніно,  обідній стіл... Усе зберігалося тут з любов'ю,  і то був якийсь інший світ... Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.
Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…
Потім поїхали до музею Котляревского, але то була зовсім інша історія. Комерція тхнула  від самих воріт. Там товклися якісь наречені  з гостями напідпитку… Виявилось, що задля  залучення туристів, вигадали, що Котляревський опікувався молодятами.
Потім, взагалі – новина…  Котляревский тут ніколи й не жив! Просто побудували сільську хатку   «під Котляревського». Вийшли звідти пригноблені... Схотілося знову до Панаса Мирного, до його садочка, до справжньої хатки, де дух письменника досі ширяє над тим благословенним куточком…
Зненацька Назар запропонував: «Поїдемо до Опішні!».
- Але вже п'ята година вечора!
- Там заночуємо, а вранці подивимося музей гончарного мистецтва.
- Де заночуємо?
- У мене в колегії є знайомі…
Ольга заколивалася, та хлопець і не наполягав... Щойно всілися біля пам’ятника галушкам трохи оговтатися, як зателефонувала  донька.  Вона відійшла осторонь й впевнила її,  що просто вийшла до магазину за хлібом, а взагалі – все гаразд. Навіщо так сказала? А як щось трапиться, не будуть і знати, де шукати суддю Дорош. Поки Назар  з'ясовував у перехожого, як дістатися Опішні, вона вирішила зателефонувати подрузі Валі і розповісти коротенько про свої пригоди. В принципі, культурна програма, нічого такого, але краще, щоб хтось про це знав. Потім  підійшла до свого супутника і весело вигукнула:
- Поїхали!
Дорогою до Опішні  на звичайному сільському автобусі Ольга вслухувалась у цікавий полтавський говір і  уявляла просте  життя селян з їх проблемами. Дійсно, в автівці таким не проберешся. Їй-то що…А ось Назар — художник і він напевно мусить  бачити людей, перейматися  їхнім життям...
А в Опішні на їх чатував дощ... Трохи посиділи на автобусній станції, сподіваючись перечекати, та  дощ все періщив і не думав спинятися на догоду мандрівникам.
- Приїхали у свинячий голос, – засміявся Назар і запропонував тим часом щось перекусити.
 Купили у магазинчику  свіжої пухнастої паляниці і  з'їли її, запиваючи кефіром. Потім пішли до колегії.
– Скрізь - гарні люди й усі  мої знайомі, - засміявся Назар, коли сторож з магазину побутової техніки дав їм целофанову обгортку, якою впаковують коробки з під холодильників. Накрившись тим целофаном, вони попрямували до колегії. Коли прийшли, вже лише  мрячило. Тепер Ольга почувала себе чудово поруч з цим дивакуватим чоловіком і значно впевненіше.  «З ним не пропадеш», – чомусь подумала.
А знайомої Назара в колегії не знайшли... Поїхала у відпустку...
- Де переночувати? – перепитала почтива тіточка у коридорі. – Ми якраз готуємося до з'їзду гончарів, тож вільних ліжок не маємо. А згодні зупинитися на квартирі?
- Так, звісно.
Боже, думала Ольга. Хто б побачив суддю Дорош у цьому селі, то подумав би, що вона з глузду з'їхала.  Тітки Марії,  до якої їх привели, радо погодилася прийняти мандрівників на ніч. В квартирі було чисто і охайно... Господиня запропонувала диван  у кімнаті, та Назар угледів  гамак в саду і сказав, що обожнює спати на свіжому повітрі. Довго в хаті не затримались, а пішли гуляти селом. Через мокрий яр вийшли до клуба, а там – концерт з нагоди Дня незалежності. І тут Ользі знову стало незатишно, бо Назар чомусь поводився так, начебто приїхав сюди сам:  підходив до селян, заводив з ними розмови, питав про якісь дурниці на кшталт – як врожай, чи вродила картопля і таке інше. Потім, не звертаючи на неї жодної уваги, пішов до школярів, познайомився, представився журналістом і поцікавився, як їм живеться, що то за концерт... І навіть не дивився, чи  сунеться за ним його супутниця.  Ольга прокляла своє рішення їхати сюди... У такій дурній ситуації вона ще не була ніколи в житті... Що робити? Іди шукати тітку, забирати свої речі, та – гайда додому? На чому? Просто пастка якась! Як  звідси вибратися? Вона ж не просто приблуда якась. Вона – поважна суддя Дорош!   І як вона погодилася на цю авантюру? Чи в неї памороки забилися? Чи приворожив її цей невдаха?
Нарешті почало темніти... І вони пішли шукати свій тимчасовий притулок. Знову потрібно  було перейти через мокрий яр...  Ольга ковзалась на слизькій траві, а Назар подавав їй руку, проте було враження, що він її не бачить. Коли вилізли з яру на гору, він присів на звалене дерево, кивнув їй сісти поруч,  витяг з наплічника планшет і заходився малювати ескізи облич. Ольга мовчки  вдивлялася в останні промені сонця,  яке вже геть зайшло за небокрай. Десь заспівав соловейко....У серпні?
- А ви десь працюєте? – запитала спересердя.
- Дрібним службовцем на пів-ставки...
- Дрібним службовцем? Як це? Хіба ви не художник?
- Приходжу на роботу, відсиджую свої чотири години й одразу про цю роботу забуваю.
- Хіба так можна?
- Можна.
- А як називається ваша посада?
- Адміністратор.
- Адміністратор? – у  Ольги полізли очі на лоба.
- Так. Мій друг - директор цієї фірми, ось він мене й тримає на пів-ставки. А з іншого місця мене б давно викинули під зад коліном.
- То ви – ледар?
- Чому ледар? Маю широке коло інтересів, – говорив і одночасно малював голови якихось жіночок у хусточках. – Я пишу картини, багато читаю... Але цим на життя не заробиш. Хіба всі повинні робити кар'єру? Я не хочу ніякої кар'єри. Я хочу просто жити... Через те мені близький Панас Мирний. Справжні творчі люди зовсім не захищені... Але так було завжди на Землі. Ви ж чули, що Панас Мирний працював  бухгалтером, щоб годувати родину. А ви уявляєте, як то цілий день бозна чим займатися, коли в голові складаються зовсім інші сюжети? І вдома не відпочинеш… А троє дітей! А родину годувати! А жінка завжди хвора й зі своїми проблемами! А лікувати її треба, а дітей виводити у світ, а дати їм пристойну освіту!...
- Та що ви на ту бідну  дружину в’їлися? Завдяки їй і музей зберігся… Якби вона не була німкенею, то була би наразі його домівка щось на кшталт «музею Котляревського». Поназбирали б по селах якесь манаття, видали б за музей Мирного  й наживалися б на тих, що беруть шлюб.  Хоча то – просто музей народного побуту.
  Вам цього не зрозуміти. Даруйте, але Панасу Мирному  від цього не легше... Його музей потрібний нащадкам, тобто  мені особисто… А Мирний може, якщо б не тягався на ту кляту роботу, ще  який шедевр нам залишив.
– Кому це «нам»?
- Ви маєте рацію... Мені...І ще купці людей. Тим, хто живе після нього,  і їм легше від того, що була в Україні людина, яка вміла писати справжні романи.
- Не розумію вас...
- Як би пояснити… От  ви довго йшли до того, щоб стати суддею?.
- Так...
- І мрієте, що вас помітять, і ви станете суддею Верховного суду?
- Чесно кажучи, так...
– А ось уявіть собі іншого письменника – Бориса Грінченко. Людина народилася десь на Донеччині, і батьки говорили суто російською. А сам став українським письменником! Потім ще жалівся... Напишеш ту українську книжку, казав, та ще й мусиш її випускати за свій кошт. І так  майже усі творчі  люди, які не мають відношення до комерції….  І я…
Назар показав їй профіль одного дядька, з яким він розмовляв у сільському клубі, і пояснив.
– Своїми картинами я грошей не зароблю, бо вони позбавлені нальоту комерції.  Колись  художники малювали на побутові теми, і зараз то  - шедеври. Наприклад, візьмемо знайому вам зі школи картину  «Бурлаки на Волзі». Якісь бурлаки на далекій Волзі в царські часи... І це – шедевр, бо художник малював те, що бачив! А я написав картину - «Прохач в олігарха». Стоїть похнюплений інтелігент   і просить грошей у олігарха, який на своїх тіньових оборудках нагромадив величезні статки. Неважливо, на що просить той  інтелігентик. Може, щоб зберегти музейні цінності, які плавають у підвалах від розірваної труби. А може книжечку хоче свою видати, щоб залишити нащадкам роман про  наше з вами життя... Ви ж знаєте, що ці олігархи та мільйонери –  страшні  «меценати»! Та за чиї гроші меценати? За гроші народу, який вони обібрали до нитки! Ці «меценати» запрошують на свята західних підтоптаних зірок, платять їм скажене бабло, а на цьому піаряться й репрезентують себе меценатами.  А українська культура - у моторошному стані. Ніхто в неї не вкладає... І от я змушений сидіти довбаним адміністратором, щоб мати можливість писати картини, які може оцінять тільки після моєї смерті кілька людей, як невелика купка  може оцінити творчість Панаса Мирного. І я цілком це усвідомлюю... До речі, щоб намалювати  інтелігентну особу я в нашому місті нікого не знайшов для моделі. Спочатку шукав на вулицях та швидко зрозумів, що то марна праця. Пішов в інститути...  Там трохи краще, та мені було потрібне обличчя інтелігента з діда-прадіда, а не від сохи...  Довелося до Львова їхати. Там таких - навалом.
Ольга німувала…  А Назар  глянув на неї і одвернувся. Їй стало соромно. «Напевно думає, що сипле перла перед свинями... Та що йому відповісти? Я геть нічого  не тямлю у його житті. Кинув родину... Ні слова про дітей. Хто їх годує і виводить в люди?».
…Вранці вони пройшли повз колегію, де почали  з'їжджатися учасники з'їзду гончарів. В музеї їм не сподобалося... Особливо  витвори  сучасного мистецтва просто неба, які  ніц не зачіпали у душі. Наприкінці екскурсії їм  вручили по глиняній  свистку, і - гайда  додому.
… З порогу Ольга  кинулася до крісла й  довго сиділа, приходячи до тями... Як чудово провела свята!  І так зненацька…. І так незвично…
Після ванни  перевдягнулася в домашнє й зателефонувала Катрі.
-  А ти знаєш, що письменник Панас Мирний усе життя працював бухгалтером?
- Та ти що? Колега?
- Так, Катю...І він ненавидів свою професію, яка, проте, надавала йому можливість годувати родину... А свої романи писав по ночах... Часто хатня робітниця бачила, як усю ніч в його кабінеті горіла свічка... А ранком він ішов на осоружну роботу. Катю, а ти давно перечитувала цей роман? Кажуть, що  Мирний витончено  описав там психологію злочинця, і  що Достоєвський зі своїм Розкольниковим просто відпочиває...
- Хто каже?
- В Інтернеті прочитала...
- Ти що? Провела собі Інтернет? І з яких це вальтів ти зацікавилася українською літературою?
- Та ні, - зніяковіла Ольга. - Це я в Рити була й там... Зайшла розмова з друзями її брата, художниками...
Поклавши слухавку вона полізла до книжкової шафи,  довго там рилася, поки нарешті не витягла з  дальнього кутка сіру книжку, на котрій великими літерами було написано:
ПАНАС МИРНИЙ
«ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ»
 


Далі буде

Немає коментарів:

Дописати коментар