Частина четверта. Арештований натхненням

1

Умисне заплановане вбивство - улюблений жанр письменників-детективників. Вони його просто обожнюють... Та й для читача вельми цікаві головні герої, які щось заздалегідь замишляють. Тому  літератору лишається тільки вигадати мотиви умислу.   А мотивів –   хоч греблю гати!  Бери словник і виписуй:  помста, розпач, злість, жага влади, ревнощі… Сюжет,  коли людина з холодним серцем готується до злочину, а потім намагається заплутати свої сліди, не побоїмося цього слова,  звеселяє читача та займає його нудьгуючий мозок.  На щастя, вроджених вбивць народжується небагато. Саме народжується…  Їх важко  обчислити, бо всі знають: здебільшого маніяки - чудові сім'янини.  А чудові сім'янини...
І залита кавою клавіатура завмерла... А може тут і собака порилася? Виявляється, що  сумнозвісний добропорядний батько родини -  то загроза суспільству!  Адже в третій частині цього роману ми зрозуміли, що мужчина за природою – істота агресивна. Тож у якийсь момент у  «чудового сім'янина», яким так захоплюється суспільство, виникає злочинний задум. Тому що  тільки для власної дружини муж, який увесь вільний час проводить біля її спідниці, –  ідилія, а насправді  такого мужа потрібно негайно ставити на облік, як потенційного маніяка….
Вчені  вважають, що патологічні  убивці-маніяки  зустрічаються з найдавніших часів, і запобігти їх появі неможливо. Інтелект, виховання, вік  - все тут безсило. У свідомості людини спрацьовують якісь "перемикачі" - і  тихий «батько сімейства»  раптово перетворюється в кровожерливого садиста... Найголовніша  відмінність від побутового вбивці – шоку від вчиненого вони не зазнають...
 Статистика свідчить, що злочинний задум заздалегідь запланованих злочинів проявляє себе лише у 15-20% випадків, а найбільшу частку в структурі мотивації  займають корисливі мотиви і побутові сварки… 50-70%  жінок вбито їх  чоловіками або співмешканцями.  Тож маємо  парадокс: виявляється,  найрідший (заздалегідь запланований)  вид вбивства  найцікавіший читачам. І затребувані обидва його види: звичайний і патологічний. Звичайний – це коли вбивця, наприклад, усуває з шляху законного спадкоємця, а патологічний – то маніяки. А от  вбивством з раптово виниклим наміром, яке є найрозповсюдженим у житті, детективники нехтують. І дійсно, коли людина нічого не планує завчасно, хіба то буде цікаве читачу?  З цього виходить, що читач  – такий самий винуватець розповсюдження літератури, яка описує і смакує деталі запланованого вбивства, як і письменник. Бо читачу  байдуже, якщо  хтось  в п'яній бійці кулаком сильніше когось  стукнув, ніж треба. Письмаки  такого не  виписуватимуть, бо то треба корпатися у побуті і досліджувати, чому ті двоє напилися.  Прийшли з роботи від верстата, робити нема чого, хобі нема, інтересів теж… Завітав у гості такий самий знуджений товариш. Випили. Потім два невеликого розуму  чоловіки почали згадувати образи...  Яка тут загадковість,  неясність та таємничість? Вийди у під'їзд і побачиш  таких  дядьків на кожному кроці. Всі вони – потенційні вбивці одне одного.
Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють   детективи з вбивствами – співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки  зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.
Ось  такий тандем...

2

Андре Цоколько – звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я - Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість... Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.
Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», – розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку... Ще трохи зусиль — і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько — це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло... Перша премія у всеукраїнському конкурсі "Трилер десятиліття", а потім - «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи...». З роками Сергій зрозумів, що письменство - заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів.. Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір...
Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси.. А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.
Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо – достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося... Все вже було... Ось і минулий тиждень - котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось –… ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу - благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся...
Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець “підбадьорював”: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду – мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…
...Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці... І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».
Дідусь працює... А молодявий дідусь нічого й не працює, а тільки ламає голову над своїми потенційними персонажами... В голові - не дійові особи, а цифри... Гроші течуть, як пісок крізь пальці.... Щойно прилетіли з Іспанії, знімали там віллу цілий місяць... А сім'я потребує ще більших витрат, бо донька вийшла заміж за лобуряку, і хоча сама працювала на державній службі, та доводилося допомагати.... Він з самого початку був проти цього шлюбу, та хто його слухав? Так і сталося, як гадалося. Тільки згодом дружина зрозуміла, що зять, негідник, просто клюнув на ім'я відомого письменника. І хоча в Україні це поняття умовне, та для зятя й цього було достатньо, бо був родом з якоїсь, соромно й вимовити, Жабуринівки. Андре Цоколько - більш-менш знаний письменник та й годі. На телешоу підсвітився, поїздив Україною з творчими вечорами, з презентаціями нових творів - і так його ім'я стало відомим. Нещодавно – ще один прорив: запропонували екранізувати психологічний трилер «Кривавий хлопчик». Вчора надіслав електронною поштою ще гарячий сценарій продюсерові. Все начебто і добре... Та всі як змовилися: «Які плани на майбутнє? Коли щось новеньке напишете?». Так... Треба писати.... А тут і зять, сволота, натякнув, що наваяв повістишку й чекає допомоги у виданні. Що міг створити цей ледар? Сунувся до дочки, аби пригальмувала нездару, а та в сльози: «Хочеш позбавити мене чоловіка?».
Що ж писати?.... Останній роман «Заживо розрізаний» був автобіографічним…. Набридли ті трилери, і він під закличною назвою вичавив зі своєї вбогої біографії все, що міг... Підрихтував, звісно. Де треба - сльозу дав, прикрасив деталями з життя свого друга-моряка, особливо стосовно його амурних пригод... Самому, на жаль, таких історій бракувало через занадто пильну дружину.... Тільки зітхнув, аж знову налетіли ці шуліки: коли наступна книжка? Та хіба вам цього мало? Відповів, що набирає матеріал... А терміни?... Ну, років через п'ять. «Теж автобіографічний?» Та ні вже... Тепер це будуть вигадані люди.
… Так, на се нема ради... Треба із цього Забарова щось витискати...Сергій походив по кімнаті... Пригадав, як сидів між матір'ю Забарова і дружиною вбитого, і вже начебто почав намацувати канву... і як гуркіт серед чистого неба - плач онучки за дверима! Канва пішла шкереберть, і знову в голову напхалися зовсім інші думки... «Конче необхідно продиратися до Польщі... Кшиштоф, собака, щось давненько не телефонував....». Нещодавно потоваришував з польським письменником, і вони допомагали один одному: Кшиштофа вже видали в Україні, а з Сергієвими книжками хитрий пшек щось тягнув...
Та що ж воно не пишеться??? Адже закони жанру відомі як двічі два, і справа тільки за технікою! Письменник підхопився зі стільця і забігав по пухнастому килиму. Автоматично підняв полум’яно-червону нитку, яка вирізнялася на жовтому килимі, і накручуючи її на палець почав думати… Так... Ось нитка... Червона нитка... Непогано розбавити роман філософією, найкраще – східною... У «Кровавому хлопчикові» він зав'язався з мусульманами, і вже думав, що як Рушді шмигне у підпілля… Почалися загрозливі дзвінки: обурені хрипкі голоси докоряли, що він якось не так зобразив мусульман. Ні... З бусурменами краще не зв'язуватися. Буддизм! Так, краще буддизм, він і безпечніший і загадковіший. А може про Дудаєва щось написати? І згадав, що його вже випередили... Одному колезі розповіли байку про Дудаєва, і той її розгорнув у цілий роман...
Отже, детектив – це розслідування злочину, і найкраще за все – вбивства, бо будь яке вбивство привертає увагу читача. Розслідування ведеться професіоналом або аматором. Слава Богу й Агаті Крісті, за роки існування детектива виробилися Закони жанру, які кожний знає, як свої п’ять пальців. Слідчі мусять бути дивакуватими й мати особливі риси характеру: недовірливість, обжерливість, підозрілість, тощо. Обов'язкова наявність напарника – цілковитої протилежності головному героєві, який своїми безглуздими питаннями дратуватиме його і через якого слідчий пояснюватиме читачеві хід справи. Поліцейські – цілковиті бовдури, не здатні зв'язати докупи дві події. Вони ганяються за невинними й саджають їх пакунками до буцигарні, тож велемудрому приватному детективу доводиться їх звідти витягати. Ще слід насунути підозру на пару безневинних персонажів, а вбивці дати повне алібі, яке наприкінці розвалиться в порох.
Хто буде слідчим? Чудакуваті чоловіки середніх років вже були: Шерлок Холмс, Пуаро... Бабусю теж використали і не раз - місс Марпл, та на екрані їх до біса.... Дівчатка були, хлопчики теж... Сексапільні грудасті слідчині вже задерли…. .А от діда ще не було. Відставник…. Точно! А зробити старого дивакуватим не складно, бо вони всі трохи чудні. І Серьожа згадав одного такого з їхнього під’їзду. Сивий, у старомодних чорних окулярах, глухуватий, втім з хитрими оченятами, він ходив з руками за спиною або сидів з бабусями на лаві. А коли впивався, то включав на всю «Бризки шампанського». Через те його прозвали дід Дискарь. Якось у ліфті він привітався до цього Дискаря, а той не відповів. Дідок глухий, що з його взяти? Та коли Сергій кашлянув.... той озирнувся... Лисом підшитий... Такого нам і треба.
За дверима пролунав різкий дзвоник... Дружина боязко переступила поріг з його мобільним в руках і тихо запитала: «Тут Хлєбобулкіни запитують, чи завітаємо до них на барбекю?» Серьожа прошипів: «Я ж просив...». Жінка похапцем вийшла, а він витримав паузу, а потім вигукнув: «До чорта Хлєбобулкіних! Я людською мовою просив - не турбувати!». По кімнатах враз прошелестіло: тато працює... дідусь працює... дєдуска лаботаєт...».
Все... Набридло... Все набридло... Все остогидло...Щойно продам цього детектива, отримаю гроші за сценарій – і куплю собі квартиру в Києві... Буду там працювати. Ось письменник Мурахін - іде ранком до окремої квартири, як на роботу.. І ніхто йому там не заважає.. Сидить і творить Мурахін. А тут...
Добре, добре…Головне – не загубити цю нитку. І Сергій знову подивився на червону нитку, намотану на вказівний палець… Нитка була довга… Схожа на заполоч. І такого яскраво червоного кольору, що здавалося, що її занурювали у кров… Знову почав намотувати нитку на пальця, і думки полетіли як птахи... Отже вирішено - дід Дискарь. Фаміліє таке....Розмотав нитку, кинув її на стіл, вибіг на кухню, попив там водички й знову забіг до кабінету з криком: «Маша»! Дружина з'явилася миттєво, начебто стояла під дверима. Він блимнув на неї палаючими очима і грізно запитав:
- Ти пам'ятаєш діда з четвертого поверху?
- Звичайно... Відставник...У нього ще є звичка говорити, коли з ним у ліфт сідаєш: «Дякую, що підвезли». У сенсі, що я його підвезла до четвертого поверху...
Потупцювалася біля дверей і додала:
- Гумор такий...
- Добре, іди...
Жінка на цирлах вийшла, а Серьожа провів її поглядом…. Вона сама – донька радянського віршара, тож не з чуток знає, як працюється літераторам… І тут згадав Кетрін – співробітницю англійського культурного центру, з якою познайомився на презентації книжки Мурахіна “Дельфін у ванній кімнаті”... Час дружини Маші плинув…. Тепер інший час, інші критерії... Тесть – давно в могилі, і навіть з підручника його викинули…. Так… Не відволікатись… Знову намотав червону нитку на палець, і пішло… Дід всім буде говорити: «Дякую, що підвезли», і це буде його дивацтвом, фішкою. Якось дід Дискарь проходив повз автостоянку, там була якась драчка, і він впізнав лейтенанта, з яким разом служив в екзотичній країні. Якій? Ірак - близько по часу, дід там не катить. Чечню й Афганістан бодай не чіпати, він дотепер сахається арабів-студентів. Африка! Ось патичок-рятівничок! Вона ще Юліана Семенова рятувала та й цього… журналіста Серьогіна з «Бандитського Петербургу». Африка – це далеко, екзотично і не так лячно. Країна Зімсонго... Старий з лейтенантом там служили… Банально, проте … Піде... Потім дід довідався, що його лейтенанта марно засадили і почав своє розслідування. Але дід, хоча й дивакуватий, та полюбляє перепитувати... Його підвозять до четвертого поверху та…
… Сухо... Конче необхідна la femme. Там, де la femme, там l'amour. Тобто обов'язковим напарником на похваті і повною його протилежністю буде молода дружина. Згадав знову діда Дискаря і не уявив поруч з ним молоду дружину. Онученяти теж… Нікого…Пустеля Сахара... Та дарма... Напарником буде молода дружина. І крапка. Вона йому зраджуватиме, і це додасть гостроти й психологичності його твору. Його так і назвуть – «психологічний детектив». Отже, молода…. Баба нещодавно померла, а тут по сусідству - на квартирі дівчина, яка приїхала із села… Він згадав зятя і впевнено вивів – «з Жабуринівки». В місті вона працює на приватній фірмі, та особисте життя не складалося, а орендна плата росла... Дівчині нічого не лишалося, як знюхатися з бездітним стариганом заради квартири. Дід навіть іноді сходив на шлюбне ложе, та особливо тим не дошкуляв, але і прелюбодіяти молодусі суворо заборонив. Так…Саме заборонив, щоб потім, коли вона, безумовно, зрадить, з'явиться гострота сюжету. Та так і до кіна дійде! А в кіно адже платять за кожний постріл! Виходить, дамо старому в руки пістолета, а його баба...тобто фарбована білявка Лара ставитиме маразматичні запитання, а дід буде їй усе розтлумачувати. Додамо дурноголових міліціянтів та прителепкуватих суддів, неспроможних зв'язати докупи дві події... Лишається навести підозру на когось безвинного, а потім його прибрати... Та то вже по ходу сюжету... Забаров буде в нас Журкіним... Дамо йому спочатку повне алібі. Алібі... Яке там алібі? … Та з цим упораємося.
І Сергій кинувся до комп'ютера.. Більше його геть нічого не відволікало. Дружина заходила й виходила з тацею, та він не звертав на неї жодної уваги.
...Домашні були задоволені… Тільки дурне трирічне онученятко ходило по кімнатах з ведмедиком під пахвою і товкло його рученятком по роті: «Со ти, дулний, клицис? Не клици...Дєдуска писе...».


3

У листопаді Ольга відпочивала у військовому санаторію Партеніта. По приїзді їй дісталося сира погода, мрячило майже кожного дня. Тішили лише проблиски сонця, природа й море. Її сусідка по кімнаті Ганна Олексіївна, яскрава шістдесятирічна жінка була дамою необтяжливою і з гумором. Вона ходила на всі процедури, а ввечері не минала ані кіно, ані танців. Ольга сумно подивилася на тьмяні лікарняні стіни корпусів і зрозуміла, що ноги її там не буде. Тож вирішила гайнувати час біля несамовитого моря та в осінньому парку.
Перші два дні вона відбивалася від дідів-відставників, які проходу їй не давали і лізли в очі зі своїми розказнями про «ратне» минуле. Ганна Олексіївна, до речі, була не проти завести з ними роман, та діди її ігнорували. За тиждень остогидло дивитися на стариганів, які старанно бігали кожного ранку, робили зарядку на березі моря, дихали йодом і шукали собі тимчасових молодявих подружок. Вона згадала Назарового батька... Григорія Степановича тут важко уявити... З ним вона б і на Ведмідь-гору полізла! І подивившись на величну красуню, з якої курило, наче там дійсно клишоногий кашу варив, зрозуміла, що дертися доведеться на самоті...
А лізти страшенно хотілося, бо всі околиці вже виходила, і справили вони гнітюче враження. Безкоштовного виходу до моря не було до самої Алушти: усіма неправдами беріг забудовано санаторіями і приватними будинками, які ревно оберігали приватні охоронці. До парку Айвазовського вхід платний, усюди - все за гроші. А в горах понабудували багатоповерхові будинки! Якесь невиразне передчуття, що колись велика хвиля й землетруси зметуть їх в просто море, не кидало її....
Ще днів зо два гуляла околицями, придивляючись до Ведмідь-гори. Можна було, звичайно, замовити екскурсію, та вона згадала Назара, який ненавидів зорганізовані екскурсії і .... внутрішньо з ним погодилася. Нарешті з гори зняли охорону, і сонячним прохолодним днем, одразу після сніданку, вона почала сходження. Сама-самісінька. Біля підніжжя ледве одчепилася од найпричепливішого свого прихильника. Краще вже йти самій, ніж з якимось грузиловом. Біля години пнулася крутим підйомом, насолоджуючись тишею... Час від часу зупинялась і придивлялась до мокрого тремтливого листячка дерев, уявляючи, як тут жилося у досанаторний період. Дивлячись зверху на беріг, вона уявляла там рибацькі поселення, ятери, човни у морі… Блаженствуючи від відсутності людей, які розбіглися по процедурам, вона довго стояла на оглядовій площадці, милуючись морем, скелями й пінистими хвилями... Раптом почула якесь шарудіння у кущах... «Дикі кабани?» – промайнуло в голові… Подзвонила Ганні Олексіївні, щоб запитала у місцевих, чи немає тут диких тварин. Виявилося, немає. Далі рушила більш впевнено. Цвірінчали пташки, сила-силенна комашок шурхала під ногами, сонце сяяло й навіть трохи гріло… Рай на землі… Просто рай! Ольга піднялася крутою стежкою на передню «лапу» ведмедиці, і тепер перед нею постало наступне завдання – викараскатися на «зашийок». Ледве розпізнала кручувату стежку й вирішила нею скоротити шлях. Зиркнула на годинник – полудень. Ще є час… Підйом забрав десь годину, та коли видряпалася на «зашийок», опинилася у ворожій густвині. Чомусь вона вважала, що нагорі можна милуватися панорамою, та ні фіга... Ліс – та й годі…. Куди йти? І пішла хребтом “ведмедиці” до хвоста. Це вона так думала… Тут стежка зникла... Що робити? Початок на другу... І темнішає в листопаді десь о четвертій! Боже, що робити? А раптом до ночі не вибереться? Звісно, можна повернути назад, але…. То було б нецікаво….А якщо заблукає? Доведеться телефонувати Ганні Олексіївні і зводити на ноги рятівну службу… Вона вже побачила себе в центрі скандальних новин: «Сенсація! Суддю Дорош зняли з гори, наче отця Федора!» Переполошена, побігла стежкою вперед... Страхи — не ляхи... Гілки хльостали по щоках, та вона не зважала. Подряпала щоки, руки, забруднила куртку, та про це і не думала. Будь-що мусить вийти на край хребта! Побачити долину, зрозуміти де вона є і вийти звідси якомога швидше! Подряпана Ольга бігла навмання, аж ось побачила табличку. Нібито “постій древніх людей» чи «античне святилище»… І зітхнула…. Згадала, що на мапі, яку вона забула у палаті, бачила, що десь посередині хребта має бути такий “постій” …
…За чверть до другої вона вже стояла на краю хребта й тішила око захоплюючою панорамою. Долом розкинувся Партеніт, вишикувалися акуратно начикрижені виноградники… Вона побачила санаторій. Слава Богу! А ось і артеківська стежина з стрілками, які поведуть її донизу. Присіла на камінь і деякий час милувалася видовищем. Тепер вже можна не квапитися – часу достатньо…. А поруч орел ширяв у повітрі… «Ось хто ніколи не заблукає! І як це птахи літають? Чому людина не вміє літати?» А орел ширяв все ближче і ближче...

Трактат про птахів
Птахи - найдивніші істоти на Землі. Дивніші ніж «розумна» з усім її нібито інтелектом людина. Бо птахи — то єдині істоти, які вміють плавати у воді, ходити землею й літати в небі. Так, баклан не тільки добре пірнає, але й проводить у воді до 6 хвилин! Баклани мають прозорі мигальні перетинки, які виконують функцію підводних окулярів і злітають із води з розгону (!!!)... Або кайра… Незграбна й кумедна на землі, вона, завдяки пропорціям тіла, абсолютно обтічна у воді і “літає” там так само, як у небі і навіть ширяє. Гагари теж чудово плавають і пірнають, іноді на глибину до 75 м і залишаються під водою до 8 хвилин, пропливаючи до 300 м.
Чи не дивно все це? «Високорозумна» людина не те що літати, а й пірнати довго неспроможна. Вона споконвічно не розвивала у собі цих здібностей, а з самого початку знаходження на Землі понавигадувала собі «костури» у вигляді мудрованих приладів. Сама ж, без приладів - спробуй, людино, злети! А зась... Щоб політати, а потім ще й поплавати треба влізти в дельтаплан, потім з нього вилізти, натягнути на себе акваланг і аж тоді залазити у воду. Та й то допоки кисень не закінчиться...
Колись люди намагалися літати самотужки, втім споконвічно йшли не тим шляхом, бо знову таки чіпляли на себе пір'я або ще якісь обладунки. В IV в. н.е. китаєць Го Хун вигадав повітряного змія. Го Хун писав, що за допомогою зв'язки цих повітряних зміїв можна «зустріти вітер, осідлати його й, не зупиняючись, піднятися на висоту 40 чи» (200 км). А з джерела XI в. «Цзи чжи тун цзянь» («Всеосяжне дзеркало історії») ми знаємо, що людина здіймалась у повітря ще в середині VI в., але через небезпеку пілотами в цих літальних апаратах були військовополонені та засуджені на смерть злочинці. Мандрівник Марко Поло на початку XIV в. зробив такий запис у своєму щоденнику: «Рама являє собою ґрати з вербових прутів, до кожного кута й сторони рами прив'язують нитки, усього вісім, всі вони прикріплені іншими кінцями до довгої мотузки. Потім знайдуть недоумкуватого або п'яницю й прив'яжуть його до рами, тому що жодна розсудлива людина не стала б піддавати себе такій небезпеці. Це робиться в сильний вітер, потім змій відпускають у волю вітру, і він піднімає раму...».
В 1020 р. англійський монах-бенедиктинець Олівер з Малмсбері на прізвисько Літаючий Чернець начепив саморобні крила й стрибнув із дзвіниці свого монастиря. Звісно, поламав ноги... Великі вчені спостерігали за птахами, але спромоглися винайти лише дельтаплан, аероплан, літаки та ракети...
Однак все це дурниці в порівнянні із крилом маленької пташинки. Всі вигадані людиною одоробла вимагають палива, чого птах не потребує…. Наче знущаючись з людського «інтелекту» і тих розумів, яких люди називають великими, вони злітають, використовуючи свою власну енергію. Без усілякого бензину, а часто й без розгону. У повітрі птахи можуть навіть танцювати: легке вільне ширяння з рідкими змахами крил чергується в них із взаємними перекидами.
Тож можна сміливо стверджувати, що кожний птах — то глузування над людським так званим «інтелектом». Сама можливість польоту за допомогою крил - це дивне дійство, над яким ніхто вже не замислюється. Крило бере енергію просто з повітря й піднімає птаха нагору на зло всім законам тяжіння.
Пташине крило має три особливості. Перша — можливість піднімати в повітря вантаж, який перевищує власну вагу птаха. Люди дають таким своїм членам суспільства олімпійські медалі, а для птаства — то звичайна справа. Білий сокіл, наприклад, піднімає вантаж, який більш ніж у три (sic!) рази перевищує його власну вагу. Друга особливість - безпосадкові перельоти. Так, американські золотаві сивки мігрують над відкритим океаном від Нової Шотландії (Канада) до Південної Америки, 2400 миль без жодної зупинки, дозаправлення й відпочинку! Третя особливість - це знання географії без мап, вчителів і GPS. Як птахи знаходять дорогу? Чим вони керуються? Як спілкуються? Звідки знають, що їм час вирушати у подорож? Що є ознакою початку мандрів? Питань — купа, й вчені дотепер анічогісінько про це не знають.
І найголовніше... Як птахи літають - науці невідомо і дотепер. Звідки крила беруть енергію? Вільне ширяння – теж ребус. Там взагалі не потрібні фізичні зусилля, і птах начебто лежить на хвилях, ліниво керуючи лише напрямком польоту за допомогою чи то енергії вітру, чи ще чогось.
Здатність літати птахи мають від народження. Хоча.... Знову пальці вже об нову клавіатуру перечепилися… А чи від народження? Адже пташиний політ можливо й не є винаходом Природи, а надбанням самого птаства? Цілком імовірно, що на Землю запущено кілька типів істот з можливістю удосконалюватися. Кожний тип розбрівся поверхнею Землі, створив свої групи й потрапивши в якісь особливі умови почав чинити по своєму. Група птахів намагалася літати, пірнати, ходити й отримала те, чого прагнула. Вони вдосконалювали свої навички «від діда до онука». Так вийшов сучасний баклан... Інші лише літали, а плавати не навчилися й дітей своїх не навчили. А є ще група, яка стала розумувати і винаходити собі всякі «милиці». І один з них нарешті вигукнув: «Труд створив із мавпи людину». Дорозумувались до того стану, у якому зараз перебуваємо: втратили зір, слух, здатність самотужки пересуватися. Рух назвали спортом і бігаємо та стрибаємо за гроші, наївшись перед цим усіляких пігулок. Ця група геть втратила здатність удосконалюватися, і все переклала на машини й прилади, які їх потихеньку і з'їдають.
Але є і серед цієї групи частка, яку заведено називати нецивілізованою. Вона має гострий зір, чуйне вухо, розвинену інтуїцію... Вони шкірою відчувають ворога і не потребують жодних приладів. Вони плавають до 20 хвилин, коли збирають корали. А одинаки видираються на хмарочоси. Все це вказує на те, що можливості людського організму – безмежна.
Щодо польоту, то жоден з них так і не навчився літати самотужки. Навіть п’ять метрів. А все через те, що літати без приладів намагалися одиниці…. І не зовсім правильно: стрибали зверху униз замість того, щоб підскакувати угору.
Та з цим вже нічого не поробиш. Бо час втрачено на безглузде схрещування зеленої медузи з поросям.
Намилувавшись орлом, Ольга розпочала спуск. Спочатку вона із задоволенням скакала по каменях, та поступово її охопила паніка. Виявилося, це тільки здається, що до санаторію недалеко... Насправді на годиннику вже 15.00, а вона ще й до половини гори не доскочила, а все ще стрибала «стегном» Ведмедиці. З жахом помітила ознаки темряви, яка невблаганно насувалася… От вже й сонце майже зникло за горою, а вона…. знов-таки в лісі! Куди йти - незрозуміло. Стежка вела ліворуч в обхід гори до Артеку. Пішла через кущі додолу. І вже в темряві - ліс і два заасфальтовані шляхи: праворуч і ліворуч. Інстинктивно повернула ліворуч, бо хотілося вже лише одного - поближче до людей і цивілізації. І – помилилася... Як потім довідалася, дорогою праворуч вона за десять хвилин увійшла б на територію санаторію. Молода пара на автівці підкинула до траси, а там автобусом - до спуску на Партеніт. В повній темряві вона дісталася санаторію. Голодна, втомлена, але до біса щаслива втяглася у свою кімнату і впала на ліжко. Ганна Олексіївна, очевидно знову пішла на свої танцюльки у сподіванні знайти собі супутника життя…. З чашкою кави в руках, Ольга просиділа решту вечора на балконі, увинувшись у ковдру й вдихаючи прикрий запах моря й хвої. Із цього часу ця гора стала її «подружкою».
Наступного разу Ольга вже впевненіше полізла на «ніс» своєї нової «подружки». Якийсь кістлявий вояка з новоприбулих намагався присусідитися, але вона відмахнулася від нього, як від в’їдливої мухи. Уявляла, як розповість Назарові про свої пригоди, про свої прогулянки і вони разом посміються. Хоча вона так і не бачила його жодного разу від того дня народження та образи не відчувала... Творча особистість... Має інше коло спілкування: художники, скульптори… Інший вимір життя....
На “ніс” Ведмедиці дісталася без пригод, і зайшла якнайдалі… Зустріла там черговий «постій древніх людей», насипаний не більше як 10 років тому для залучення туристів, з яких таким чином стягали по 15 гривень. Ольга довго сиділа на носі своєї “подружки”, роздивлялася кораблі з човнами…
Перед від’їздом прогулялася убік Гурзуфа. Цілий день ходила територією Артеку й мала такий спокій на душі…. Атож: радість і спокій! Забула про всіх злочинців світу, їх посіпак та прибічників… Як би хотілося жити так просто, як люди раніше жили на березі моря й ловили рибу, поки не набудували тут цих безглуздих пансіонатів, піонерських таборів та санаторіїв… Наїздять сюди з понтом відпочити, підлікуватися, щоб знову потім влитися в цю страшну м'ясорубку, яку вони називають цивілізацією. Вона нікому не дзвонила звідси, крім дочки, з остраху зруйнувати свій безтурботний стан. Увесь час повторювала про себе: «Вона не заслуговує на світло, вона заслуговує на спокій».
Наступного дня Ольга сіла в автобус, який їхав до Сімферополя, а там через Одесу дісталася Чернівців. Три дні вони гуляли з двоюрідною сестрою містом і не могли наговоритися, бо дуже скучили одна за одною. Нарешті сестра всадовила її у міжміський автобус, і це означало, що відпустка закінчилася…. Додому – це знову до злочинців, прокурорів, адвокатів та їх посіпак і прибічників...
У райдужному гуморі вона втулилася на своє місце біля вікна, помахала сестрі, яка класично промокала очі рожевою хустинкою. Автобус рушив, і наша мандрівниця засунула у вуха навушники, щоб послухати що коїться у світі, поки вона від усіх відпочивала. Уважно вислухала інтерв'ю нобелівського лауреата професора Харальда цур Хаузена, який буцімто ідентифікував вірус, що викликає в людини утворення папілом і виявив, що цей вірус може призвести до розвитку раку шийки матки. Прислухалася уважніше... Виявляється, завдяки відкриттю цур Хаузена німецьким вченим вдалося два роки тому розробити вакцину, яка, хоч і не зводить ризик захворювання до нуля, але істотно його знижує. Правда, діє вакцина лише до ймовірного інфікування. Нобелівський лауреат чесав як по писаному: "Вакцина виробляється з використанням методів генної технології. Ми одержуємо порожні оболонки вірусів і за допомогою ін'єкцій вводимо їх пацієнтові. Його організм починає виробляти антитіла. Тому якщо потім відбувається зараження теперішніми живими вірусами, то ці антитіла не дають їм можливості укорінитися в здорові клітини". Нісенітниці якісь... Потягся одноманітний пейзаж і вона закуняла…
Та довго дрімати не довелося. Справа в тому, що поряд з нею сидів чорнявий заробітчанин, перед ним - його товариш, а через прохід його матір. Чого вони не сіли всі поруч, було незрозуміло. Ця купка заробітчан голосно розмовляла, а її сусіда діставав час від часу з великої сумки суху ковбасу й смердів нею до нудоти. Руки він витирав об чохол переднього сидіння. На зупинках Ользі довелося виходити з автобусу, щоб подихати свіжим повітрям. Разом з нею завжди вибігала інтелігентна жінка середніх років і скаржилася, що з нею взагалі сів хлопець з пляшкою пива. Після цих розповідей заробітчанин здавався милим та чемним.
Далі виходити на зупинках ставало все важче й важче, бо водій автобуса дорогою ще й бізнес робив. На кожній зупинці він вантажив та розвантажував якісь мітли та ящики… Крім того, він виконував роль сільського бусика, підсаджуючи всіх бажаючих. За Могилев-Подільськом у салон прослизнула худенька зморщена жіночка з сивою халою на голові й квітчастою хусткою зверху брунатного пальта. Спочатку ця добродійка стояла мовчки, а потім пронизливим й роздратованим голосом почала коментувати дії тих, хто всідався на звільнене місце. Попереду Ольги дрімала донька румуна з навушниками у вухах. В цьому автобусі чомусь ніхто не сидів поруч зі своїми, бо її батько, сухорлявий лисий волох з довгим хвостиком на потилиці, базікав попереду із своїм сусідом на всіх мовах: українській молдавській, румунській, російській... Дама з халою заходилася соромити чергового «нахабу», коли раптом пролунав голос паруб’яти: «Мамо, та заспокойтеся». Всі засміялися... З усіх боків засоромили синулю, в той час, як його матір завзято лаяла всіх пасажирів, схилившись над товаришем заробітчанина. Так вона схилялась і лаялась, схилялась і лаялась, допоки не зчепилася з матір’ю заробітчанина. І тут нерви товариша її сина висотались, і він поступився своїм місцем. Дама з халою посиділа мовчки не більш як двадцять хвилин і заходилася наново всіх паплюжити з примовками: «Людоньки, що ж це таке коїться?». Матері заробітчанина це голосіння набридло, і вона гаркнула водієві: «Даю тобі 100 гривень, тільки висади цю суку!». Заробітчанин, звичайно, заступився за матір, і колотнеча зайнялася з новою силою аж поки дівчина в чорному пальто, яка на зупинках нервово палила спльовуючи по-чоловічому, рикнула ззаду низьким прокуреним голосом: «То ви дасте спокій?!». Лемент був таким розпачливим, що на якийсь час сторони заспокоїлися.
Години з дві дійсно їхали тихо-мирно... Але для Дами з халою ця тиша була мабуть нестерпною… Чи довго мовчати не вміла, чи хотіла показати себе не скандалісткою, якою її тут зробили, вона почала ласкаво розпитувати тихим і улесливим голосом флегматичну доньку румуна, куди та їде і навіщо. Так розпитувала, начебто не вона щойно узивала матір заробітчанина шльондрою, хвойдою та сучкою. Донька румуна в'яло відповідала, а потім замовкла. Тим не менш Дама з халою все її мучила і мучила питаннями, аж поки дівчина не вибухнула: «Та відклейтеся ви від мене!».
… І скандал розгорівся ізнов. Тепер вже румун вимагав висадити Даму з халою, втім грошей не пропонував. Жінка обурилася: що вона такого робить, що всі – проти неї? «Відваліться від моєї дочки! - кричав румун чистою українською мовою. - Вона їде на лікування!». Мати заробітчанина підвищила ставку й запропонувала водієві 200 гривень за висадку Дами з халою, яка напалася на румуна: чому це він не лікується у себе в Румунії? Хтось запропонував румуну пересісти до своєї доньки, та той відмовився, напевно. щоб не порушувати правило цього автобусу, де всі сиділи не поруч зі своїми... Нарешті дівчина із прокуреним голосом із заднього сидіння знову зупинила суперечку своїм страшним вигуком: «Та замовкніть вже!».
Нарешті, всі заспокоїлися й у глибокій темряві автобус приїхав до Умані, де половина пасажирів вийшла… Дама з халою встала.... Вона стояла біля свого колишнього сидіння, на яке всілася дівчина з кошиком. З нових зайшов парубок напідпитку і став позад Дами з халою так, що їй довелося схилитися над новоприбулою дівчиною. Налиганий парубійко так наліг на Даму з халою, що та заверещала й зачала його ганьбити. Знайомий низький прокурений голос ззаду втомлено констатував: «Третій акт марлезонського балету...». Автобус гримнув, а налиганий парубчисько здивовано озирнувся: «Ви що тут всі - клоуни?». Нарешті звівся дотепер мовчазний синуля, і спробував втиснутися між сп'янілим парубійком та матір'ю. Дама з халою весь цей час верещала на втіху старих пасажирів, але десь за Уманню вони із сином зненацька вийшли.... В автобусі запанувала могильна тиша… В Кіровограді румун купив пива собі і своєму безгласному сусідові, який всю дорогу тільки його й слухав… Щиро смакуючи подробиці, румун вкотре переказував перипетії цієї поїздки.
… У рідному місті Ольгу зустрічав зять на автівці. Дорогою вона намагалася розповісти йому, як відпочила, як весело їхала додому, та розповідь не пролунала. Зять похмуро крутив баранку і навіть не посміхнувся… Без ентузіазму він вкинув дорожню сумку у її квартиру та одразу й поїхав...


4
            Настала  весна...  Робота над книгою просувалася все жвавіше й  жвавіше. Творчої кризи – як  не було.  Натхнення не відпускало… Почувався так, наче писав свою  першу повість. Ось і зараз він бігав по кімнаті найманої квартири з цією червіньковою, вже трохи забрудненою ниткою в руках. Підсвідомо боявся розірвати її або загубити. Чомусь ввижалось, що з ниткою  щезне і муза. Тому письменник вже не крутив нитку, а обережно клав її біля комп’ютера…  Іноді накручував  на палець  і знімав лише тоді, коли йшов додому. А нещодавно придбав для свого джерела творчості порцелянову скриньку. І йому щастило: дії роману стрімко розгорталися…
            …Підозра впала на Каріне, коханку Журкіна.  В Каріне не було алібі. Що робила ворожка того вечора, як сталося вбивство? Дід почав стежити за нею... Зайшов начебто поворожити…. Темна кімната, ікони, таємничі слова: «Ви?  Навіщо  прийшли?» Коли дідуган розповів, що Журкін перебуває під слідством і наразі  на підписці про невиїзд, Каріне забігала по кімнаті, змахуючи ікони додолу…. «Як він там? О-о-о-о!!! Я бажала його  смерті...».
            …Дідова білявка на цю розповідь блимає очима: «Вона вбила свого коханця?». Дід захоплено  розповідає їй про свої підозри, а в юній голівці тим часом миготять  інші, ще розпливчасті думки...  Так просто? Так просто звільнитися від діда? Треба б заприятелювати з цією Карине...       
            Тут Сергій (чи то Андре, бо він вже озивався і на це ім’я,  до того ж Кетрін називала його Андре, хоча в неї виходило  «Антре») трохи відволікся від сюжету… Так… Конче необхідно продиратися до англомовного читача…. Рік тому він, наслухавшись Мурахіна, і сам заходився. Мурахін всіх впевняв, що написав на папері безліч листів до іноземних видавництв, коли ще був геть в Україні невідомим. І писав так три роки, допоки одне швейцарське  видавництво не зацікавилося їм і не видало його першу книжку. Сергій також  переклав на англійську  свій перший роман «Кривавий пес» і розіслав Інтернетом та поштою. Відповіді надходили трафаретні: «Ви – молодчина і такі цікаві, що дух займається, та ваша англійська шкутильгає, і ви потребуєте нативного перекладача. Бажаємо вам щастя, але з іншим видавником, якого ви неодмінно знайдете».  Лише пізніше він довідався, що Мурахін вчасно одружився на англійці…
            Тому Сергій вирішив припинити безглузді експерименти, а братися за захід серйозно і зі знанням справи. До того ж, тепер має з ким обговорити це питання. Кетрін  допоможе  перекласти кілька глав з «Кровавого хлопчика» і посприяє виданню цього трилера… І не в якійсь там Польщі чи Чехії, а просто у Великобританії. То буде прорив… Але прорив буде завтра, а сьогодні… Сьогодні мусить ловити натхнення і писати  роман, після якого він вже відпочине сповна … І події  знов замерехтіли перед ним як на кіноплівці…
            …Виявилося, що слова «Я не хотіла його вбивати» мали сенс фігуральний. Каріне мала на увазі наступне. У статусі коханки Журкіна вона приїхала з ним до казино. А там, мов на біду, розважалися  пройдисвіт Короленко та вітчим Журкіна, який проциндрював гроші  дружини.    Вітчим почав в черговий раз до неї  моргати, та вона відверталася. Тоді він до неї пристав з проханням поворожити. Аби уникнути скандалу Каріне  розкинула карти. А тут ще й Короленко,  жигало іродів, - «і мені поворожи». Тут  Журкін розреготався і  спитав її: «А де,  Есмеральдо, твоя кізка?»  Це було образливо, бо й насправді мала козу в повітці. Чоловіки   почали сперечатися:  хто є хто. Короленка нарекли ченцем, і той і не пручався, а лише порскав. Вітчим швидко себе охрестив  капітаном Фебом,  тож Журкіну залишилася роль страховиська Квазімодо. Йому це не одразу сподобалося. Спочатку вийшли розбиратися…. І тут в Короленка пропав сміх, бо зрозумів, що роль ченця йому не личить. Зав'язалася  бійка. Журкін  дістав пістолета і випадково влучив у Короленка, хоча цілився в обридлого  вітчима. Він поранив Короленка  у ногу і  покаявся…  Згадав, що Квазімодо грав Пєткун, а той поганих персонажів не гратиме.  Довідавшись, що Короленко помер у лікарні, Карине-Есмеральда вирішила, що вона винуватниця всього того, що трапилося, і що то вона вбила пройдисвіта Короленка. Він, мабуть, помер від нерозділеної любові.
            …. Пізно ввечері письменник  приплентався додому увесь спустошений… Дружина зустріла його чудовою вечерею.  Сергію  стало шкода її… Так силкується, так тужиться…. 
Та він і  так з нею затримався…
5
            Петров не повірив своїм вухам, коли довідався, що 12 канал загризся з самим Губернатором!  Директор цього каналу Сухоніс був неадекватним хлопчиськом, від якого можна  очікувати чого завгодно. За два роки  він такого накерував, що годі й казати.  Давно вже цього пройдисвіта потрібно смикнути за полу!  Головний редактор 21-го задоволено   посміхнувся… Може справедливість нарешті візьме гору?  Най тепер побігає та пошукає підтримки, як він колись бігав...
            Він зателефонував редакторові 999 приватного каналу і та йому повідомила, що зловтішається не від один, а  всі чекають, що нарешті цього Сухоніса  пришпилять як слід, а в кращому разі – витурять з телебачення.
            Коли цей Сухоніс став у руля, то як він обійшовся  з народними та заслуженими тележурналістами? Люди поважного віку, досвідчені, практиковані  спокійно вели свої передачі. Вони  запрошували статечних людей, здебільшого ветеранів,  які мають неабиякий життєвий досвід… На передачі «Зустрічі з ветеранами»  молодь настановляли на шлях істинний… Або «Рандеву з молоддю», де серйозна порядна жінка (до речі дружина директора машинобудівного заводу)  вела з петеушниками довгі розмови про статеві відносини, про любов і навіть про секс… А в передачі «Земельні новини»  поштивий дядечко сумно розпитував фермерів та голів сільрад про їхні проблеми… А Сухоніс? Розпочав якісь дебати, ввів лозунг «Україна понад усе!» і  ходить у вишиванках...
            Тут зайшов Крищенко… Він вже все знав та настроїв свого керівника не дуже поділяв.
            – Сухоніс нам перебиває рейтинг, та треба визнати, що лад таки він навів…
            – Здурів!… Як він його навів? З ранку до ночі дебати!  Запрошує якихось  шавок,  а  Губернатор  до нього  – ані на крок! А в «Петрівській затоці» він  мало не щомісяця…
            – Та хоч обличчя якісь приємні, – зітхнув Крищенко. –  Чесно кажучи я залюбки перетягнув би пару його журналістів.. Згадай передачі 12-го ще три роки тому! Я особисто їх дивився як «Аншлаг».  Пам’ятаєш «Земельні новини»? Підтоптаний дядько  жував увесь час свої старі окуляри на резинці…А я таки  частенько  його бачив напідпитку у пивбарі біля свого дому. А ота дружина  директора, що збирала петеушників і втирала їм щось про секс?  Так і підмивало спитати: звідки ти щось знаєш про секс? Директор навчив?  А ота народна артистка у перуці? Уявляєш, скільки їй років, якщо мені п’ятдесят сім, а я ще малим на неї дивився в голубий екран.
            – Ну то може й так, але хіба можна всіх спроваджувати? Набрав молодь і що мене бісить найбільше, так то його  ДЕБАТИ! Самі ДЕБАТИ і новини – більш нічого. Приходь, хто заманеться – і прямо в ефір!
            Крищенко замовкнув… Він знав як Петров піарить місцевих політиків.  Сам заступник не зловтішався, тале визнавав, що Губернатор був проблемний…. Рік у місті, а вже «в темі» і мешкає в найпрестижнішому районі міста. А причина елементарна:  висуванець   місцевого олігарха…  Хлопець молодий, але начебто народився функціонером. Є такі... От не поталанило йому народитися у радянські часи!… Він би там зробив собі кар’єру  по комсомольській лінії.  А Сухоніс вибрикує, бо набридли йому  кучмівські темники. Крищенко  з ним ніколи не сварився і колись зустрівся  на нараді в адміністрації, де той йому ще пожалівся, що  прес-секретарка Губернатора давала перелік питань Губернатору, вимагала знімати його в правильних ракурсах і таке інше. Він ще порадив Сухонісу не зв’язуватися, та хіба той слухає чиїсь поради?
            Крищенко повернувся до свого кабінету і  вмикнув 12-й канал послухати що там і до чого. Сухоніс саме розповідав, як ще восени на їх каналі пройшов телесюжет про зустріч  з ветеранами, в якому  Губернатор більшу частину свого привітального спічу присвятив політичній агітації. Після виходу цього сюжету в ефір прес-служба обладміністрації зажадала, щоб на публічні записи заходів за участю губернатора від каналу їздив лише «спеціально навчений» тележурналіст, якому розкажуть і покажуть, де і як подавати узгоджені з Губернатором репортажі.
            Раптом  до кабінету вбіг захеканий головний редактор.
            – Ти дивися? Ні, ну погодься, що він – просто дурень! Забув, що керує каналом, де значна доля належить  державі! То чому Губернатор, який виділяє їм гроші на зарплату, не може собі зажадати окремого журналіста?
            Крищенко промовчав... Сваритися зі своїм акціонером через якогось  Сухоніса бажання не мав   та подумав, що Петров який був недолугий таким і залишиться. В його голові так вже засіло відробляти отримані гроші, що він і не розуміє, що Губернатор виділяє на канал не власні гроші...
            - Кілька тижнів назад, під час зйомок мітингу перед будинком обладміністрації в кадр сюжету новин телеканалу потрапив плакат пікетників «Губернатора - у відставку», - тим часом з екрану говорив Сухоніс. - Прес-служба обладміністрації поставила вимогу вирізати цей кадр і переписати ефір для нашого випуску новин. Потім  наказали вирізати синхрон, де лунали вигуки проти Губернатора… Дійшло до того, що  журналістів навчають які питання їм можна ставити при зустрічі з Губернатором. Мене кілька разів викликали до облдержадміністрації  й вчили там, що і як варто видавати в ефір. Ми запросили Губернатора на теледебати у прямий ефір, щоб не було обвинувачень, що ми перекручуємо інформацію. Але Губернатор відмовився, пославшись на зайнятість у зв'язку з днем народження дружини.
            – Ха, прийде він до тебе на теледебати! Ти вже місто замучив своїми дебатами!
            Тут Петров згадав про невідкладні справи й побіг телефонувати скандальній журналістці  999-му Тетяні Борисовій, щоб  розробити з нею спільний план дій, організувати листи й відповідні репортажі. Тетяна, на  щастя,  взяла на себе найбруднішу роботу – інтерв’ю  з колишніми дружинами Сухоноса.
            В суботу городяни побачили  передачу Борисової на 999 каналі, і навіть бувалий і зовсім не святий Петров не подужав догледіти її до кінця. Огидно було дивитися на  колишніх дружин, які паплюжили свого колишнього чоловіка.  Наступного  дня на кожному стовпі центральної площі міста з’явилися плакати з обличчям  Борисової і підписом: «Борисова, ти права!». 
            За  тиждень на загальній нараді приватних каналів було вирішено залучити всіх скривджених Сухонісим, зокрема  стару гвардію народних та заслужених артистів, котрих він  позбавив права спокійно вмерти, обіймаючи телекамеру й щоб саме оператор закрив їм очі.
            На нараді виступила місцева «акула пера», яка звернула увагу на розпалення Сухоносом національної ворожнечі. Бабця таки вміла палко висловлюватися і сипала епітетами. Вона звернула увагу на особливості малюнку на вишиванці Сухоноса. Малюнок нагадував  їй символ радикалів, які заперечують і принижують Христа і його навчання, ображають православ'я, іудаїзм і католицтво.
            – Що вам робити? Куди стукати? - здіймала «акула»  свої зморшкуваті руки і сама собі відповідала. - Так, нікуди… Бо нацистський слоган «Німеччина вище за все» Сухоніс адаптував під: «Україна понад усе». Так само, як і германські нацисти, він  пропагує расову чистоту й заборону міжрасових шлюбів.
            Петров навіть роззявив рота від того, куди стару понесло.  Тітка ще того  гарту
            – Наче  ранні фашисти, – несамовито верещала «акула», – наші розумники у підпіллі проводять «збори без свідків». Вчаться, готуються, організуються в очікуванні свого українського Гітлера. Ось пряма цитата з «священного писання» неоязичників «Мага віра»: «Вороги наші не повинні знати скільки нас і які в нас фонди, і які в нас методи оборони, і які в нас плани». Сухоніс промиває мізки простим людям, зомбує їхньою символікою, використовуючи для цього всю міць телевізійної структури… Завтра ці люди з бездумною легкістю відкинуть всі моральні постулати християнства, і перетворяться  в череду, яка жадає крові. Хто в цьому зацікавлений? Хто за це відповість? Сухоніс? Він – вишкребок і виконавець чужих замовлень…. Хто залишиться крайнім у цій брудній історії?
            Тут «акула пера»  трошки поремиґала своїми безбарвними губами й нарешті видихнула:
            - Мабуть, що Віктор Федорович.
            Петров заціпенів... Він подумав, що зараз всі зарегочуть  і нарада перетвориться в балаган… Та всі зааплодували…
             А в цей час письменник шалено стукав по клавіатурі з остраху загубити натхнення. Після довгих роздумів та коливань, після каяттів та хитрувань, після маневрів та вивертів події потекли наступним чином: коли Журкін викликав швидку й поїхав додому, переконаний, що від пострілу в ногу не вмирають, його вітчим Білокопитов,  який ревнував свою таємну пристрасть Каріне до пасинка, витяг з машини пістолета і вистрілив просто  в серце бідолахи Короленка. На цей випадок мав кулю, яку заздалегідь вкрав у пасинка. А пістолета знайшов на смітнику. Адже Білокопитов, виявляється, колись був безхатченком і мав навички ритися на смітниках. А мати  Журкіна підібрала його на звалищі, обмила, почистила й одружила на собі, бо той був таки  височенним красенем, і подружки їй заздрили. Вона звернула увагу, що риється він не так, як всі, я якось аристократично: підійде, зазирне в сміттєвий бак, щось там двома пальчиками поворушить і йде собі далі… І вона вгадала… Бо у  минулому Білокопитов був не ким іншим, як ... прокурором.  Та його відсторонили за хабарі,  він запиячив і пішов на вулицю.


Слідчий Замотайло сидів у пивбарі,  витягши під столом свої довгі ноги...  Аж раптом почув на плечі чиюсь руку… Із-за спини до нього посміхався   Сашко Минтус, біля якого  сумирно стояв якийсь парубійко. Виглядав  Сашко – як щойно з магазину:  нові джинси, куртка... Він ще раз із задоволенням ляснув слідчого по плечу.
– Здоров! Зараз  підсядемо.
- Як справи? – запитав Замотайло, коли хлопці  повернулися з кухлем пива.
- Нормально, працюю на фірмі...
- Чому не заходиш?
- Та що заходити? Душу роз'ятрювати? 
– А я думав, в тебе все гаразд….
–  З матеріальної сторони - все гаразд, а душу назад тягне.
Сашко  розповів, як йому працюється менеджером, як його поважають і як він налагодив завалену  ділянку роботи. Його товариш, кремезний світловолосий хлопець,   тільки слухав. Аж ось Сашко запитав.
– Як там Забаров? Винесли  вирок?
- Та винесли....
- А що за справа? Це той, що по телевізору показували? – вступив нарешті в бесіду і мовчазний товариш Сашка. - Казали, що  психопат і маніяк...
- Та який там маніяк! Дурень, а не маніяк... – пояснив колишній експерт. – Приїхав на місце події й навіть не знав, що там відбувалося… Він так казав операм, коли прийшов повинитися: я вистрілив у повітря, та  люди не зрозуміли… Почалася бійка й коли він того хлопця відштовхував, то машинально вистрілив...
- Машинально...- повторив світлоголовий кремезняк.
- А я знаю... В мене були такі випадки... Уночі виїхали на затримання,  дістав пістолета,  патрон – у патронник... А мужик в траві причаївся. Я коли на нього накинувся, той почав пручатися, а я його вдарив і випадково прострелив. Куля вийшла упростріль. В  житті усіляке трапляється... Звісно, він не хотів вбивати… Ну може трохи полякати.… В принципі мені його шкода, як людину.
-  Вскочив мужик...– згодився Замотайло.
- А якого він з пістолетом вулицями тинявся? - знов зробив спробу  встрять у розмову цивільний товариш. 
- Йому треба було одразу бити на те, що він його з необережності застрелив, – вів своє Сашко. – Молодий, все життя попереду... А він, дурень,  зник з місця події… А раз так, то це  - стаття 115, частина перша. 
- Сподівався, що врятують… Швидку викликав…
- Та там усі щось недоговорювали... І він, і потерпілі. А як там було насправді?
  За півгодини  Замотайло вже чвалав центральним проспектом і згадував жовторотика-ледацюгу, який прийшов до них експертом на місце висококваліфікованого Сашка Минтуса…  Біля костелу він побачив католиків з плакатами в руках… Трохи послухав їх суперечку з представником влади і збирався вже йти, аж ось коло нього зупинилась автівка, з якої вийшов директор 12-го каналу Сухоніс. Наблизившись до священика, він  роздратовано запитав: «Мітингуєте?». Той у відповідь щось невдоволено забурмотів…  Потім вони відійшли у бік, трохи погомоніли, і слідчий почув розпачливий вигук Сухоноса: «А чому  ви не прийшли в прямий ефір на нашу підтримку? Адже наш канал стільки репортажів зробив на ваш захист?». Священик топтався на місті: «Так, допомагали… Костел у руках у приватних осіб…  Так...  Але ж і від Губернатора багато чого залежить…».
            Замотайло знав, що 12-й канал загризся з Губернатором та в подробиці не вглиблювався. А  Сухоніс  взяв  мікрофон і почав промовляти на камеру текст, щось про те, яким чином костьол потрапив у приватні чіпки руки. Раптом з під руки Замотайла висунулась  якась бабця і  плюнула на вишиванку директора 12-го  з лементом: «Фашист! Гітлерівець! Я бачила таких! На твоїй вишиванці – фашистський знак!». Бабцю відтягнув оператор, а слідчий несподівано для себе допоміг йому. Сухоніс продовжив говорити на камеру...         .
            Слідчий  ще трохи постояв і пішов на маршрутку... В той самий час з підворіття викотився  Андре Цоколько. Його шлях додому з найманої квартири теж стелився повз колишній костьол. Письменник  дослухав розповідь якогось діда про фашистські візерунки на вишиванці Сухоноса і пішов собі, підстрибуючи від  надлишку почуттів.  Майже біг з руками в кишенях, наче юнак… Душа співала. Все! Роман майже закінчено!  Лишилося трохи підрихтувати фрази,  узгодити члени речення – і можна віддавати літературному редакторові.  А той вже зробить з тексту шедевр! Дивно, але так добре йому ще ніколи не працювалося. Каторжна робота письменника… Якби люди знали,  яка галерна праця стоїть за  обкладинками  книжок! Якби-то люди знали, чого вартують твори їх  творцям!!!
            І Андре згадав останню частину свого найкращого роману. До діда Дискаря  привалив  Журкін з пивом і вони сіли його пити і згадувати, як разом служили в Зімсонго, і як Журкін виніс свого полковника з поля бою.  Потім  суд, на якому  Журкіну винесли виправдувальний вирок… І -  несподіваний виверт: суддю - «на мило», а слідчого  звільняють с займаної посади…. Вітчима  взяли під варту в залі суду.  Фінал роману такий.  Білокопитов — у клітці, а суддя вже інша -  модель, яка зійшла  просто з подіуму: руда бестія, тоненький носик, очки голубенькі, ручки – як палички.  Величезний світлий зал судових засідань з євроремонтом та пластиковими вікнами. Позаду судді   – вхід у нарадчу кімнату… Присутні час від часу зойкають, йойкають, стогнуть, крекчуть, ойойкають, жахаючись підступності  Білокопитова. А мати Журкіна  не знає плакати їй чи сміятися. З одного боку – син на волі, з іншого  - втратила чоловіка. Адвокати вимовляють блискучі пишномовні речі, від яких зал завмирає….
            Присів у міському у парку на лаву, щоб відпочити на свіжому повітрі, помилуватися природою і понюхати запах весни… Ось така доля відомого письменника... Не встиг дописати роман, а вже час і сценарій дряпати, бо таки знімуть фільм… Знімуть, і він в це свято вірить. Коли віриш, то все втілюється в життя. Головне – вірити!  І він уявив собі величезний екран, на якому  блищали  страшні,  повні сліз,  агатові очі Каріне.  Адже все це трапилося через неї... Цей цілком імпозантний Білокопитов кохав її... Як романтично!
            Тут Андре схопився і незважаючи на лайки людей, яких він мало не збивав з ніг, дременув не додому, а знову – до найманої квартири… Мусить негайно виписати, як глядачі глипають на красуню-вірменку й перешіптуються…. Ось вона –  лиходійка, через яку все сталося!  Вже пішли чутки, що Каріне була коханкою як вітчима, так і пасинка. На блакитному небі вимальовувався інший кадр: дід Дискарь поклав руку на коліно своєї юної дружині й переможно оглядає зал.
            ... Його творчий порив перепинив телефонний дзвінок. Письменник неводоволено пояснив дружині, що він арештований натхненням і знову повертається до комп’ютера, як каторжник до галери, щоб накидати чернетку епілогу.
                Опинившись в своїй творчій лабораторії, Андре   обережно витяг із порцелянової скринечки червону  нитку, намотав її на мізинця і шалено застукотів по клавіатурі. Епілог був таким. Мати Журкіна прокрадається до хатинки Каріне,  і  пів-ночі вони розповідають одна одній своє бачення тої кримінальної справи. Сусіди Каріне всю ніч слухають  лементи, крики і плач з помешкання ворожки. Мати Журкіна  хвалиться, скільки вона витратила сил і часу, щоб  відмити Білокопитова  від сміття… І ось… Така невдячність!  Каріне переймається і жінки скімлять удвох. Назріває ідилія, як раптом мати Журкіна згадує очі чоловіка… Вона пригадала, що в суді той якось дивно поглядав на Каріне… І все зрозуміла… Коли Білокопитов   вийде з в'язниці,  Каріне буде тільки 45 років, а їй — усі 65. Тут вона виймає із-за пазухи ножа і.... прокидається.
            Та  сон не дає матері Журкіна спокою й повторюється щоночі. Тоді вона у реалі біжить до цієї відьми Каріне, щоб вбити її... Та  дорогою знаходить  у снігу пристойно одягненого, поважного чоловіка. Мати Журкіна привела незнайомця  додому, вимила, просушила та  відпоїла зіллям.. А дядько виявився головним інженером механічного заводу!  Ішов з пиятики і заснув  у заметі.
            Письменник зітхнув і послабив червону нитку … Це був єдиний реальний випадок  у романі.  Колись таке трапилося з подругою його мами… Та він побоявся, що тітка Лариса впізнає себе й образиться... До того ж, знайшла вона того дядька у вісімдесятих, коли посада головного інженера щось важила. А нині?  Андре зітхнув і переписав: «Він виявився бізнесменом - директором транспортно-експедиторської фірми. Ішов з пиятики і впав у сніг горілиць».
Задоволений Андре пішов готувати собі каву…  І згадав судовий процес. А дивно поводилися там свідки...  Ніхто не кинувся розбороняти... Ніхто не сказав Забарову:  що ти робиш? Зачекай, сховай  пістолета, адже ти зв’язався з хлопчиськом… Навіщо пістолет?   Ось що було дивно на тому процесі... Всі  поводилися, начебто  паралізовані. Властиво, вітчим мусив перший сказати:  синку, розберися без пістолета… Сховай його. Та не сказав... Багато там було дивного, та як до правди докопатися?… І навіщо?
Андре відкрив блокнота, у який він записував слова, які можуть статись у нагоді і каліграфічним почерком вивів: «Арештований натхненням».
 

7

Ольга повільно йшла центральним проспектом, із заздрістю вдивляючись у щасливі обличчя молоді, які купками шурхали повз неї… Сьогодні вона дала відставку Анатолієві…  Запросив  до кіна, де як дівчинку, мацав за коліна… Під час тупої американської комедії      сміявся, як цаплений… До того  ж, увесь час він відволікався на телефонні розмови зі своєю  благовірною і в чомусь перед нею виправдовувався...  У якийсь момент  все це набридло…  Вона вибачилася і  пішла додому…  Все. Крапка. Більше на  дзвінки цього дурня вона не відповідатиме.  І їй байдуже, як він сприйняв її несподіваний відступ.
…В супермаркеті побачила  Ігоря, який сумно котив кошик.  Та цього разу поперед ним гонорово дефілювала  секретарка.  Ольга знову сховалася за полицями,  дивуючись, чому це суддя Картуз так сміливо розгулює з молодою коханкою?  Щось змінилося в його житті?
… З ліфту  вийшла з почуттям  спустошеності і самотності... Куди Назар заподівся? Кілька разів бачила його у  компанії напевно художників – юнаків, літніх, бороданів, а сусідка знизу жалілася  на періодичні  вакханалії у його квартирі…. За звичкою  подивилася на його двері і мимоволі відсахнулася. Зовсім не очікувала  побачити їх напіввідчиненими. Щось трапилося?  Тихо…. Обережно  відхиливши двері, вона негайно ж  відступилася…  Пізня година, не замкнено... Може сусід потребує допомоги?  І нечутно увійшла… З темної  кімнати доносилося тихе  сопіння.
…Назар сидів в залі на підлозі...  Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився  на неї  каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич!   А тут ще й ключі від квартири   не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту?  Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І  вирішила трохи зачекати….
При світлі нічника  у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива  знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… – хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу.  - Слава Богу,  є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість...”. Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав... Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече…  Раптом  згадала ті чудові миті, коли  разом їздили на Полтавщину…  Як вони шукали одне одного,  як   виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей  растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим  він тоді  здавався... Анатолій же навпаки,  - зрозумілим і імпозантним… А цей... Хто він? Як живе?  Ось розтягся під стінкою... Жалюгідний, як покинений собака…  І разом з тим, близький та рідний…
Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких  ще ніколи не бачила… Чорно-біла... Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно... Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували... Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися…  Гілочка з   мокрим  листячкам прикипіла до парапету.. Як її життя…Сходинка перша – вона народилась,  друга – пішла у школу… І – передостання… А далі…  Далі – провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр...  
Почувся скрегіт ліфту і чиїсь притишені кроки... Тепер вона вже нікуди звідси не піде, допоки Назар не прокинеться. А раптом хтось  забере цю картину?  Не потягне ж вона її до себе? Вона й доторкнутися до неї боїться... Оля подивилася на маляра  і побачила, що його нога  лежить впритул до телефону,  перемотаного скотчем. А під  журнальним столичком валявся  так само заклеєний мобільний.
Застогнав  гудок з металургійного заводу.  23.00…
Заціпеніли шия та спина стогнали, втім  вона не ворушилась з остраху порушити цю атмосферу нічного споглядання та тихого розмірковування. Ось сидить під стіною чоловік, хлопець... Можна сказати, що це навіть її коханець, якщо вважати кілька зустрічей, коли  вона забула, що є поважною суддею... Та Назар ніколи і не нагадував їй про професію… Ніколи ні про що не розпитував, а поводився  з нею, як з нерозумним дівчам… Потім він лишив її у спокої.... Вона бачила, що до нього приходять якісь, певно, художники, в чому вона часто сумнівалася, бо  його гості  були скидалися на менеджерів та безхатченків. Тобто перші були занадто  доглянутими, а інші  навпаки підкреслено неохайні з претензійними різнокольоровими кашне на шиї.
О другій  ночі хазяїн квартири, нарешті,  заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася... Насилу сфокусував погляд  і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді,  він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню.  Задзюркотіла вода...
Повернувшись, знову вмостився у той самий кут. Потім дістав пачку сигарет і  витяг губами  одну цигарку.
- Як ти увійшла? – нарешті витиснув з себе.
- Двері були відчинені...
            - А...
            Мовчанка….  Поплутані волосся, нужденний вигляд... Її жіноче серце кров'ю обкипало. Ладна була зірвати з нього одяг, щоб випрати  й випрасувати. Привести це створіння до життя... І  заради чого він так живе? Невже заради цього  чорно-білого шедевру?  
            – У мене іноді таке трапляється… Запій…
            –  Без цього не можна?
            - Не знаю… Напевно, не можна…Коли вже все дістає, окрім коньяку нічого не допоможе… Та ти не второпаєш..
            – Чому? Я всього в житті надивилася… То моя професія – все второпати…
            – І що ти второпала?
            – Що 80% злочинів коїться в алкогольному або наркотичному сп’янінні… Це найменше,  що  кидається в око….
            Від своїх слів і самій стало незатишно. Ось почала менторським напутливим голосом повчати...  Наче  стара тітка… А ті дівчатка, які до нього забігають, вони  не повчають… Вони просто прикрашають дозвілля...
– А чому  телефони скотчем обгорнуті?
            – Коли людина напивається на самоті, то починає  всім надзвонювати і теревеніти казна що… Або їй хтось дзвонить… Так це, щоб не було спокуси…
            –  Заздрю тобі…
            – Чому?
            – Що ти можеш так просто напитися, і тобі нічого за те не буде. Мені теж інколи свербить упитися, та не маю на це права.
            Назар здивовано звів очі, чекаючи на пояснення.
            – Бо кожної хвилини мені можуть зателефонувати якісь адвокати, прокурори, їх прибічники та поплічники. І що то буде за кіно, якщо їм відповість налигана суддя? – скрикнула  несподівано для себе самої. І додала у розпачі. – А склеювати телефони  не здогадалася… А якби ти знав, як мені інколи хочеться  нічого не бачити і не чути довкола себе….
            Хлопець мовчки схилив голову….  І прошепотів…
            – Оля, ти така вродлива…
            – Нічого я  не вродлива…  Не бреши… Якби була вродлива, то мала б інше життя…
            – Кинь… Ти просто марнуєш свою красу поміж злочинців, прокурорів, адвокатів  і як їх там…
            – …їх прибічників та поплічників… А де мені її ще марнувати? І чи не однаково, де я її марнуватиму?
            «Розмова не в’яжеться», – подумала у відчаї…І ніч не допомагає...».
            -– Я знаю… Ти вважаєш мене жалюгідним невдахою… Вбоге видовище я з себе уявляю в твоїх очах… Чи не так?
            – Я не розумію тебе…. Я сама ростила доньку і знаю, як важко виховувати дітей…  А у тебе їх двоє?
            –  Що ти знаєш? За  мою дружину не хвилюйся … Вона вміє за себе подбати
            – Це вона тебе кинула?
            – Ні…  Я – творча людина…  Доклади зусиль щоб це зрозуміти…. Я – маляр, а вона –  начальник відділу  «Примат-банку». Та й то не те… Не те… От послухай. Справжньою творчою людиною можуть бути  лише чоловіки, і саме вони  створюють шедеври … Оленько, я змушений тебе розчарувати… Жінки  спроможні  лише на щось вторинне… А творчі люди – вони  приречені на самотність... Я порушив це правило… Не повірив спочатку у свій талант… І одружився.
            І знову так дістав язиком сигарету з пачки, що в неї аж дух захопило.
            –  Візьмемо для прикладу Леонардо да Вінчі… Ні, знову не з цього треба починати… З сірості… Розумієш,  переважна частина людства – то сірість, яка міряє всіх своїми  мірками. Обивателі - усюди: на вулицях, у тебе в суді, а найбільше – в телевізорі. І ось ці людиськи   намагаються оцінювати й судити величного Леонардо. І до тої  сірості не може дійти, що для генія, таланта,  сім’я є  згубою! Та візьми кого завгодно: Пушкіна, Моцарта, того самого Панаса Мирного, яких родина або  зламала або завадила видати людству якісь геніальні творіння! Сім’я  – то тягар для творчої людини! Заради кого беруть хабарі і  гублять себе? Заради сім’ї! Заради дітей! І для талановитої людини дружина з діточками є погибеллю, бо їх треба годувати і йти на компроміси з самим собою. Ось чому талановиті люди ніколи не заводили  сім’ї. Вони мусять бути вільними птахами!   А я, дурень, не послухав самого себе… Вона мене в банк – я втік звідти... Вона мене знайомить зі своїм банкіром Глауберовим, щоб я його портрета намалював, і вже грошики лічить,  а я малюю  інтелігента, який  просить на добродійність  у банкіра. Все… Цього вона вже не стерпіла… Почалися сварки, і я пішов...
            – І як  збираєшся жити далі?       
            – Та завжди так було… Сірість – вона навкруги, вона заробляє на талантові. Візьми будь-якого художника.  Найталановитіші  пиячили, бідували і заробляли для інших мільйони. Сірість – вона себе пробиває, просуває, живе в розкошах... Проте тут нема якоїсь там вищої несправедливості, бо Талант таки мусить бути голодним!… Розумієш? Зараз кажуть: це – неактуально… Проте подивись навкруги! Поки якась  «Божа іскра» просувається вперед, щось пише чи малює, то все в неї виходить добре. Щойно досяг слави – і вже не знає що писати або малювати, та й зупинитися не може, бо вже став видавцям чи галеристам приносити ґешефт, і ті йому тичуть: пиши, малюй, що завгодно, а я тебе продам… Сують грошики йому в кишеню, і все… “Божа іскра” зникла… Я наразі  перебуваю на тому щаблі, коли  або  туди, або  сюди… Або зламаюсь, або піду до слави. А чи   добро то – слава? Слава серед кого?  Кому я все це малюю? До кого хочу достукатись? До тих десятка людей, які оцінять мене лише після  смерті? То задля кого ламаю своє життя? Ось на такі питання я хотів почути відповідь, коли випив пів пляшки коньяку… Задля кого я трощу своє життя? Як жити таким як я? Таким,  хто не вміє прилаштовуватися?… І я відчуваю свою долю… Зіп’юсь, сконаю, а по смерті моя благовірна матиме з цього неабиякий зиск, бо тоді у людей наче полуда з очей спаде. І вони скажуть: «А що?… Таки непогано малював цей маляр... Та й доля його якась дивна…». І повилазять всі ті, хто мною  нехтував і ставився з презирством: «Та ми ж його знали! Та ми ж з ним не раз пили! Та то ж – наш друзяка!». Отим-то  все й закінчиться…
            – Гаразд…– зітхнула Оля. –  Ніхто тобі не заважає малювати у двох напрямках. У комерційному, щоб зводити кінці з кінцями, і   собі в задоволення…
            – Ти мені нагадуєш одного крутія з фірми, де я нещодавно працював… Колись я   йому втирав, що йому нема чого бути незадоволеним будь-якою владою, бо він і пучкою не кивнув, аби ситуація в Україні покращилася. І що він  є плоть від плоті від цієї злочинної влади. І питаю: а що б ти зробив, коли б став держслужбовцем?  Хіба б не брав хабарі? Відповідь цього шахрая була чудовою: брав би, аж допоки не набрався б… А коли вже б набрався, то став би  чесним і дбав би про народ.  Ти бачила роботи Коті?
            Оля здригнулася, бо перший раз вони говорили про сусідку та її брата. До цього навіть не згадували, що ті існують…
            – Бачила...
            – Так от… Напівтіней тут бути не може… Котя увесь час зважає, хто і що про нього скаже… А я… Мені наплювати на думку суспільства! Бо я знаю, що суспільство  – хворе… А наша сучасна культура, - чи то образотворче мистецтво, чи то література, чи музика – вони тягнуться за читачем і глядачем… І це є комерція. Спочатку вони вивчають мнєнія тих, хто їх слухає чи дивиться, а потім під це мнєніє пристосовуються… А яке мнєніе у народу? Та таке як у того крутія!
            Тут  Назар засумував…  Посидівши трохи мовчки, він приліз навколішках до крісла, всівся біля її ніг і подивився  очами хворого собаки… Оля погладила його по голові і щиро заплакала…  Маляр спочатку збентежився, а потім поліз до шафи. За мить повернувся з пляшкою коньяку і двома стаканами. Оля теж  зсунулась на підлогу і попросила скотч. Вона власноруч заклеїла свого мобільного  і всілася на килим. І вони пили  і цілувалися, пили і цілувалися… І вона оповідала, як їй все набридло. І хоча її вважають поважним суддею, та перш за все вона - жінка… Вона розповідала про Лесиного татка, про Ігоря і навіть про дурнуватого Анатолія. Пожалілася на зятя, який вважає, що теща їм мусить більше допомагати, а сам демонстративно збирається до Лівії на заробітки. Затим повернулася у  своє дитинство, згадала сестру Катю, яка ледве влаштувалася касиркою, а має бути міністром через свою кваліфікацію і здібності. Під ранок Назар вже не міг відвести від неї очей... Він навіть потягся до олівця, та так і завмер з простягнутою рукою.  А розпатлана Оля скидала на нього палаючими очима і все говорила і говорила…  Потім  вже   розмовляли одночасно...  То не слухали одне одного, то  слухали та сперечалися….
            І вже  коли тепле сонце зазирнуло у віконце невдатного маляра, воно побачило шикарну жінку з гладесенькою шкірою, яка світилася від щастя.  Сонце навіть подумало, що то повія… Лежачі на вузькій канапі, жінка вдивлялася в обличчя свого коханого, обціловувала його, пестувала і гладила… Скажено розкуйовдивши його шевелюру, вона пригорнулася до чоловічих  грудей і прошепотіла:
            –  В мене одна тільки мрія… 
            – Яка? – зітхнув зніяковілий маляр. – Зірку з неба?
            – Обіцяй!
            – Обіцяю, якщо в межах досяжного.
            –  Це більш ніж в межах досяжного. Давай ще колись так нап'ємось!...І ще кудись поїдемо…
            –  Куди?…
            – У якусь подорож… Мені все одно.... Аби кудись їхати і їхати разом з тобою, і щоб ця подорож ніколи не закінчувалась.
            І знову захлипала:
            – І тоді мені не страшно буде жити далі.
... Коли геть спустошеною   переступила поріг своєї квартири, не мала ні сил, ні думок. Анічогісінько…  Впала на диван і так вдягненою і заснула…
…В  цей самий час Андре Цоколько дописував останню фразу свого роману «Червлена нитка Каріне»: «Коли наглядач увійшло в камеру, він побачив Білокопитова, який бекав як козеня... Бідолашний  закінчив життя в психіатричній клініці».
           
            8
           
                У середу  суддя Дорош  у прямому ефірі 12-го каналу  впевнено відповідала на питання журналістів і телеглядачів. Ведуча програми виявилася досить  підготовленою і задавала суто професійні питання. У якості опонента виступав адвокат (і  колишній прокурор) Вовченко. Вони жваво і професійно вели розмову, глядачі телефонували як скажені... Одна жінка  запитала, що б суддя Дорош змінила в роботі адвокатів...  Їй  було  що розповісти про адвокатів, та  згадала інше і впевнено відповіла:            
            – Багато що треба змінити у роботі адвокатів, але мені хочеться сказати, що адвокати не мають жодних умов для роботи в судах. Їм нема де скинути верхній одяг, опорядитися.  Вони не мають приміщення, де можна підготуватися до судового засідання. Замість повноцінної участі в судових процесах адвокати з свідками і потерпілими покірно очікують у судових коридорах, коли їх запросять до залу… До того ж ,нам,  представникам судочинства,  доводиться  провадити робочий день з хворими на сухоти, а адвокати крім того зустрічаються ще з ними в ізоляторах, тобто постійно  спілкуються з людьми, хворими на активний туберкульоз.
            – А передачі на кшталт «Встати, суд іде» ви дивитесь? – запитала дівчина-домогосподарка.
            – Зроду не дивилася і не дивитимусь. Мені, як професіоналові, такі речі не цікаві. То шоу, які не мають жодного стосунку до правосуддя. Мені шкода, що в наших громадян складається враження, що й суди проходять,  як шоу. Краще б з'являлися  передачі, присвячені юриспруденції, щоб громада мала уявлення про сучасне судочинство. А ще ліпше, щоб вони частіше відвідували судові засідання.
            На закінчення Вовченко схибив… Він привітав своїх колег з майбутнім Днем прокуратури.
            Опісля передачі  директор 12-го каналу Сухоніс особисто подякував її за те, що  не знехтувала запрошенням. І домовився про подальшу  співпрацю. А суддя Дорош подумала, що Назар мабуть зараз дивиться телевізор і пишається нею.
… Проте маляр в цей час був  захоплений футболом. Одночасно думав про своє...  Дарма він купив цю квартиру після розлучення.  Непогано б мати будиночок у селі.... Там би він длубався на свіжому повітрі в городі  і  малював би досхочу... Хоча навіщо купляти? В селах є і самотні пристойні жіночки? А може до Нової Зеландії податися?
І перемикнув на 21 канал. Там схожа на курку Васнєцова  у своїй авторській  передачі розповідала про перебування в їхньому місті великого поета Пушкіна. Вона демонструвала будинки, де зупинявся російський поет, позувала на тлі якихось табличок, розповідала як поет тут писав і які мав задуми. «А  в цьому будинку великий поет був присутнім на балу губернатора” – урочисто вигукнула Васнєцова.
Назар терпляче вислухав всю цю  лабуду, а потім  роздратовано просичав:
–  Та ти, коза,  ліпше розкажи як він знущався з вас…  Розкажи, як він в прозорих кальсонах, чи як тоді їх штани називалися, прийшов на бал до губернатора у цей будинок, на який  ти тицяєш, і після цього всіх дам та панянок тихесенько вивели з залу... Та ставився Пушкін до вас тоді, як до ідіотів…. І що змінилося з відтоді?  Губернатори стали іншими чи городяни?
Потім Васнєцова, клюючи своїм гострим носиком, пожалілася, що  один будиночок не зберігся. А там  великий російський  поет зупинився одразу після прибуття. До нього прийшли поважні городяни і запропонували переїхати в інше, більш пристойне  місце.
– Так розкажи, як він їх прийняв? – розреготався Назар. – Та я просто знімаю перед Пушкіним капелюха!  Пушкін якраз снідав… Побачивши наших жлобів  спитав: хто  такі? А ті: «Ми прийшли подивитися на знаменитого поета..» А він їм: «Подивилися і до побачення!» Ось так він вас прийняв …Чому ж ти про це не розповідаєш? А ви поначіпляли табличок по всьому місті… А те, що тут жив видатний український диригент, український патріот, якого ви цькували, і який написав таку партитуру «Реве та стогне», що люди вставали, коли її слухали!  І тепер та партитура валяється десь у бібліотеці музичного училища, а новий  директор училища, який і двох слів не зв’яже українською,  і пам'ять про свого шанованого попередника намагається стерти...
Попивши водички з під крану, Назар трохи заспокоївся  і перемкнув телевізора на центральні канали. А там – Гоголь-фест!  Свята за участю Президента. Якийсь молодик впевняв, що Гоголь був таки  українцем, а ніяким не росіянином. І най росіяни, мовляв,  про це пам’ятають, бо Гоголь – наш  ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.
– Та заберіть ви собі цього Гоголя! – закричав несамовито маляр, хоча був зовсім тверезий. – Росіяни таки мають рацію…  Він їхній до останньої шпариночки... Бо ненавидів нашу мову, нашу культуру... Він просто висунувся на нашому матеріалі, на нашій історії, перековеркавши її як тільки міг. Та він свій талант просто пристосував до потреб імперії!  
Тут маляр  підхопився, витяг з книжкової шафи якусь книжку і зачитав вголос самому собі:
– «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочнению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня -- язык Пушкина, какою является Евангелие для всех христиан, католиков, лютеран и гернгутеров. «Вы же сами малоросс!" – кричить спантеличений Бодянський, на що чує від Гоголя: «Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, --  нетленная поэзия правды, добра и красоты. Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс - это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение, одной в ущерб другой, невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицо Того, Кто дал нам вечное человеческое слово».
Втомившись розмовляти з телевізором, Назар  перемкнув на музичний канал… А за хвилину   підстрибнув з дивану і наблизився до розкиданих на підлозі ескізів…. Довго перебирав їх і роздивлявся... Щось говорив до них, а потім замовкав.  Аж ось виразно побачив майбутню картину... Йде судовий процес…  І він яскраво уявив собі Олю такою, яку знає лише він... Так… Він намалює саме таку картину... І вкладе в Олю все її життя, всю її самотність, всю її мудрість... Прокурор і адвокати на цьому засіданні – жінки. Прокурор – енергійна  красуня з величезними очима, років тридцяти п'яти. Саме вік, коли жінки ще чогось чекають. Адвокат – бувала літня тітка. І суддя…...З копицею чорних   витких волось… Уважні проникливі очі... Оля... Вона тримає всіх у своїх руках і пильно стежить за ходом подій. Він бачив її в залі суду... Прийшов непомітно та у відчинені двері великого залу засідань довго за нею спостерігав... Оля – суворий  суддя… Але в її обличчі буде щось таке, що покаже її такою, якою вона була того вечора  в Опішні, коли вони сиділи над яром і слухали гавкіт собак і навіть солов'я.  Ось вона прилягла на спинку крісла й уважно слухає... А підсудний  виструнчився за ґратами. Це – Чіпка,  який вродився злочинцем...  Мати його  сидить на лаві, обхопивши голову руками. Вона випромінює такий біль, що стіни вже пручаються його всмоктувати. Нема жодної надії, що   син виправиться... Вона вже розуміє, що всі її сподівання були даремними. Хто був його батьком вона тоді не зрозуміла. Аж тепер  второпала, з ким її звела невблаганна доля. Той чоловік  просто відсидівся в селі, поки десь щось вщухне… І залишив їй частку самого себе. А Чіпка  дивиться прямо перед собою, і в його очах нічого не можна прочитати... Він спокійно обдивляється людей, які зібралися в залі суду. А десь позаду, на лаві,  причаївся письменник... З нудьгою  дивиться він на учасників подій... Думки  його – десь далеко. Завтра він їде з польською групою «Розгардіяш» східною Україною представляти новий альбом... Влаштував цей перфоманс  Кшиштоф... Конче необхідно  зробити у відповідь щось подібне. «Поговорити б з групою «Первак», – крутиться у нього в голові, – напевно хлопці погодяться проїхатися  на шару з Кшиштофом». Письменник   –  засмаглий, охайно вдягнений і доглянутий... З під його штанів виглядають випрасувані білі шкарпетки...  Він трохи підвівся, налаштований невидимкою вислизнути з залу засідань. Його думки вже там: на зустрічах з читачами та  на веселих перфомансах...
… І йому вже запропонували написати сценарій,  де платитимуть за кожний постріл.



Немає коментарів:

Дописати коментар